— Спершу ви себе видаєте за поборника класичних ідеалів гуманізму, а потім, не перевівши подиху, відмежовуєтеся од них.
«Готово. Готтескнехта нокаутовано в першому ж раунді. Але це ще нічого не значить». Гольту ці прийоми були відомі добре. Цернік кладе його на лопатки двічі на тиждень. А спростовувати нісенітниці про те, що несправедливість притаманна людині,— це нижче Цернікової гідності, це може з однаковим успіхом зробити будь-хто інший.
І ось, явно збентежена, пересилюючи себе, з-за Шнайдерайта висунулась Гундель. Гундель хотіла щось сказати, вона вибачилась перед Готтескнехтом — мовляв, вона точно знає, що їй хочеться сказати, але ще не вміє правильно сформулювати свою думку… У всякому разі, вона цікавиться тваринним і рослинним світом і часто розмовляє з професором, тобто з професором Гольтом, про природу… Вона говорила про досить наївні речі, але всі слухали її; вона розповідала, як ще донедавна вважала, нібито велика несправедливість існує у самій природі. Скажімо, кішка ловить мишу і жорстоко з нею грається, — адже це несправедливість! — так гадала Гундель ще до недавнього часу. Але сьогодні вона, мовляв, знає, що в природі взагалі не існує справедливості або несправедливості чи чогось подібного, і тому, коли вона слухала Готтескнехта, їй спало на думку, що від природи і в людині не може бути несправедливості. Тільки якщо люди живуть не як звірі, а…
— Як суспільство! — докинув бас.
Усі були сердиті на Шнайдерайта, всі хотіли почути, що ще говоритиме Гундель, тільки Гольт був радий, що вона замовкла, і задумливо поглянув на неї. Гундель була чужа, далека, зовсім не схожа на оте миле, беззахисне дитя, яким була колись. Вона вже не була його попутницею у мріях про майбутню нескінченну весну, про сповнену нарешті втечу з дійсності, не допомагала вже переборювати протиріччя, які роздирали йому душу і яких не могли заглушити ні ночі, проведені над книжками, ні шалені пошуки знань, ні Карола, ні Анжеліка. Знову долинув, наче з іншого світу, бас Шнайдерайта, що сьогодні був наче власним голосом Гольта. Він був нетерплячий, суворий.
— Мрія, ідеал і таке інше, про що ви тут говорите, — все це прекрасно! Але поняття справедливості і несправедливості — суспільні категорії, і в дійсності мова йде про знищення класового суспільства. Ми, комуністи, не маємо ніякої «ідеальної» мети, про яку ви щойно говорили. Наш обов'язок ліквідувати приватну власність на засоби виробництва. І колись ви побачите, що поняття суспільної несправедливості втратить своє значення.
Гольт підвівся. Намагання Готтескнехта прикрити свій відступ, усі репліки, тези і антитези — усе це Гольта не обходило. Його цікавила тільки Гундель, а Гундель дивилась на Готтескнехта, Шнайдерайта, Церніка, Еберсбаха, дивилась на Каролу і на нього, Гольта, — на всіх їх однаково…
— Карола, ходім! Бувайте. Ми ще з вами колись поговоримо, пане Готтескнехт! Щасливої дороги! Всього найкращого!
Біля дверей Гольт озирнувся. Гундель також подала йому руку, вона, мабуть, навіть не помітила, що він пішов.
Надворі Гольт узяв Каролу під руку.
— Ти увесь вечір був такий мовчазний і заглиблений в себе, — сказала вона. — Про що ти думав?
— Про тебе, — відказав він.
— Я це так добре відчувала, — промовила вона.
— Ах… ти відчувала! — повторив він. — Тоді, можливо, вечір ще не зовсім утрачений.
Газети коментували плебісцит. Були надруковані також постанови про націоналізацію землі. Гольт пробіг очима газетні шпальти, перечитав заголовки на останній сторінці і зупинив свій погляд на найлаконічнішому з них: «Убивство». Із зростаючою цікавістю він прочитав: «У ніч з суботи на неділю в селі Браунсгейм поліцейський патруль застукав на гарячому банду грабіжників, члени якої, переодягнені у форму військовослужбовців Радянської Армії, віднедавна діяли в селах районів Магдебург і Дессау, викрадаючи худобу, в першу чергу молодняк. Гаданий ватажок банди, однак, дав можливість грабіжникам зникнути, відкривши вогонь з пістолета. Він забив вахмістра Гейнца П., тридцяти одного року, і тяжко поранив двадцятивосьмирічного помічника поліцейського Вольфганга К. Убивця також утік». Далі йшов опис особливих прикмет убивці: «Віком од вісімнадцяти до двадцяти одного року, зріст — приблизно метр вісімдесят, блондин, кругловидий. Хто щось знає…»
Гольт опустив газету. Опису особи, хоч який він був короткий, для нього було цілком досить. Перед його очима враз постав Феттер. Блондин з рум'яним дитячим обличчям. Гольт іще раз прочитав замітку. Без сумніву — це був Хрістіан Феттер, плаксивий товстун, який завжди почував себе скривдженим; це він, їхній шеф-повар у горах, що розтоплював на вогнищі свиняче сало. Це той самий Феттер, який пізніше, стоячи біля гармати і прислухаючись до гуркоту бомбовозів і вогню «мустангів», обернувся на худого, здичавілого ландскнехта, на вольцов-ську тварюку, і який, надягнувши капелюх, став нарешті безбатченком, спекулянтом і тепер загинув остаточно. Страшний життєвий шлях дев’ятнадцятилітнього юнака. Коли вони були молоді і безневинні, то на Вороновій скелі дали одне одному клятву вірності до гробу. «Хто поламає цю клятву, — сказав тоді Феттер, — той негідник».
Гольт вийшов з дому; стривожений, вкрай збуджений, він крокував вулицями повз вілли південного передмістя. Клятва вірності на Вороновій скелі, потім війна, велика, вимріяна «пригода». І от усе це закінчується шибеницею.
Гольта знову погнало вперед відчуття якоїсь загрози. Він повинен був повідомити про Феттера.
Він поїхав у місто, в головне поліцейське управління. Колись він тут просидів ніч під арештом. Тоді Гольт опустився був майже до того, що й Феттер. Ще трохи — і він пішов би тією ж дорогою. А може, у Феттера збереглась розписка? Не варто думати про це, якщо не хочеш зайвого клопоту! Про ту дрібницю Феттер давно забув.
У відділі кримінального розшуку він поклав на письмовий стіл перед черговим поліцейським газету і без манівців сказав:
— Це Хрістіан Феттер. Його мати живе в Дрездені. Адреси я не знаю. Раніше він інколи приїздив сюди, поки ще займався спекуляцією, закуповував тут панчохи. Тоді його можна було зустріти в пивничці на вокзалі, праворуч, за східним виходом.
Поліцейський взяв у руки газету, зиркнув на оголошення й потому з неабиякою цікавістю подивився на Гольта.
— Ви не помиляєтесь?
— Думаю, що ні. У грудні він намовляв мене пристати до нього в компаньйони. Я до його слів поставився тоді несерйозно. У Феттера завжди був дитячий розум. Та й з чим би я прийшов тоді до вас: адже намір — це ще не підстава для арешту.
— Ні, намір — це не підстава, — сказав поліцейський. — Спроба — інше діло. Але до спроб, очевидно, тоді діло ще не доходило?
— У всякому разі, я про це нічого не знаю.
Гольт поклав на стіл своє посвідчення.
— Мій батько — директор заводу і професор університету. На випадок, коли б ви захотіли щось довідатися про мене.
Поліцейський, навіть не глянувши в посвідчення, вернув його Гольтові.
— Ви начебто іще щось хотіли сказати? — запитав він.