— Гольт, далі так не піде! Хіба можна отак розпускатись!
Гольт мовчав. Готтескнехт допитливо поглянув на нього.
— Час уже пробудитися, Гольт! Глядіть, щоб не було запізно!
Але Гольт був глухим до всього. Він не хотів слухати ні Готтескнехта, ні кого іншого. Проте чимдалі наполегливішим вмовлянням Аренса він піддався і одного дня вирішив відвідати його.
З перших же днів грудня настала страшна для всіх зима, з снігопадами і лютими морозами. У Гольта не було пальта, він ходив у старому солдатському мундирі, піддягаючи товстий військовий светр і теплий шарф.
Аренси жили в Менкеберзі, в будинку, прибудованому до їхньої власної меблевої фабрики. Гольт сидів у кімнаті Егона Аренса і розглядав численні фотографії, на яких була зображена заміська вілла Аренсів, що стояла на березі штучного озера у горах.
— Вам подобаються ці місця? — запитав Аренс. — Я буду радий, якщо ви влітку поїдете туди разом з нами. — Він намагався будь-що завоювати Гольтову симпатію. — Побачите, ми чудово проведемо там з вами ще не одну неділю.
За чаєм, в одній з старомодно умебльованих кімнат, Гольт познайомився з батьками Егона; старшого брата не було, він поїхав у справах. Фрау Аренс була неймовірно товста жінка. Егон якось вже розповідав Гольтові, що його мати хворіла на одну з тяжких форм ожиріння, а саме — на гіпотиреоїдний адипозитас. При цьому Аренс жонглював медичними термінами, мов звичайнісінькими словами. Зараз фрау Аренс сиділа біля столу, за яким пили чай, майже нездатна поворухнутися, — така вона була товста, — і мало не задихалася. Щоразу після кількох сказаних нею слів їй бракувало повітря, вона притискала руки до величезних грудей і стогнала: «О боже… повітря!» Егон схоплювався і на кілька хвилин розчиняв вікно. Пан Аренс, фабрикант меблів, — сивуватий, випещений чоловік років п’ятдесяти. Від нього Егон успадкував красиву голову і очі з довгими віями. Він був привітний, жвавий і життєрадісний, готовий з будь-якого приводу вибухнути гучним реготом. Пан Аренс пив чай і жував вівсяні коржики, намагаючись обережно випитати в Гольта, що діється на заводі. Гольт чемно відповів, що, на жаль, не має про це жодного уявлення.
— У всякому разі, «Акціонерному товариству «Шпремберг», напевно, прийдеться не з медом! — сказав пан Аренс, старанно витираючи салфеткою кінчики пальців. — Втім, така доля чекає не лише великі підприємства! От побачите, майже вся промисловість буде націоналізована. Тільки моя фабрика ні! — вигукнув він та так зрадів, ніби рідного батька побачив. — Хоч я й нажився на воєнних поставках, виробляючи шафи для вермахту, але мене, напевно, викреслили із списка тих, чиє майно підлягає націоналізації, у винагороду за добрі діла!
Егон пояснив:
— У нас були робітники зі Сходу, росіяни. Батько справді піклувався про них якнайкраще, хоч за це й карали. Він видавав їм додатковий пайок, ковдри і медикаменти. Після розгрому люди засвідчили це протоколом.
— Мій чоловік, — озвалася й собі фрау Аренс, — завжди добре ставився до своїх підлеглих… О боже… повітря!
Егон кинувся до вікна.
Пан Аренс запитав:
— Ваша мати в західній зоні?
— І ви живете тут? — вигукнув Егон. — Просто дивно.
— А вам би більше хотілося жити в західній зоні? — запитав у свою чергу Гольт.
— Таж ні, зовсім ні! — вигукнув фабрикант. — Саме тоді, коли тут буде все по-справжньому націоналізоване, я враз позбудуся конкуренції! — Сказавши це, він зайшовся веселим сміхом, а коли заспокоївся, продовжував: — А поки державні підприємства почнуть виробляти продукцію такої якості, що зможуть конкурувати зі мною — о боже! — до того часу я вже давно лежатиму в могилі.
Гольт попрощався. Аренс провів його до дверей. Надворі лютувала хурделиця; йому стало холодно, і він підняв комір. «І ви живете тут? — бриніли у вухах слова Егона. — І ви живете тут?» Якась дівчина проминула Гольта і вже збиралася увійти в будинок, як Гольт притримав її за лікоть.
— Та це ж Анжеліка!
Вона нахилила голову набік і довірливо глянула на Гольта.
— Ходімо в кіно! — запропонував він.
Вона похитала головою.
— Я ж з вами майже не знайома!
— Ходімо. От і познайомимося!
Дівчина вагалась. Крізь пальто Гольт відчув тепло її руки.
— Не вийде, — сказала вона. — О шостій мушу бути вдома. На мене чекає бабуся.
— Вигадай що-небудь. Адже ти, напевно, у шкільному хорі? Скажи, що в тебе співка!
Дівчина вагалась.
— Добре, — промовила вона. — Сподіватимемося, що повірить! — Вона хотіла ввійти в дім, але Гольт затримав її.