— Скажи… скільки тобі років?
— Шістнадцять, — відповіло дівча.
— Обманюєш!
— Але мені вже сповнилося п’ятнадцять, — сказала вона.
Та Гольт раптом замислився: «І ви живете тут? Адже ви могли так чудово жити, навіщо ж було їхати сюди?.. Може, завітаєте до мене у Гогенгорст?»
— Знаєш що, Анжеліка? Біжи до бабусі, — промовив Гольт. — А в кіно ми підемо на той рік. Звичайно, якщо я буду ще тут. — Він кивнув їй і подався до трамвайної зупинки.
Гогенгорст лежав далеко за містом, ближче до гір. Тут було вже по кісточки снігу. Гольт довго блукав серед вілл і котеджів, шукаючи будинок доктора Бернгарда, і врешті таки знайшов його в самому кінці довгого ряду стандартних будиночків. Дзвоник не діяв, але крізь щілини у віконницях пробивалося тьмяне світло. Мабуть, подачу електроенергії вже припинено. А що йому взагалі потрібно від Кароли? Гольт уже хотів було вернути назад, та потім передумав, відчинив садову хвіртку і обійшов навколо будинку. Десь грали на роялі. В кінці саду над сараєм погойдувався ліхтар. Оце, мабуть, і є легендарний крільчатник доктора Бернгарда. Гольт через веранду ввійшов у дім. Він попрямував туди, звідки линули звуки рояля.
Відкритий кабінетний рояль стояв у вітальні. Обабіч пюпітра в бронзових канделябрах горіли свічки. Руки Кароли лежали на клавішах, вона була вбрана у вузьке плаття, у якому її стан здавався ще тоншим, а обличчя ще більш неземним. Побачивши Гольта, дівчина знітилася, припинила гру й почервоніла, але швидко опанувала собою.
— Чому ви перестали грати? — запитав Гольт. — Що це було?
— «Патетична соната», — відповіла дівчина. — Я злякалася, і тепер, мабуть, нічого не вийде. Карола вийняла з канделябрів обидві свічки і пішла, тримаючи їх в руках, попереду Гольта. «Мов ангел з світлом», — подумав він, посміхаючись.
Карола привела його в свою кімнату. Він оглядівся. Тут, за містом, все будило в ньому спогади.
— Тут так, як у Петера Візе! — промовив він. А Петер Візе нагадав йому Уту. Мисливська хатинка в Шварцвальді. Це дуже далеко звідси, але недосяжної мети не існує. Карола допитливо дивилась на Гольта. — Петер Візе хотів якраз стати піаністом, — пояснив Гольт. — Він часто грав для мене, а найохочіше Шумана.
— А де він тепер?
— Тепер він мертвий, — сказав Гольт.
Карола довго стояла біля дверей, мовчазно й нерухомо, потім взяла одну з свічок і на хвилинку залишила його самого. Гольт навіть не помітив, що вона вийшла. Він поринув у роздуми. Так, Петер Візе — мертвий. І хоч як безглуздо усе те сталося, він, власне, помер чудовою смертю.
Карола принесла вазу з яблуками, тарілку і ножі для фруктів. Вона сіла на постіль, застелену барвистою ковдрою, і промовила:
— Поки що мене не спіткали в житті ніякі труднощі. Але що значить втратити дорогого друга, це я зазнала на власному досвіді.
Він не вбачав у її словах нічого поганого і дивувався, чому вони викликають у нього почуття якогось обурення.
— Розкажіть мені про вашого друга, — попросила Карола.
Він заперечливо похитав головою.
— Ви, мабуть, часто згадуєте минуле?
— Я намагався багато чого забути. Але минуле переслідує мене. Ось завдяки Вам, наприклад, я згадав роки, прожиті в Бамберзі, роки свого дитинства.
— Спогади про дитинство — це найкраще з того, що ми маємо, — промовила вона, закинувши ногу на ногу і склавши руки на колінах.
— Можливо, — сказав він. — Але коли б я це твердив, то брехав би. Я втік з дому… Спершу в Гамбург, а потім на війну. Дома мені було нестерпно. Сьогодні я запитую себе — чому? Але облишмо це.
Він з обіду нічого не їв, тож взяв яблуко, витер його рукавом і заходився пожадливо гризти. Від яблука скоро лишився тільки маленький огризок. Почуття голоду вгамувалося. А що Карола сиділа мовчки, то в нього з’явився миролюбний і довірливий настрій.
— А знаєте, відтоді, як я побачив вас, життя вже не здається мені такою безнадією, — промовив він. — Але тут я ніяк не можу призвичаїтись до нових обставин, і всі здаються мені чужими.
— Я також вам чужа? — ледь чутно запитала вона.
— Так, — відказав він грубо. — Коли ви говорите про осінь, про сад, про тугу за далиною, у мене з’являється враження, ніби ви всі оці останні роки проспали. Та, можливо, колись і я був таким, як ви, можливо, все це є і в мені — просто припало попелом. Ви навели мене на думку, що, можливо, і для мене є ще якийсь вихід.
— Я так чудово розумію вас! — відповіла Карола. — Я не знаю, чому вам тоді захотілося піти з дому, але я знаю, як таке буває, коли рідні стіни робляться затісними і потяг за далиною стає непоборним. Ви довго були самотнім, а коли знову повернетесь у світ вашого дитинства, можливо, все, що раніше гнітило вас, видасться великим щастям.
Вона сказала якраз те, що йому й хотілося почути, аби прийняти якесь рішення. Та бажання заперечити їй було зараз таким сильним, що Гольт аж підвівся з місця. Він оцінюючим поглядом глянув на Каролу, — вона подобалася йому. Може, її слова й нісенітні, але стан у неї чудовий і сама вона виповнена життям, а він, Гольт, ще по-справжньому й не жив. Він заклав руки в кишені штанів і, не відводячи від неї погляду, сказав: