Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Несподівано з сірого неба на тягач спікірував штурмовик. Вони позскакували і кинулися до лісу. Чути було, як позаду вибухнула заправлена ущерть машина. Вони брели лісами, через покинуті села, поки не наткнулись на рештки якоїсь розбитої частини, польову жандармерію і загін есесівців. Чутки: росіяни вже під Герліцом!

Бургкерт витребував їм документи. Самому йому довелося залишитись. Від Загана вони поїздом, переповненим біженцями та пораненими, добрались до Котбуса. Там есесівці мало не запхнули їх усіх трьох у зведену роту, щоб знову погнати на схід. Проте Гольтові з допомогою його шпитальних довідок вдалося в комендатурі дістати на всіх командировочне посвідчення.

В казармі команди останньої черги сиділи на чемоданах. Дві роти були вже переведені в Середню Німеччину. Казали, що учбовий взвод штабної роти під командуванням лейтенанта Венерта несе караульну службу десь за Нейсе. Вольцов, Феттер і Гольт вирушили на пошуки. Свій взвод вони знайшли західніше від Бауцена — він охороняв протитанкове загородження.

Гольт майже не пам’ятав Венерта. Лейтенант не втратив своєї колишньої виправки і лоску, складка на його штанях була така ж гостра, хіба що з'явилась якась нервозність — вже надто часто він поправляв то кашкет, то портупею. Вольцов клацнув закаблуками.

Проїзд через протитанкове загородження був ще відкритий. До поблизького лісу і далі, до пасма горбів, тяглася система окопів з дзотами і траншеями. В ліску стояв барак. Солдати весь час сиділи в дзотах і окопах. Цілу добу біля загородження чергували парні вартові. День і ніч зі сходу на захід по шосе тягся нескінченний потік біженців: діди й баби, жінки, діти, відступаючі штаби, діячі націонал-соціалістської партії, що рятувалися втечею. Пости перевіряли документи, а через два кілометри стояла команда польової жандармерії.

Ревецького з ротою видужуючих відправили на фронт. Бек тепер командував першим відділенням, але вже не кричав і не буйствував, а розмовляв по-приятельському. Командиром другого відділення настановили Вольцова. Почав бурхливо танути сніг, наступала весна. Окопи позаливало, солдати місили ногами рідку грязь. Підвіз харчів припинився, люди жили надголодь.

Якось увечері вартові викликали Вольцова — його відділення стояло в караулі. На шосе зупинився великий відкритий «мерседес» з увімкнутими фарами. В яскравому світлі, широко розставивши ноги і тримаючи автомат напоготові, стояв Феттер. Другий вартовий обходив машину ззаду. Водій, відкинувшись на спинку сидіння, курив. Троє офіцерів — один підполковник і два майори — в один голос, гаркавлячи, висловлювали своє невдоволення. Один з майорів, довготелесий, худий чоловік в нікельованих окулярах на хижому носі, стояв у машині поруч з шофером, нахилившись вперед над вітровим склом. Вольцов віддав честь.

— Слухаю вас, пане майор.

Феттер, чухаючи вільною рукою потилицю, зухвало крикнув:

— У них документів немає! Вони дають драла!

Тепер розкричався й підполковник. Але тут підійшов Венерт.

— О, лейтенант! Нарешті!

Майор рвучко відчинив дверцята. Лейтенант Венерт, зупинившись у смузі яскравого світла, привітав офіцерів. Майор почав йому щось говорити. Вольцов з недовір'ям стежив за ними. Підполковник підсилював свої слова жестами, потім, задоволений, сів у машину. Венерт наказав:

— Пропустити!

Вольцов повагався, але врешті, відступивши на крок, звільнив дорогу. Феттер теж відійшов на узбіччя і перекинув автомат за спину. Мотор заревів, і «мерседес» помчав уперед. Венерт, не сказавши ні слова, пішов до барака. Згодом він примирливо мовив:

— Вольцов, у таких випадках слід…

Але Вольцов різко перебив свого начальника:

— Б'юсь об заклад, що ці три офіцерики просто накивали п’ятами.

Венерт удав, що не помітив зухвалого тону Вольцова.

— Іноді обстановка вимагає, щоб офіцер, як найцінніша людина в частині, зберіг себе…

— Обстановка! — вигукнув Вольцов. — Обстановка вимагає боротися до останньої людини!

— Візьміть себе в руки, унтер-офіцер Вольцов!

— Взяти себе в руки? Знаєте, що я візьму, пане лейтенант? Мотузку! І коли ще раз побачу, як хтось дає драла, я власними руками повішу цього негідника на першому ж ліхтарі! Кулі мені буде для нього шкода! — 3 цими словами він підійшов до дверей і крикнув: — Я дотримуюсь наказу фюрера — битись до останньої краплі крові! В мене не було доказів, а то досить мені тільки кивнути Феттерові — він у нас мастак на такі справи, пане лейтенант… Нам зовсім не важко з ганьбою спровадити кого завгодно на той світ.

І він, грюкнувши дверима, вийшов.

Гольт вийшов з барака. Спустився в траншею. Під ногами тріщав лід. Грязюка затверділа. В кінці проходу він побачив Петера Візе: загорнувшись у мокру ковдру і натягши зверху плащ-палатку, той сидів, закинувши голову до стіни окопу. Гольт мовчки сів поруч. У животі в нього бурчало від голоду.

— Зараз я з'їм свій непорушний запас.

— Лейтенант заборонив, — сказав Візе. Але Гольт уже почав жувати.

— І тобі б не завадило попоїсти, а то на мерця став схожий, — сказав він і одразу ж пошкодував про це.

Візе сумно усміхнувся.

— Я часто думаю про одну книгу, — сказав він. — Віктора Гюго. «Людиною керує тиран, — говорить у ній колишній член конвенту, — і цей тиран — неуцтво».