«Тут уже сам чорт спіткнеться», — подумав Гольт.
— У росіян зараз тут сама піхота, — провадив далі Бургкерт. — Вони ще довго підтягуватимуть сили. Наш корпус на півночі повинен був пробитися до нас, але не зміг. Тепер нам треба з півдня прорватися до нього через російські позиції і відкрити йому шлях. — Він вилаявся: — На біса нам все це здалося! В мене інший клопіт. До мети приблизно дев'яносто кілометрів, а в цих паскудних «пантер» запас пального тільки на сто десять… Пробитись, я думаю, ми проб'ємося на танках, якщо тільки не наскочимо на підготовлені позиції, але чи вистачить пального! Все інше — справа піхоти. — Він глянув на годинник. — Ми йдемо перші. Гольт, передай по рації: спочатку шосе, — потім навпростець, поки не вийдемо на яку-небудь дорогу. — Він відпив із фляги.
Піхотинці-десантники, що відпочивали навколо машин, повилазили на танки і влаштовувались там якнайзручніше, натягуючи на голови плащ-палатки. Гольт ковзнув на своє сидіння. З ним діялось щось недобре. Він був якось дивно збуджений, все довкола здавалося незвичайно ясним, якось наблизилось, найменше потріскування в навушниках звучало чітко і голосно, смикалось ліве око. «Мабуть, хвилююсь, — подумав він. — Чи, може, це від таблеток?..»
Танк ривком рушив з місця, і всі шістнадцять «пантер» зайняли місце в голові бойової групи; за танками йшли самохідки, потім самохідні лафети і довга вервечка бронетранспортерів. Гольт подивився в оптичний приціл курсового кулемета. Машина, підминаючи чагарник, зрізала кілька молодих сосон, проскочила через поляну, де самохідні установки з зчетвереними зенітками чекали, поки підійдуть танки, щоб приєднатись, і нарешті вибрались на шосе.
Гольт піднявся на башту і, як і Феттер, висунув голову і плечі з люка. Обер-фельдфебель висунувся з командирського люка по пояс. В обличчя їм шмагав крижаний вітер. П'ятиметровий ствол гармати виступав далеко вперед. Вони проминули кілька відкритих протитанкових загороджень, біля яких стояли солдати. Небо затягло, з півночі низько над лісом повзли хмари.
— В таку погоду нам не страшні штурмовики! — сказав Бургкерт, глянувши на небо.
Перед невеликим пагорком водій переключив швидкість і наддав газ. Гольт ковзнув униз: він змерз на крижаному вітрі. Бургкерт теж спустився в башту. В навушниках Гольт почув голос радиста командирського танка, який одчайдушно викликав самохідну артилерію: «Зв'язок, де зв'язок, чорт вас візьми, ідіоти вошиві! Негайно встановіть зв’язок!» «Ого як розходився!»— подумав Гольт. Нарешті озвався Поршке з самоходок, потім Клейн від мотопіхоти. «Заснув, чи що? Кажуть, «іллюшини» показались. Не лови гав!»
Гольт передав попередження далі. Несподівано машина різко загальмувала, і Гольт подався вперед. Танк обступили солдати. Через оптичний приціл Гольт побачив на узбіччі кістяки двох танків, а в кущах важкі зенітні гармати. Танк знову рушив. Гольт машинально увімкнув рацію. Радист командирської машини безперервно передавав: «Росіяни злегка обстрілюють наш передній край. Та це вони тільки так, нервують. Ви все одно атакуйте!» І одразу ж після цього: «Командир прибуде пізніше, разом з польовою артилерією. Доповісте, як тільки прорветесь!» Гольт похитав головою, а обер-фельдфебель почав лаятись, потім випив горілки і знову став лаятись: «Спочатку цей хлопчисько втягує нас в г…няне діло, бо йому, бачиш, орден потрібний, а потім сам ховається в кущі! Молодець, нічого не скажеш!»
Танк знову зупинився. Гольт висунув голову і на повні груди вдихнув морозного повітря. Праворуч і ліворуч від шосе кінчався густий молодняк, і пряма як стріла дорога бігла вперед, перетинаючи безмежну снігову пустелю. Гольт подивився на схід. Поля, луки, рідкий чагарник до самого обрію. Але ж ні, там, далеко-далеко над рівниною, ніби повисла туманна завіса, якась імла… Перед танком стояло кілька солдатів у шинелях і білих касках. Бургкерт довго не одривався від бінокля. Потім наказав Гольтові викликати командира. «Він потрібний тут!» Але ніхто й не ворухнувся. Тільки нахабнуватий голос Поршке, радиста самоходок, глузував: «Пани снідають!» «Гольт, тобі наказано викликати командира!» — кричав Бургкерт. По бортовому радіотелефону він чув, як Гольт викликає командирського радиста, і буркнув: «Вже надто ввічливий!» Нарешті вдалося встановити зв'язок, і радист командира, огризаючись, передав: «Ви що, очманіли, чи що? Чому не атакуєте?» Бургкерт розгнівався не на жарт. «Мені звідси видно, як вони гатять по підступах». Тут же надійшла відповідь: «Негайно атакувати!» Бургкерт крикнув: «А ми й атакуємо. Але якщо втратимо половину роти, нехай вони нас тоді…» «Нічого вони нам не зможуть зробити, — подумав Гольт. — Через півгодини ми вже будемо за лінією росіян». «Неподобство! — знову почувся голос радиста командирської машини. — Пошлемо услід польову жандармерію!» — «Нехай тільки спробують, — загорлав Бургкерт. — Ми одразу повернемо башту на сто вісімдесят градусів!»
Гольт увімкнув передавач.
Солдати, що оточили танк, посміхались.
— Що? Вогню злякались, аристократи? А нас женуть вперед голими! Надто ви жалієте себе, панове!
Бургкерт ще раз припав до пляшки і наказав:
— Розворот уліво, потім різко вправо і вперед!
Заревівши мотором, танк звернув з шосе, потім, похитуючись, ніби на хвилях, помчав уздовж узлісся. Важкий маневр удався, і танки розгорнутим строєм вже йшли по рівнині. На узлісся виповзла самохідна артилерія.
Вольцов крикнув: «Вернер! Нехай дві машини першого взводу вийдуть зліва вперед. Треба прикрити танки!»
Піхотинці-десантники, що позіскакували з танків, ледве встигаючи, групками бігли за машинами.
Гольт почув, як Бургкерт передав: «Клоцше, гляди мені! Щоб ми потім власну піхоту не подавили!»
Гольт не одводив очей від оптичного прицілу кулемета. Світ кінчався для нього чорною стіною диму, розмальованою червоними й білими блискавками. Гуркіт вибухів, заглушаючи шум моторів, проникав тепер навіть під навушники. «Закрити люки!» Ось і вогняна завіса, та це вже не завіса, навколо густий туман, клуби чорного диму, перед самим носом машини злетів угору величезний фонтан землі, і танк перехилився у вирву. Гольт нічого не чув: ні гуркоту вибухів, ні дзенькоту осколків об броню, ні виття снарядів, що пролітають мимо, — у вухах тільки оглушливе ревіння моторів і крик Бургкерта: «Клоцше, повний газ! Уперед! Трощи!»
Перевалюючись з боку на бік, танк переповзає з вирви у вирву. То праворуч, то ліворуч вибухають снаряди. Гольт припав до прицілу. Перший танк просунувся метрів на тридцять вперед, а десантники перебігають позад нього крізь сітку вибухів. Але ось їх відсікає суцільний шквал вогню…
— Клоцше, траншеї! Обережно!
Танк петляє серед траншей і окопів. Гольт уже нічого не хоче бачити: ні суцільних вибухів, ні постатей в окопах, що залягли під пекельним вогнем, ні груп десантників, що біжать за танками, — град осколків косить їхні лави, вони намагаються вчепитися в танки і волочаться по снігу та грязюці… Ні! Нічого він не хоче більше бачити! Та ось він чує голос Бургкерта:
— Пробились!
Попереду то піднімається, то опускається огорнута димом земля… Нарешті туман розривається, і перед ним — поле, величезне поле, лише на обрії обрамоване чагарником… Знову крик Бургкерта:
— Тепер остерігайтесь винищувачів танків!
Перед Гольтом постає вся програма боротьби з танками: як підкрастися в мертвий сектор, як пропустити танк через себе і як ззаду напасти на стального велетня. Та він уперше відчуває, як-то воно самому сидіти у цій стальній домовині, коли нерви напружені до краю, страх паралізує тебе, але почуття гострі, як у тварини, що причаїлась, охоплена смертельним страхом… Гольт стискує ручку кулемета, — все точнісінько так, як на танковому стенді в казармі,— в приціл він бачить траншеї, чужі каски, білі маскхалати позад бруствера; він чує крик Бургкерта і перший оглушливий постріл танкової гармати… Стріляє Вольцов! Над окопом здіймається фонтан вогню, снігу і землі; строчать баштові кулемети… Та ось окоп уже зник з поля зору, ніс машини різко опускається і знову лізе вгору, мотор реве на повних обертах… У навушниках голос Бургкерта: «Піхота вступила в рукопашний бій!..» І тут же Гольт чує несамовитий крик радиста правого танка: «Головний!.. На нас повзуть… Боже!.. А-а-а!.. Підбий його! Підбий його!»
Гольт кричить в ларингофон: «Вольцов, права машина! Допоможи ж їй!»
Але тут лунає наказ Бургкерта Вольцову: «Дев'ять нуль-нуль! Осколковий!»
Вольцов відповідає Гольтові: «У самих вистачає справ!» — і повертає башту вліво. Знову не своїм голосом кричить радист правої машини: «Горимо! Допоможі-і-іть», — волає він, охоплений смертельним жахом. А Вольцов спокійнісінько доповідає: «Знову траншея, пане фельдфебель, і стрілецькі окопи!» Танк різко зупиняється. Стріляє гармата. Голос водія: «Під гусеницею окоп!»
Мотор заревів, танк закрутився на місці мов дзига… Гольта охопив жах. Та ось окопи залишились позаду, і танк спускається в порослу голим чагарником низовину. Лівий поворот! Праворуч б'є артилерія. Маневр знову удався. Вся рота широким фронтом мчала на північ. Хвостові танки все ж таки накрила артилерія. В навушниках крик. Потім одразу тиша. Гольт витер обличчя, змокріле чи то від поту, чи то від сліз. Але де ж десантники?