Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тому ти так і старався в школі? — запитав Гольт.

Візе підсунувся до нього ближче і щільніше загорнувся в плащ-палатку.

— Правду кажучи — тому, що багато чого на світі дратувало мене… і я сподівався… що «Людиною має керувати тільки Знання!..» — «І Сумління!» — поправляють його. А член конвенту каже: «Це те ж саме!» Розумієш, він вважає, що Знання і Сумління — те ж саме!

— Ну, тоді ми люди, позбавлені всякого сумління, — серйозно сказав Гольт, і в нього чомусь боляче стислося серце. — А пам'ятаєш Кнака? — вигукнув він раптом. — Кнак завжди говорив нам, що не треба переоцінювати науку. Мовляв, це схиляння перед іноземщиною! Нордичній людині більше відповідає прагнення до безмежності…

Візе сказав:

— Воно-то так… Але ж… Я знаю, до чого призводить заперечення міри… У всякому разі — в музиці. У музиці це веде до Вагнера. Можна сказати — в Ніщо. Так, так, в Ніщо.

— Саме тому в германців все закінчується загибеллю, — сказав Гольт. — Ще в «Пісні про Нібелунгів» говориться, що радість закінчується горем… — Гольт сам не вірив у те, що казав. Він думав: «Все фальш і брехня!»

«Якби пощастило, — думав він, — вижити у цій війні, тоді довелося б усе починати з початку — переучуватись, шукати, розпитувати…»

— Облиш ти, Петер, це розумування! Тепер головне — твердість! — Гольт натяг на себе ковдру і спробував заснути. І знову він подумав: «Топчешся в темряві… з зав’язаними очима!..»

Другого ранку Венерт з Беком поїхали в тил, щоб домогтися нарешті підвозу продовольства. За старшого він залишив Вольцова. Рух на шосе дедалі посилювався.

— Піду приляжу на годинку, — сказав Вольцов.

Гольт стояв з Феттером біля загородження. Він курив, байдуже дивлячись на схід, де шосе губилося в ранковій імлі.

Феттер запитав:

— Бачиш, що ген там удалині?

Тепер побачив і Гольт: по шосе, звиваючись, повільно повз немовби величезний сірий черв'як. Іноді вітер доносив звідти приглушене пахкання.

— Схоже на ляскання батога, — сказав Феттер.

— Або на пістолетні постріли, — мовив Гольт.

Вартові біля загородження завмерли на своїх місцях.

— Колона якась! Дивно! А як повільно рухається!..

Під'їхав автомобіль, в ньому товстий чоловік у цивільному і три жінки. Гольт перевірив документи: заняття — керівник підприємства.

— Скажіть, — запитав Гольт, — ви тільки що перегнали колону…

— Ми нічого не бачили, абсолютно нічого… — закричала одна з жінок. Товстий чоловік за кермом дав газ.

Сіра процесія наблизилась, тепер уже можна було розрізнити окремі групи. Через кожні дві-три хвилини повітря розтинав револьверний постріл. Біля загородження змінились вартові. Разом з новою зміною на пост заступив і Петер Візе. Під важкою каскою — бліде від безсонної ночі обличчя; карабін, який взагалі був для нього надто важкий, висить косо через плече, і це надає його постаті жалюгідного вигляду.

— Не виспався? — запитав Гольт.

Але од Візе ніхто ніколи не чув скарг. Гольт знову подивився на схід. Сіра колона повільно підповзла, стала проходити через загородження. Попереду — есесівці з автоматами, за халявами ручні гранати, ліворуч і праворуч від колони теж есесівці — на животі відкрита кобура, обличчя тупі, байдужі, насторожені… Повільно рухається довга сіра процесія: живі скелети, на яких теліпається смугастий табірний одяг… Обтягнуті шкірою черепи на висохлих шиях… голі, аж сині, обморожені ноги в дерев’яних черевиках… Похід привидів, і все ж таки — реальність!.. Вони плентаються, смертельно змучені, зігнуті, тягнуть за мотузки важко навантажені візки, спотикаються, підтримують один одного… і в повітрі тремтить стогін, віє смертю і тлінням…

— Це… це концтабір! — прошепотів Феттер збуджено. — Каторжники, всякі недолюдки, комуністи!

Один з цих живих скелетів похитнувся і впав. Він лежав ниць у рідкій дорожній грязюці. На смугастій куртці Гольт помітив перевернутий червоний трикутник… Ті, що йдуть позаду, топчуться на місці, потім безпорадно переступають через свого товариша. Есесівець зупинився і ткнув його чоботом — не сильно, ні, лише заради перевірки. Чоловік у смугастій куртці насилу підвів голову, підтяг під себе ногу та так і залишився лежати. Обличчя есесівця було все таким же байдужим. На петлицях виблискували руни. Він нагнувся, схопив того, що впав, за руку, відтяг на узбіччя і штовхнув у канаву. Потім вийняв пістолет. Пролунав постріл.

В цю мить повиснув у повітрі тонкий пронизливий крик. Петер Візе впустив свій карабін і, по-дитячому піднявши кулаки, кинувся на есесівця. Той сильним ударом кулака відштовхнув його, але Візе утримався на ногах і знову кинувся на конвоїра, б'ючи його своїми слабенькими кулаками. Кашкет з рунами і черепом над козирком покотився в грязь… Візе у відчаї з усієї сили вчепився в есесівця. Той ударив його пістолетом в обличчя, відштовхнув і вистрелив.

Петер Візе залишився лежати посеред шосе; смугасті постаті, боязко ступаючи, проходили повз нього. Гольт нагнувся, повернув Візе на спину і заглянув йому в обличчя, спотворене ударом пістолета. Куля влучила в шию.

— Петер! — прошептав він. — Друже!.. Візе!