Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, не мусиш, — відповів Вольцов. — Ти можеш поскаржитись, і тобі, напевно, скажуть, що ти маєш рацію. Але я раджу тобі тричі подумати. Унтери не простять, що ти позбавив їх такої втіхи.

І Гольт не пішов скаржитись, хоч і зневажав себе за це. Ревецький навіть показав це видовище унтер-офіцерам штабної роти. А Кіндхен день у день поставляв нові молитви, перша частина котрих ставала все сентиментальнішою, а друга — все непристойнішою. Нарешті це Ревецькому набридло, і він сказав, що знову має намір вести життя «богохульне і безпутне».

Штабс-єфрейтор Кіндхен, як умів, заспокоював Гольта:

— Ти ж маєш середню освіту. Після війни станеш театральним рецензентом, поїдеш у місто, де Ревецький служить у театрі, і напишеш у газеті: «Алоїз Ревецький — актор досить посередній, не володіє потрібними засобами зображення, щоб вдихнути життя у скільки-небудь серйозну роль». А потім ти його доконаєш: «Ревецький знову довів, що він досить сумнівне придбання для театру, дирекції не слід було його ангажувати». У мене дома, розумієш, невеличка фабрика, а наш старий, оцей Рейхерд, наволоч проклята, одного разу мало не заганяв мене до смерті. Він за фахом комівояжер. От я його після війни…

І він в який уже раз почав розписувати, як після війни помститься на командирові.

Лейтенантові Венерту, командирові учбового взводу, недавно минув двадцять перший рік. Білявий і синьоокий, високий і стрункий, він старанно стежив за собою, і його чорний мундир з срібним черепом на петлицях був завжди бездоганно вичищений і випрасуваний. Він завжди говорив про себе: «Я солдат до самих кісток!» — або: «Я політичний солдат… Для нас, полум’яних націонал-соціалістів, існує тільки один закон — вірність фюрерові!» Він взагалі любив поговорити. «Кращу свою рису — нордичну твердість — німецький народ проміняв на сочевичну юшку романського гуманізму. Фюрер розірвав цю згубну для нас угоду. Нехай знову на повну силу залунає девіз: «Наша честь — у вірності!» Це я й називаю відродженням Німеччини». І він не тільки любив говорити, а говорив, і доладно. Часто він цитував «Майн кампф», а ще частіше «Міф XX століття» Розенберга. Він був представником націонал-соціалістської партії в батальйоні і з захопленням проводив «воєнно-політичні заняття». Гольт вважав, що Венерт схожий на Ціше. «Ніколи не забувайте про осяйну місію, яка випала на долю Німеччини, — розводився Венерт. — Вже два тисячоліття людство прагне визволення. Світ чекає на свого спасителя. І ми, народ Німеччини, ми — його спасителі. Але ми не дозволимо, як той лжеспаситель, розп’ясти себе. Ми самі розіпнемо на хресті своїх ворогів! Наше євангеліє — сила!»

До новобранців звертався він звичайно так: «Танкіст Рейман! Ви лайно! Ви ніколи не збагнете, яке щастя вам випало — жити в наш час! Ніколи вас не осяє думка, яка це велика честь — вмерти за Адольфа Гітлера! Ви тупо животієте, жерете, напиваєтесь. Ви тільки гній на тому полі, яке ми, націонал-соціалісти, переорюємо мечем, щоб імперія росла і квітла!»

У нього було дві пристрасті — лекції на такі теми, як-от: «Герой і історія», «Німецька нація і героїчний дух», і військові ігри на ящику з піском. Він примушував новобранців співати есесівські пісні. «Де ти, камрад?» — називалась одна з них. В ній ішлося про біляву подругу. Петер Візе скаржився Гольтові: «У цих піснях немає почуття, тільки солоденька водичка!» Гольтові було все одно — він співав їх на все горло. Коли співали дружно, їх не мучили на марші. А це було головне.

На фронті лейтенант Венерт пробув зовсім недовго — всього кілька тижнів у Франції. Вольцов говорив про нього: «На слова він мастак. Побачимо, що залишиться від його «героїчного духу» на фронті. Під тим, що він говорить, я готовий підписатися. І взагалі він міг би бути моїм ідеалом, але… я не можу позбутися почуття, що це у нього маска, а насправді… Ну що ж, поживемо — побачимо!»

Одного разу вони посварилися. Вольцов вихвалявся своїм знанням військової справи. Венерт обірвав його:

— Ви, Вольцов, хвалько! А я на своєму віку зустрічав немало хвальків, які потім виявлялися боягузами.

Увечері Вольцов сказав:

— Хвалько і боягуз?.. Ну, зачекай, я тобі цього не подарую!

Через кілька днів на стрільбищі вперше кидали бойові гранати. Відділення сховалося за кущами. Ревецький видав Гольтові дві гранати: одну з ручкою і одну лимонку. Гольт вставив запали в них, засунув гранату з ручкою за пояс і поповз до окопу, де на них чекав лейтенант Венерт.

В тісному окопчику лейтенант ще раз пояснив Гольтові:

— Рахувати не треба! Висмикнув шнур — і одразу кидайте!

Метрів за двадцять був закопаний у землю стовп, що правив за мішень.

— Давай!

Гольт відкрутив кришку на ручці, і йому на долоню впав шнур з фарфоровою кулькою. Він смикнув і кинув гранату. Лейтенант і новобранець одночасно пригнулись. Вибухова хвиля пронеслася над ними. Гольт кинув і лимонку.

Вольцов разом з усіма сидів у кущах і чекав своєї черги. Як завжди, він просторікував:

— Ефект від ручної гранати незначний. Вся справа в її моральному впливі.

— Ви ще сьогодні відчуєте, — защебетав Ревецький, — який великий моральний вплив має моя спеціальна обробка!

Вольцов промовчав.

— Ваша черга, вперед! — скомандував Ревецький.

Коли Вольцов спустився в окоп, Венерт і йому повторив свій наказ:

— Рахувати не треба! Висмикнув шнур — і одразу кидай!

— Слухаюсь! — відповів Вольцов і жбурнув гранату з ручкою. Готуючись кидати лимонку, він запитав: — Наскільки я пам’ятаю, запал розрахований на п’ять секунд?

— Не базікати! Кидайте!

Вольцов не поспішаючи засукав рукав шинелі і френча так, щоб видно було циферблат годинника, глянув на лейтенанта і висмикнув загвіздок. Тримаючи гранату в затиснутій руці, він подивився на годинник:

— Ще чотири секунди…