Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Гомулка, — шипів він, — хитрюга проклятий! Хотів би я прочитати ваші думки! Хотів би зірвати з вас маску! З якою насолодою я викрив би вас! Принишклий бунтівник! Ну стривайте ж, я напишу вам таку характеристику, що не минути вам штрафної роти!

Він був підлий.

— Візе, матусин синок, — їв він очима Петера. — Коли ж ви, тюхтію, збираєтесь знову написати до своєї матінки?… Ну, тільки чесно! Ага, сьогодні ввечері? Ну, ви в мене напишете!

І того ж вечора після навчання:

— Ні, Візе, листа вам так і не вдасться написати! Ідіть виперіть мій комбінезон!

І хоч як це неймовірно, він бив своїх підлеглих! Коли хто-небудь неправильно відповідав на заняттях, Ревецький починав лютувати, а потім лагідним голоском говорив: «Сьогодні ввечері, мій любий, я трохи поганяю вас, подякуєте богові, якщо відбудетесь самою грижею!» Потім підійде впритул до заляканої ним жертви і прощебече: «Давно колись… часів тих не вернути… все було простіше — тоді вчили палицею! А мені це заборонено, мене за це посадять. Хіба що ви самі попросите, щоб я із співчуття й заради втіхи вам добре всипав». І звичайно в таких випадках одразу ж хтось благав: «Пане унтер-офіцер, я прошу вас про це!» Ревецький аж сяяв. «Всі чули? — запитував він. — Сам побажав! Просто чудасія! — І тут же починав палицею бити винного по руках, при цьому очі його блищали люттю, а губи кривились. — Сам напросився! Отож і ремствуй сам на себе! А палиця погуляє по твоїх руках!»

— Нам потім ніхто не повірить! — сказав Гольт Гомулці. Той одвів його вбік.

— Ревецький був раніше помічником інструктора в роті одужуючих. Сам знаєш, не встигнеш виписатися із шпиталю, як тебе знову муштрують. Недавно Ревецький заганяв до смерті старого фронтовика. Той хотів відпроситися в шпиталь — він ледве на ногах тримався від болю в животі. Ревецький за це ганяв його по стрільбищу, поки той не впав. А тим часом гнійний апендицит уже перекинувся на очеревину, і тутешні лікарі, звичайно, запізнилися з операцією. Вся рота скаржилася на Ревецького. Врешті-решт його перевели — тільки не на фронт, а до нас сюди.

— Звідки ти все це знаєш? — здивувався Гольт.

Гомулка ухилився від відповіді.

— Можеш сам пересвідчитись. Я ж тобі кажу, це патологічний тип, садист. А тут їм саме такі й потрібні.

Поряд з Ревецьким особа брутального й лайливого унтер-фельдмейстера Бема, що іноді зринала в пам’яті, здавалась до смішного жалюгідною. В порівнянні з Ревецьким і командир другого відділення унтер-офіцер Бек, колишній студент-богослов, в якого лише інколи бували приступи шаленої люті,— вселяв набагато менше ненависті і страху. А обидва єфрейтори — помічники інструкторів — були тільки статистами при Ревецькому, коли той витинав свої штуки. До того ж Ревецький виконував роль ката при командирі взводу. Франтуватий лейтенант Венерт не любив ганяти новобранців. Навіть шаленіючи від люті, він тихо і стримано говорив: «Не хочу паскудити об вас руки! Ревецький, візьміться за цих п’ятьох! Поганяйте їх, поки не попадають!» І Ревецький відводив приречених на дуже пересічену місцевість поряд із стрільбищем, де були рови, огорожі, яри та горби, або на поритий ямами плац, витягував трубкою губи і щебетав: «Настали тяжкі дні, про які скажеш: немає в них утіхи! Еклезіаст, глава дванадцята, стих перший». Потім повільно йшов полем, заклавши руки з тростиною за спину, а жертви його мусили бігати навколо в протигазах і кричати: «Гуси, гуси, га-га-га!», поки не починали задихатися. Знаючи, що в протигазі при швидкому русі не вистачає повітря, він не поспішав скасовувати наказ. Бувало, що новобранці непритомніли. Одного разу після такої «спеціальної обробки» Гольт сказав: «Таких негідників ще світ не бачив!» А лейтенант Венерт звичайно говорив: «Та вони тільки трошки спітніли. Ревецький, добавте їм ще, а то вони подумають, ніби тут санаторій».

І все ж наймерзеннішим було те, що Ревецький примушував молодих солдатів грати всякі принизливі сцени. Гольт відчув це на собі. Настала рання зима з великими снігами й тріскучими морозами. І п’ять годин піхотного вчення на стрільбищі серед засніжених горбів та ярів перетворилися на суцільну муку. Якось вони знову вирушили на те прокляте стрільбище. Гольт ішов попереду взводу з кулеметом на плечі, Феттер — його другий номер — тарганив на собі ящики з холостими патронами. Вони залягли зі своїм кулеметом прямо на снігу. Неподалік Гольт помітив обер-фельдфебеля Бургкерта в заляпаній болотом водійській шинелі. У всій його постаті було щось бичаче. Бургкерт мав звичку тинятися по всій території казарми, іноді він з’являвся в мундирі, обвішаному орденами. Нічого певного про нього ніхто не знав. Знали тільки, що він улюбленець командира батальйону і тому користується особливими привілеями. Він мав вигляд занепалої людини, і завжди від нього тхнуло вином. Тепер він стояв нерухомо на пагорбі, де вільно гуляв вітер, крутячи снігом. Біля ніг намело цілу кучугуру. Задивившись на Бургкерта, Гольт не почув наказу Ре-вецького. Той підскочив до нього і заверещав над самим вухом:

— Змінити ствол! — Потім впився очима в секундомір. — П’ять секунд… Десять секунд… — лічив він.

У Гольта від холоду задубіли руки.

— …П’ятнадцять…

— Готово! — крикнув Гольт.

— Погано! Дуже погано, нікуди не годиться! — горлопанив Ревецький. — Ледар! Нікчема! Свиня! Косоокий, косолапий, косорилий — на цілу секунду запізнився!

Гольт лежав нерухомо.

— А тепер я покажу тобі. Своїх не впізнаєш! Встати, живо!

Гольт підвівся. Унтер-офіцер двічі обійшов навколо нього, постукуючи тростиною по своїх чоботях.

— Ні, я придумав щось краще! Ви тепер благатимете бога, щоб на війні у мене волосина з голови не впала! Щодня молитиметесь! Сьогодні ж увечері з’явитесь з Феттером до мене.

За годину до вечірньої перевірки Гольт і Феттер піднялися на четвертий поверх, де містилися спальні унтер-офіцерів. Ревецький жив у одній кімнаті з Беком і ще одним унтер-офіцером, літнім спокійним чоловіком на прізвище Вінклер. Коли вони ввійшли, Ревецький в тренувальному костюмі лежав на ліжку. Він підклав під спину цілу гору подушок у квітчастих наволочках, а руки молитовно склав на грудях. Унтер-офіцер Бек голився за столом, усміхаючись перед потішним спектаклем. Вінклер вже ліг. Обличчя в Ревецького пересмикнулося.

— Я бажаю, щоб кожного вечора об одинадцятій нуль-нуль мені читали молитву, — сказав він. — Я вирішив стати віруючим. Адже серед вас, чортів, мені загрожує небезпека впасти в гріх, прогнівити бога. Гольт, починайте!

Бек пирснув від сміху.

— А ви, Феттер, творитимете після цього мусульманську молитву, — звелів Ревецький, — на той випадок, якщо аллах виявиться могутнішим за Єгову.

Гольт, недовго думаючи, почав читати першу-ліпшу молитву, що спала йому на думку:

— Я малюк, душею чистий…

Ревецький загорлав немов ужалений:

— Припинити! Бовдур! Недоумкуватий! Божевільний! Хіба це молитва для прусського капрала?