Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну як наші пацієнти в дитячому відділенні?

Вольцов обурився, а вона, сівши на підвіконня, тільки весело засміялась.

Гольт запитав:

— Це правда, що ви вчора говорили про санітарний поїзд?

— Поїзд прибуде завтра, — відповіла вона. — Вас візьмуть. Документи вже підписані.

— Але якщо Зепп і Гільберт…

— Я так і думала. Що стосується вас, Вольцов, то головлікар трохи поморщився, але все ж підписав. Він наказав мені усіх вас відправити в дитячу клініку. — Вона знов засміялась.

— Подумаєш, — невдоволено буркнув Вольцов, — сама всього лише років на два старша за нас…

Гомулка раптом сказав зі свого ліжка:

— Невже ми звідси виберемось і знову заживемо? Просто аж не віриться. Ми цього не заслужили.

— Не заслужили? — Вольцов засміявся. — У тебе, мабуть, гарячка? Хіба таке робиться по заслузі? Треба мати зв’язки! На цей раз вони виявилися досить надійними у Вернера. Там, де йдеться про дівчат, він…

— Гільберт! — обурено крикнув Гольт.

Але Вольцов, ніби й не чув, провадив далі:

— Та й сліпому видно, сестричко, що Гольт забив вам баки!

Вона сперлася руками на підвіконня і засміялась, блиснувши білими як сніг зубами.

— А вам не подобається, що я віддаю перевагу Гольтові? У мене завжди свої любимчики, і потім він не кричить так, як ви. Завжди ввічливий, галантний, не такий солдафон, як дехто!

— Ви поїдете у справжньому спальному вагоні, — повідомила гіона другого ранку, складаючи їхні речі.— Мені б дуже хотілося поїхати разом з вами, але не можна: треба відслужити свій строк. Тоді підшукаю яку-небудь роботу у себе в Шверіні.

Коли по них прийшли санітари з носилками, сестри Регіни не було в палаті. Гольта несли вниз по сходах, а він думав: «Шкода, що не довелося з нею попрощатися…»

Його помістили з Гомулкою в окремому купе. Вольцов лежав у сусідньому. Крізь тонку перегородку Гольт чув, як той лаявся:

— Ану, прийми свої кочерги, бовдуре!

Персонал тут був якийсь непривітний і похмурий.

Вранці вони прибули в Прагу. Гольт за цілу ніч не заплющив очей. Від поштовхів йому було боляче. Гомулка теж почував себе препогано. Між Прагою і Дрезденом поїзд часто і довго стояв на перегонах. Більше як добу їхали вони до Шандау, а потім ще цілий день простояли на запасній колії. Тільки наступного дня вранці поїзд прибув нарешті в Дрезден. На санітарних машинах їх перевезли у великий тиловий шпиталь. Гольт, Вольцов і Гомулка знову лежали поруч в одній палаті.

З вікон було видно Ельбу. Життя в шпиталі більше нагадувало казарму, ніж лікарню. Через кілька днів Вольцов сказав:

— З мене досить. Я виписуюсь!

Увечері він одержав листа від Феттера.

— Рештки роти знову повернули в табір, — повідомив він. — Феттер пише, що його відпустять приблизно в середині жовтня.

Через два дні Вольцов у повному походному спорядженні стояв біля постелі Гольта. Вони вперше розлучались.

Гомулка майже не розмовляв. Він лежав у постелі і дивився прямо перед собою у простір. Іноді його відвідував дядько — зубний лікар, що жив у Дрездені.

Гольт читав вірші Гельдерліна. Спочатку він ніяк не міг звикнути до незвичайного ритму. Лише деякі вірші він розумів. Частіше він сприймав лише їх настрій, — вони були пройняті глибоким смутком. Але витонченість і мелодія віршів хвилювали його, навіть коли слова залишалися незрозумілими. А були вірші, які назавжди вкарбувались в його пам’ять: гнівна відповідь юнака «Мудрим радникам» і особливо елегія «До природи». Він читав і перечитував їх стільки разів, що вивчив напам’ять. «Так, юнацькі мрії вмирають, — думав він, — це якраз те, що я переживаю тепер: надії і прагнення розвіюються, спадає завіса ілюзій, за якою ховалось життя. Що ж залишається? Самотнє, заклякаюче «я», і ніколи не знатиме воно спокою». Він читав: «І провісники перемоги сходять у морок, повідомляючи: битву виграно!» Це вразило його. «Живи і квітни, батьківщино, і не рахуй убитих! За тебе, люба, жоден не загинув марно…»

«Якби я міг це сказати! — думав він. — Якби я міг бачити у війні страшну, але чисту і святу справу, про яку я колись мріяв… Якби міг бути впевнений, що війна ця справедлива, а отже, осмислена й потрібна! Нестерпний і страшний не самий бій, а лише його безглуздість, непотрібний героїзм, невиправдане беззаконня… Бій Вольцова на тартаку, — тепер він це усвідомлював, — був символічний. Вони билися без наказу і мети, тільки щоб приховати кривавий, страхітливий злочин! Хто ж винний у тому, що ми мусимо віддавати і сили, і життя — все, що ми маємо, марно? Що ми ведемо нічим не виправданий, безнадійний бій лише для того, щоб не дати пролитися світлу, щоб заховати у мороці ночі тисячі й тисячі таких от тартаків?»