Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Брехня! Всі книжки брехали».

— Коли натискують, болить не з лівого боку, а з правого… Потім лікар повільно і дедалі сильніше натискує на живіт, натисне справа і одразу відпустить. Тут ти повинен закричати: «Ой!» А коли він знову натисне, ти нічого не відчуваєш, і тільки коли він знову відпустить — застогнеш якомога голосніше…

Дитинство пригадувалося якось особливо виразно. «Мені не було ще й десяти років, а я вже грався у війну. Казав: «Коли виросту великий, теж піду воювати». І ось я маю те, чого хотів».

— …щоб сходилася картина крові, треба за двадцять хвилин до того, як у тебе візьмуть кров, якомога швидше зжерти все масло. Зможеш?

— Думаю, що зможу, — сказав Мейєр. — Хоч раз наїмся масла, чому ж ні?

«Але ж дорослі допустили таке! Це вони мене втягли. Усе торочили: «От з Вернера буде солдат хоч куди!» Хіба ж я в цьому винен. Що я тоді розумів? Але дорослі — ті повинні були розуміти. Вони мене навчали цього рік у рік, день у день, вони штовхнули мене на цей шлях».

— Якщо ти все зробиш правильно, тебе оперуватимуть, і ніхто нічого не докаже!

Гольт одвернувся до вікна. Листя на верхівках дерев поруділо. Базікання Вольцова настирливо вривалося в його свідомість. Вранці, прокинувшись, він подумав, що йому вдалося втекти від всього. Але життя переслідувало його. Воно переслідувало його в образі Вольцова — і життя, і війна. «Якби я не опритомнів, — подумав він, — все було б тепер позаду. І в цьому не було б нічого страшного. Було б чудово. Лише чекати страшно, а сама смерть легка».

Вольцов знову і знову повторював свої настанови, втовкмачував їх Мейєрові.

— Найкраще зробити це сьогодні ж увечері, — сказав Мейєр, — поки ти тут і зможеш допомогти мені.

Гольт не слухав. Біль уже заспокоївся. Голова прояснилась. Його охопило почуття байдужості і спокою. Події останнього року пропливали перед ним, немов картини. Події, котрі, кожна зокрема, може, й приголомшили його, а може, тільки налякали, але тепер, коли він оглядав їх, вони з’єдналися, як ланки одного ланцюга, і цей ланцюг приковував його до життя і не відпускав.

«Почалося з Марії Крюгер, — подумав він. — До цього все було просто і ясно. Коли вона сказала мені про Мейснера, тут воно й пішло. Потім у горах хтось із хлопців розповів, як відбирають на Україні худобу і як там розстріляли селянина та всю його сім’ю. Потім Ута: «Всі ці жертви даремні». Потім фрау Ціше і невимовно паскудна робота її чоловіка. Потім батько: «…в польських концентраційних таборах есесівці вбивають сотні тисяч…» Потім історія з російськими військовополоненими на батареї, потім допит у бараці Кутшери. Потім доля Гундель. Потім оця словачка. А потім тартак.

Я все знаю. Комуністів страчують, євреїв душать газами, військовополонених б’ють і морять голодом, польських дітей вивозять у Німеччину, українців женуть у Рурську область, дівчат розстрілюють, партизан мордують до смерті. Я це знаю. Я намагався забути про це. Але як тільки забував, неодмінно траплялося щось нове. Воно переслідує мене, вривається в моє життя, я в ньому застряв і ніколи не вирвусь. Тепер уже не повернеш убік. Вороття немає. Я повинен пройти через усі муки пекла. І поки не пройду, не буде цьому краю, не буде спокою, не буде забуття…

І я не тільки знаю, — думав він, — а щось від цього сидить і в мені. Що ж? Адже я сам співучасник усього. Якби Бем наказав розстріляти дівчину, я б її розстріляв. І якщо накажуть завтра… розстріляю.

О боже!

Але той, хто б її розстріляв, — міркував Гольт, — був би не я. Я ж дістав наказ Лессера тоді вночі і не виконав його, я відпустив їх. І росіян теж узяв під захист. Той, хто в думці вже цілився — між лопатки, трохи лівіше, — це був не я. І все ж ми обидва, той і я, ми так і діятимемо згідно з статутом. Дивитися прямо перед собою, все одно куди, і вперед — кроком руш!

Може, так і треба… щоб ми стали нарешті самі собою. Може, так і треба, щоб нам самим довелося все оце пережити; нескінченні нальоти, вибухи бомб, море вогню, муки і смерть, і незабаром так буде всюди, по всій німецькій землі». І він задрімав.

— Де Зепп? — запитав Гольт. — Де Хрістіан? Що взагалі сталося? Як це тобі проткнули багнетом руку, Гільберт?

Вольцов щось жував і відповів з повним ротом:

— Зепп теж тут. Хрістіан? Десь тиняється, цілий і здоровий, цей нас усіх переживе. Шмідлінг недаремно охрестив його Трупом, от смерть і обходить його. Я був разом з ним до самого кінця. Ніколи б не подумав, що з нього вийде такий холоднокровний диявол!

— А як ми опинились на машинах?

— Було ось як: наших парних вартових словаки зняли без жодного пострілу. І одразу ж проникли в село. Коли зчинилась стрілянина, я був у третьому взводі. Ми щодуху кинулися туди, але коли добігли до струмка, вони усе вже захопили, тільки в одній садибі наші ще відстрілювались. Через струмок нас не пустили. Ми двічі намагалися перейти, але вони відкрили по нас такий сильний вогонь, що перебили половину взводу. На містку мене поранило в ногу. Ми засіли в тартаку, всі, хто залишився, — двадцять один чоловік.

— А перший взвод?

— Перший взвод як окопався на лузі, так і сидів там. Ми ж обороняли тартак. Я послав до першого взводу зв’язкового, потім ще одного, але жоден не проскочив. Бій тривав цілу ніч. Двічі вривались вони на подвір’я і раз були вже в коридорі, але ми вибили їх звідти багнетами. Феттер попереду всіх — немов оскаженів. А бились ми звіряче не тому, що такий був наказ — нам ніхто його не давав, — а тільки щоб нас не застукали там, де залишились сліди есесівської роботи. Я навмисне показав усе хлопцям. «Ось, — сказав я їм, — тепер ви знаєте, що повинні битися до останньої краплі крові!» І вони билися. Зі страху! Коли почало світати, нам стало видніше, але вони так палили по наших вікнах, що аж не віриться. От стріляють! А в нас закінчуються патрони. Та й залишилося нас під кінець усього дев’ять чоловік. Я вже ні на що не розраховував, думав тільки про одно: як зробити, щоб вони не захопили мене в тартаку? На наше щастя, зі сходу, по нижній дорозі, ішла колона грузовиків під прикриттям трьох бронетранспортерів, з мотопіхотою, кулеметами та двадцятиміліметровими гарматами. Вони розбили вщент усе село. І, можна сказати, в останню хвилину визволили нас із тартака. А перший взвод сидів у своїх окопах і вухом не вів, бо в них, бач, не було наказу. Ні, ти можеш собі уявити таке? На світанку вони, правда, спробували пробитись у село, але на відкритій місцевості їхня атака, звичайно, захлинулась. Як тільки приспіла мотопіхота, партизани одразу в ліс. їх було всього чоловік з тридцять, не більше, але всі снайпери. А тепер слухай, що було з Зеппом. Його поранило в плече, і він заповз у спалений двір, заліз там у підвал. А над ним, у спаленому будинку, партизани встановили кулемет і поливали звідти тартак. Цілу ніч партизани зносили в підвал страчених — тих, що лежали біля трактиру, а Зепп сховався за якимсь мотлохом і мало не вмер від страху. Тебе ми підібрали на нижній дорозі. Один грузовик повіз поранених, четверо дорогою померло. Рештки роти підібрала мотопіхота на бронетранспортери. — Вольцов замовк і заклав руки за голову.

Гольт знову лежав з заплющеними очима. «Отже, Зепп вижив. І я теж вижив. А для чого, власне?»

Надвечір Мейєр і справді почав симулювати. Вольцов давав йому настанови. Чергувала сестра Регіна — невідомо, коли вона взагалі відпочивала. Вона стояла біля ліжка Мейєра.

— А тепер витягніть все-таки ногу!

— Ні! Тоді ще дужче болітиме! — стогнав Мейєр.

— Так, так, — сказала вона. — Ну що ж, я зараз покличу лікаря!

— Ну як? — запитав Мейєр.