Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та де там! — вигукнув Вольцов. — Я дуже добре знаю, це питання досліджували ще під час першої світової війни і навіть раніше. Про все докладно написано в «Нарисах про військові шпиталі» Пельтцера чи, може, у «Воєнній медицині» Фреліха, гаразд не пам’ятаю. Та це не так важливо. Я сказав, що не пам’ятаю, як воно таке зі мною сталося. Коли, мовляв, отямився, то побачив, що лежу і блюю, і, поки везли мене, весь час блював, був просто сам не свій. А ще, кажу, страшенно боліла голова, але, правду мовити, з головою зараз краще. Головному лікареві не залишалося нічого іншого, як поставити діагноз — важкий струс мозку — і приписати мені три тижні постільного режиму!

Гольт мимоволі засміявся, але від сміху заболіло в грудях.

— А якщо він застане тебе тут?

Вольцов похитав головою.

— Тут усього два лікарі, і зараз вони оперують. Головний страшенно любить різати. Кого завгодно покладе, аби тільки потрібна була операція. Це навіть не лазарет, а мирна районна лікарня.

У палату зайшла сестра Регіна.

— Вольцов! Це що таке? Хто вам дозволив розгулювати? — накинулась вона на нього. — Зараз же в постіль!

— Сестричко, ми ж колишні товариші по школі,— почав благати Вольцов, — дозвольте мені зайняти оте порожнє ліжко.

Якусь мить вона вагалася, потім усміхнулась.

— Ну, гаразд, ми відкриємо тут дитяче відділення!

Вольцов обурився:

— Як-то дитяче відділення? Це ми…

— Негайно лягайте! — наказала сестра і дала Гольтові таблетку. — Це заспокоює біль.

— Ну, як я все це влаштував? — запитав Вольцов.

Але чоловік з позападалими щоками схвильовано запитав з свого кутка:

— Слухай, друже, може, ти знаєш ще такі штуки, щоб можна було обдурити лікарів?

Вольцов стримано відповів:

— Для цього мені треба спочатку знати, скільки тобі років і в яких військах ти служиш.

— У ландштурмі,— відповів той. — До сорок третього року вважався здатним до гарнізонної служби в глибокому тилу, а потім записали обмежено здатним до стройової. Служив я в Празі при комендатурі корпусу. Отож послали мене в Словаччину привезти з маєтку ситу свиню для корпусного інтенданта. Свиню я роздобув, навантажив її на «опель-бліц», а тут якраз почалося повстання, і мене на дорозі підстрелили. І свиню теж. От я й потрапив сюди. Навиліт пробило легені. Тут мені, звичайно, як у раю, але через чотири дні мене мають виписати, ось у чому біда. Кажуть, інтендант просто казився, що пропала свиня. Тепер він неодмінно пожене мене на фронт. Звати мене Август Мейєр. Мені п'ятдесят три роки, євангелічної віри, одружений, маю четверо дітей. Тільки я не член партії, бо раніше був соціал-демократом.

— Ось що, — сказав Вольцов, — Август Мейєр, колишній соціал-демократ чи де ти там числився, в «Стальному шоломі» чи в Народній партії — всі вони одного покрою… Якби тобі було сорок років, я б тобі не те що не допоміг, а сам би погнав тебе на фронт! Але, зважаючи на те, що тобі вже п'ятдесят три роки і в тебе четверо дітей, я постараюсь і прилаштую тобі апендицит — запалення відростка сліпої кишки. У тебе ще не вирізали апендикс? От і чудово! Після операції зволікатимеш скільки можна. Влаштуємо тобі нагноєння шва або ще щось, я потім все поясню тобі. А поки що запасайся маслом. Треба щонайменше чверть фунта…

— У мене є,— сказав Мейєр, — і навіть більше. Я масло завжди додому відсилаю.

— Ну, тоді тебе можна оперувати хоч і сьогодні ввечері! Тож слухай. У тебе раптом заболів живіт, ну просто нестерпно. Ти стогнеш і кривишся, як тільки можеш, у тебе страшна різачка, і почалася вона раптово, як грім з ясного неба…

— Але якщо це так боляче, — нерішуче сказав Мейєр і сам аж зморщився, — тоді, може, щось інше…

— Дурень! — вигукнув Вольцов. — Це зовсім не боляче. Ти тільки прикидаєшся, що боляче.

— Ага, правильно, — погодився Мейєр, а Вольцов вів далі:

— Ти якраз глянув на годинник, чи не пора спати; була, скажімо, без чверті дев'ята, завжди звучить переконливо, коли пам'ятаєш час. І болить весь живіт, не тільки з правого боку, а головним чином посередині, приблизно під пупом….

Гольт лежав нерухомо. Зринали спогади: остання ніч на посту в селі, бій за школу, дівчина-словачка, табір трудової повинності, Гундель, палаючий Ваттеншейд. Він заплющив очі.

— Так. А далі? — спитав Мейєр.

— Запам’ятай: не лягай на лівий бік, бо тоді ще дужче болить. Підтягуй до живота праве коліно — це полегшує біль. А коли вони силою випростуватимуть тобі ногу, стогни і одразу ж знову підтягуй коліно. Зрозумів?

«Я цього шукав… шукав пригод, — думав Гольт. — Отже, тепер нічого хникати і скаржитись, якщо навіть загину. Але я все уявляв собі інакше, гадав, що це робить людину героєм, робить її чистою і вільною… І в голову не покладав собі такого безглуздя. Штурм Лангемарка, як про це писали в хрестоматіях, завжди був моїм ідеалом… З піснею кинутися в бій, щоб умерти за Німеччину…» В пам’яті поставали ті ж самі книжки, розгорталась сторінка, набрана готичним шрифтом: «…пригнувшись, кинутися вперед, з радісним криком жбурнути гранату в кулеметне гніздо… і, пронизаному кулею упасти з останньою думкою: «Німеччина…» Випив гірку чашу з гордою усмішкою героя…»