Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гольт і Гомулка кинулись до Феттера. Осколок поцілив у каску, але не пробив її. Феттер незабаром опритомнів.

— Ти, друже, всіх нас переживеш! — пожартував Вольцов. Він перевернув сілезця на спину і накрив брезентом.

Гомулка зняв каску і сказав:

— Як бачите, нам саме час іти у відпустку!

Гольт передавав:

— «Велике з’єднання ворожих літаків з району Бремена повернуло на південний захід. Можливе бомбардування Вестфаль-ської області».

Гомулка знову одяг каску. Вольцов погнав до гармати занепалих духом сілезців. Десь північніше вели вогонь важкі зенітки. Феттер, тримаючись за голову, забився в куток.

— Гайда до гармати, — крикнув Вольцов, — у нас тільки троє підносять боєприпаси!

Бомбардувальники полетіли на північний захід і скинули бомби на Дуйсбург. Батарея вела вогонь. Десь о третій дня стан тривоги було знято, та через годину знову прилетіли розвідники, а за ними хвиля за хвилею повалили бомбардувальники, потім — цілі з’єднання винищувачів і знову бомбардувальники. Протягом тридцяти шести годин хлопці не відходили від гармати. Нарешті настав перепочинок на кілька годин.

— Так воно й буде, — похмуро сказав Гомулка. — Дедалі гірше, кінця й краю цьому не видно.

Гольт промовчав.

14

Вони жили тепер вчотирьох у маленькій кімнатці, поки Готтескнехт не заходився переселяти. Барак обслуги «Берти» звільнили для нового поповнення, яке мало ось-ось прибути.

— Можете вибрати самі, кого хочете, до себе в кімнату, — дозволив Готтескнехт. — Ну що, скажете, я погано до вас ставлюсь?

Вони вибрали Кірша і Бранцнера.

Ті раніше належали до обслуги «Антона», потім їх перевели на «Дору», а відтоді як гармати були виведені з ладу, обидва ночами чергували біля «Берти».

— Це чудові хлопці,— сказав Вольцов.

— Але ж Бранцнер останнім часом злигався з Кібаком і з його братією, — зауважив Гомулка, звертаючись до Гольта.

— Після нещодавньої атаки штурмовиків, — мовив Гольт, — усі на батареї немов показилися. Стали фанатиками. Цей наліт викликав справжнє озлоблення.

— Хотілося б знати, чого він на них так вплинув? — запитав Вольцов. — Ми ж об’єкт військового значення, тому й не дивно, що на нас так полюють!

— Мені здається, що той замах збив усіх з пантелику, — сказав Гомулка.

— Я чув, як Кутшера учора ввечері шпетив обер-єфрейторів, — розповідав Вольцов, — за те, що на батареї і досі не все гаразд з німецьким привітанням.

Бранцнер і справді виявився «досить сумнівним надбанням», як уже на другий день після його переселення сказав Гомулка Гольтові. Під враженням останніх подій і недавніх кровопролитних боїв Бранцнер дуже змінився. В перший же вечір він, ніби між іншим, заявив, що єдина гарантія кінцевої перемоги Німеччини є фанатична віра в місію фюрера і вічність рейху; об цю непохитну віру розіб’ються всі зусилля ворога. І, звичайно, відразу ж розгорілася суперечка.

Вольцов, схиливши набік голову, слухав Бранцнера. «Ось і маємо гідну зміну Ціше!» — подумав Гольт. Але Бранцнер залишив свого попередника далеко позаду, він був набагато говіркіший і красномовніший за Ціше. Правда, не забуваючи, що в нього чорне волосся, він менше розводився про расу, і «народно-расистські» аргументи лише іноді прохоплювались у його базіканні.

— Послухай, — сказав Вольцов, коли Бранцнер виклав їм свою ідеологічну програму. — Ось ти говориш: непохитний фанатизм. — Він замовк, ніби відшукуючи потрібні слова. — Коли маєш справу з обмеженими, тупими або просто дурними людьми, а їх більшість, то фанатична віра — чудовий засіб тримати їх у покорі. Без такої віри вони розбредуться, мов стадо, адже в більшості немає ні войовничої доблесті, ні високої свідомості. Інша справа ми! Якщо б, припустимо, ми навіть програли війну, просто програли так, що це навіть сліпому було б ясно, я все одно продовжував би боротися, без усякої фанатичної віри, а тільки тому, що так належить діяти солдатові. Все інше — дурниці! Послухай-но, Бранцнер, як ти гадаєш, чому це нещодавно лише одна наша гармата вела вогонь з близької дистанції, в той час як ви з своєю фанатичною вірою відразу ж попадали ниць? Думаєш, я фанатично вірив, що це принесе якусь користь? Дурниці! Вогонь з близької дистанції нічогісінько не дає! Але треба! — Вольцов увійшов у раж. — Солдат повинен воювати, не запитуючи, який у тому смисл! Солдат і існує для того, щоб воювати, і ні для чого іншого! Твоя віра, мій любий, страшенно ненадійна річ, з нею можна дуже легко посковзнутися; потім отямишся, та буде пізно! А мені нічого втрачати. Я знаю одне: солдат повинен воювати. От я й воюю!

Слова Вольцова припали Гольтові до смаку набагато більше, аніж вимога сліпої, фанатичної віри. Тепер він зрозумів, звідки у Вольцова такий незворушливий душевний спокій. «Правда, думати так, як Вольцов, зовсім не легко. Напевне, для цього потрібно, щоб твої предки з тисяча сімсот п’ятдесятого року були кадрові офіцери».

— Боротьба як самоціль! — сказав Гомулка. — Спробуймо стати на цю точку зору. Отже, для тебе, Гільберт, боротьба — самоціль. Що ж, це звучить переконливо. З такими поглядами тобі, виходить, не потрібна ні віра в кінцеву перемогу, ні віра в фюрера. Але звідси саме по собі напрошується заперечення. Твоя концепція не позбавлена протиріч. — Гомулка так напружено думав, що на лобі в нього зібрались глибокі зморшки. — Ти часто пояснював нам, у чім полягали помилки полководців минулих часів: Терентія Варрона, Дауна, Карла Лотарінгського. Отже, ти не будеш заперечувати, що все ж визнаєш мету боротьби, а саме — перемогу. А хіба ж ця твоя теорія не втрачає смисл там, де війна безнадійна?

— В тім-то й справа, що ні! Звичайно, війна повинна привести до перемоги. Перемога — це сіль для хліба війни! Поки є можливість перемоги, воюєш заради перемоги. Потім воюють, щоб звести внічию. А коли вже й на це немає надії, воюєш тільки тому, що солдат повинен воювати.

Гольт поринув у роздуми. Слова Вольцова викликали у нього спогади про книжку Ернста Юнгера «Гай-125». Одне місце в ній справило колись на Гольта сильне враження, і тепер, пригадавши його, він сказав:

— Мені здається, Гільберт говорить як справжній солдат. — І він процитував напам’ять слова з книги: — «Найвищому закону підкоряється той, хто гине на посту, загубленому десь у непроглядній пітьмі ночі. Його не забудуть там, де люблять гіркоту приреченості і ті високі почуття, котрі не спопелити й на вогні».