1984: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це було гарне повішення, — мрійливо промовив Сайм.

— Я думаю, вони псують все враження, коли їм зв’язують ноги. Я люблю дивитися, як вони смикаються. Але найбільше мені подобається, коли у них вивалюються і синіють язики — стають яскраво-синіми. Це мене просто чарує.

— Слєдующий! — крикнув прол у білому фартусі з черпаком у руці.

Вінстон і Сайм підсунули свої таці. На кожну з них швидко поклали звичайні обідні порції — рожево-сіру печеню з металевим запахом, окраєць хліба, шматок сиру, кружку із кавою «Перемога» без молока й пігулку сахарину.

— Онде вільний стіл під телеекраном, — сказав Сайм. — Дорогою візьмемо джину.

Джин їм подали у китайських чашках без ручок. Вони перетнули заповнену людьми кімнату й поставили свої таці на металевий стіл, на краю якого хтось розлив соус від печені — брудну густу рідину, схожу на блювотиння. Вінстон узяв свою склянку із джином, на мить завмер, щоб зібратися з духом, і проковтнув рідину, що відгонила нафтою. Коли він змахнув з очей сльози, то несподівано відчув, що дуже голодний. Він почав набирати повні ложки і ковтати густу підливу, в якій подекуди плавали ніздрюваті кубики рожевої речовини, що, мабуть, були м’ясом. Вони обоє мовчали, поки не спорожнили свої миски. Поруч з їхнім столом, за спиною у Вінстона, хтось швидко й безугавно патякав. Його голос пронизував загальний гомін і скидався на качине крякання.

— Як просувається робота над словником? — запитав Вінстон, підвищивши голос, щоб перекричати гомін.

— Повільно, — сказав Сайм. — Я працюю над прикметниками. Надзвичайно цікаво.

На згадку про Новомову він одразу збадьорився. Відсунув убік свою миску, делікатно взяв в одну руку окраєць хліба, у другу — сир і, щоб не кричати, перехилився через стіл.

— Одинадцяте видання буде останнім, — сказав він. — Ми приводимо мову до її остаточної форми — тієї, яку вона матиме, коли вже ніхто не користуватиметься жодною іншою мовою. Як тільки ми закінчимо свою працю, такі люди, як ви, муситимуть вчити її знову. Я знаю, ви думаєте, що наша головна робота полягає в тому, щоб вигадувати нові слова. Аж ніяк! Ми руйнуємо слова — десятки й сотні щодня. Ми обчищаємо мову до кісток. Одинадцяте видання не міститиме жодного слова, яке може застаріти раніше 2050 року.

Він жадібно відкусив хліб і проковтнув кілька шматочків, а потім продовжив з педантичною пристрастю. Його смугляве обличчя пожвавилося, очі втратили притаманний їм насмішкуватий вираз і стали майже замріяними.

— Руйнувати слова — це чудово. Звичайно, найбільше непотребу серед дієслів і прикметників, але також є сотні іменників, яких теж можна позбутися. І йдеться тут не лише про синоніми, а й про антоніми теж. Зрештою, як можна виправдати існування слова, яке має значення лише протилежне іншому слову? Слово вже містить у собі свою протилежність. Ось, наприклад, «добрий». Якщо ми маємо слово «добрий», то навіщо нам таке слово, як «поганий»? «Недобрий» виконуватиме цю роль не гірше, а може, навіть і краще, бо воно становить його пряму протилежність, чого не скажеш про інше слово. Або якщо ви хочете мати ще сильнішу версію слова «добрий», який сенс у тому, щоб мати стільки пустопорожніх і даремних слів, таких як «чудовий», «прекрасний» і всю низку їм подібних? «Плюсдобрий» покриває всі їхні значення, або «двічіплюсдобрий», якщо захочете щось іще потужніше. Звичайно, ми й зараз застосовуємо ці форми, але в остаточній версії Новомови вже не буде нічого іншого. Зрештою, все поняття доброго й поганого покриватиметься лише шістьма словами — а насправді, лише одним словом. Хіба ви не бачите цієї краси, Вінстоне? Звичайно, це була ідея Старшого Брата, — похопившись, додав він.

Від згадки про Старшого Брата на Вінстоновому обличчі теж з’явилося щось схоже на млявий ентузіазм. Проте Сайм відразу помітив, що ентузіазм його співрозмовника не був щирим.

— Ви не розумієте справжнього значення Новомови, Вінстоне, — промовив він майже сумно. — Навіть коли ви нею пишете, ви все ще думаєте Старомовою. Я читав деякі з ваших статей, які іноді публікує «Таймс». Вони досить непогані, але це переклади. В душі ви тяжієте до Старомови з усією її неоднозначністю та зайвими відтінками значень. Ви не відчуваєте краси руйнування слів. Чи знаєте ви, що Новомова — єдина мова у світі, чий словник з кожним роком зменшується?

Звичайно, Вінстон знав. Він співчутливо усміхнувся, сподіваючись, що усмішка звільнить його від необхідності говорити. Сайм відкусив ще один шматок від окрайця чорного хліба й провадив:

— Хіба ви не розумієте, що мета Новомови — звузити сферу думки? Зрештою ми зробимо думкозлочин майже неможливим, бо не буде слів, якими його можна було б висловити[11]. Кожне поняття виражатиметься лише одним словом з усім його точно визначеним сенсом і всіма додатковими значеннями, стертими й забутими. В Одинадцятому Виданні ми вже дуже до цього наблизимося. Та цей процес триватиме ще довго навіть після нашої смерті. З кожним роком слів ставатиме менше й менше, і так само дедалі звужуватиметься сфера свідомості. Звичайно, зараз також немає причин потурати думкозлочинам. Це питання самодисципліни, контролю над реальністю. Але, зрештою, навіть у цьому зникне необхідність. Революція завершиться тоді, коли мова стане досконалою. Новомова — це Ангсоц, а Ангсоц — Новомова, — додав він із якоюсь містичною втіхою. — Чи вам коли-небудь спадало на думку, Вінстоне, що найпізніше у 2050 році не існуватиме жодної людської душі, яка б зрозуміла нашу сьогоднішню розмову?

— Крім... — із сумнівом почав Вінстон, а тоді осікся.

У нього мало не зірвалося з язика «крім пролів», але він урвав себе на півслові, бо відчув, що це зауваження може здатися певною мірою вільнодумним. Проте Саймс здогадався, що саме він хотів сказати.

— Проли — не люди, — недбало зауважив він. — До дві тисячі п’ятдесятого року — а може, й раніше — будь-яке практичне знання Старомови зникне. Уся література минулого буде знищена. Чосер, Шекспір, Мільтон, Байрон — вони існуватимуть тільки у версіях Новомови, не лише перетворені на щось інше, а й реально змінені на щось протилежне тому, чим вони були. Навіть література Партії зміниться. Зміняться навіть її гасла. Хіба ви зможете зрозуміти таке гасло, як «свобода — це рабство», коли буде стерте саме поняття свободи? Весь клімат думки стане інакшим. Власне, перестане існувати сама думка у тому вигляді, в якому ми розуміємо її тепер. Правовірність означає не мислення, а відсутність мислення. Правовірність — це неусвідомлений стан.

Несподівано у Вінстона з’явилася тверда впевненість, що Сайма колись розпорошать. Він надто розумний. Він надто ясно бачить і надто відверто говорить. Партія таких не любить. Одного дня він пощезне. Це написано на його обличчі.

Вінстон доїв хліб із сиром. Він повернувся, щоб узяти свій кухоль кави. За столом, ліворуч від нього, продовжував патякати чоловік із нещадно скрипучим голосом. Молода жінка, яка, мабуть, була його секретаркою і сиділа спиною до Вінстона, слухала його і, здавалося, палко погоджувалася з усім, що той казав. Інколи Вінстон ловив її зауваження на кшталт «вважаю, ви абсолютно праві, я цілком поділяю вашу думку», які дурнуватим тоном повторював молодий жіночий голос. Але чоловік ні на мить не замовкав, навіть під час її реплік. Вінстон з вигляду знав того чоловіка, хоч йому про нього було відомо лише, що той обіймав важливу посаду в Департаменті Художньої Літератури. Йому було близько тридцяти років, і він мав м’язисту шию і великий рухливий рот. Його голова була трохи відкинута назад, і світло падало під таким кутом на його окуляри, що замість очей на його обличчі Вінстон бачив лише два порожні диски. Найжахливішим було те, що з потоку звуків, які постійно лунали з його рота, неможливо було розібрати жодного слова. Лише один раз Вінстон розпізнав фразу «повне й остаточне викорінення ґолдштайнізму», яку той дуже швидко промовив, наче суцільний рядок друкованого машинопису. В усьому іншому це був просто набір звуків, схожих на качине крякання. Але попри нерозбірливість мови того чоловіка, загальний зміст його крякання не викликав жодних сумнівів. Він, певно, розвінчував Ґолдштайна і вимагав уживати найсуворіших заходів проти думкозлочинців та саботажників, він міг обурюватися жорстокістю євразійської армії, міг вихваляти Старшого Брата або героїв на Малабарському фронті — зрештою, не було жодної різниці. Хоч би що він казав, було очевидно, що це тотальна правовірність, чистий Ангсоц. Дивлячись на безоке обличчя зі швидкою рухливою щелепою, у Вінстона виникало дивне відчуття, що це не людина, а радше манекен. Говорив не його мозок, а гортань. Хоча й потік цих звуків складався із слів, але це не була мова у звичному розумінні — ці схожі на качине крякання звуки він вистрелював із себе без жодного усвідомлення.

Сайм на хвилину примовк і на підливі печені креслив якісь лінії ручкою своєї ложки. А добре чутний у навколишньому гомоні голос за сусіднім столом продовжував швидко крякати.

— У Новомові існує слово, — сказав Сайм, — не знаю, чи воно вам відоме: качкомов, розмовляти голосом, схожим на крякання качки. Це одне з тих цікавих слів, які наділені протилежними значеннями. Застосоване до опонента, воно означає осуд, застосоване до когось, із ким ти згоден, воно перетворюється на схвалення.

Авжеж, Сайма розпорошать, знову подумав Вінстон. Ця думка його трохи засмутила, хоча він знав, що Сайм його зневажає, та й загалом ставиться до нього з осудом, а отже — цілком міг донести на нього як на думкозлочинця, якщо, звичайно, вважатиме за потрібне. У Саймі був якийсь невловимий ґандж. Чогось йому бракувало: проникливості, байдужості чи рятівної дурості. Його не можна було звинуватити у неправовірності. Володіючи у повному обсязі інформацією, недоступною для рядового члена Партії, він водночас вірив у принципи Ангсоцу, шанував Старшого Брата, радів його перемогам, ненавидів відступників, і то не просто їх ненавидів, а робив це зі щирим непідробним ентузіазмом. Проте він не був позбавлений певних сумнівних рис. Сайм говорив про речі, про які ліпше було б мовчати, він читав забагато книжок, відвідував кафе «Під каштаном» — притулок художників і музикантів. Ходити у кафе «Під каштаном» не забороняв жоден, навіть неписаний, закон, але це вважалося поганим місцем. Зазвичай там збиралися старі партійні функціонери, які втратили репутацію, але ще не стали жертвами чистки. Казали, що багато років і десятиліть тому там іноді бував сам Ґолдштайн. Отож неважко було передбачити подальшу долю Сайма. Але годі було сумніватися, що якби Сайм бодай на мить розгадав природу його, Вінстонових, потаємних думок, він би негайно доніс на нього у Поліцію Думок. Власне, кожен би так вчинив. Але Сайм — без жодних сумнівів. Одного ентузіазму тут не досить. Правовірність — це неусвідомлений стан.

Сайм підвів голову.

— Сюди йде Парсонс, — повідомив він.

Здавалося, в його голосі також звучало невимовлене: «цей кінчений ідіот». І справді, через залу йшов Парсонс, Вінстонів сусід у будинку «Перемога», — гладкий чоловік середнього віку з русявим волоссям і жаб’ячим обличчям. У свої тридцять п’ять років він уже нажив жирові складки на шиї і животі, але рухався ще по-хлоп’ячому рвучко. Увесь його вигляд настільки нагадував хлопчака у дорослому тілі, що, незважаючи на військовий комбінезон, його легше було уявляти в однострої Розвідників — синіх шортах, сірій сорочці та червоній хусточці на шиї. Кожен, хто дивився на нього, завжди уявляв собі ямочки на колінах і закасані рукави на коротких і пухлих руках. І справді, за першої-ліпшої нагоди Парсонс завжди намагався одягти шорти — коли йшов у похід чи брав участь у якійсь фізкультурній масовці. Він привітав їх обох веселим «Привіт! Привіт!» і сів за стіл, війнувши на на них різким запахом поту. На його рожевому обличчі блищали краплі вологи. У нього була унікальна здатність пітніти. У клубі завжди можна було вгадати, що саме він грав у настільний теніс — настільки мокрим було руків’я ракетки після його руки. Сайм дістав клапоть паперу, на якому була записана довга колонка слів, і став їх переглядати, затиснувши між пальцями чорнильний олівець.

— Дивись, навіть на обіді працює, — сказав Парсонс, штовхаючи ліктем Вінстона. — Зарядка для розуму, еге? Старий, що ти тут понавиписував? Щось надто мудре, щоб я міг зрозуміти? А знаєш, Сміт, чому я за тобою бігаю? Ти забув підписатися.

— На що підписатися? — запитав Вінстон, автоматично засунувши руку до кишені по гроші.

Приблизно чверть його платні доводилося витрачати на добровільні внески, яких було стільки, що їх усі годі було запам’ятати.

[11] Зрештою ми зробимо думкозлочин майже неможливим, бо не буде слів, якими його можна було б висловити. Повторення літературної теорії, що виникла у кінці XX сторіччя, згідно з якою жодна людська свідомість не може існувати поза мовою, бо мова — єдиний засіб її вираження, тобто не існує нічого поза текстом.