1984: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Невдовзі після того, як їх виправдали, Вінстон побачив усіх трьох у кафе «Під каштаном». Він пригадав, з яким нажаханим зачудуванням краєм ока спостерігав за ними. Вони були набагато старші за нього, релікти старого світу, майже останні великі постаті, що залишилися від героїчних днів ранньої Партії. Їх ще осявала слава підпільної боротьби та громадянської війни. Йому здавалося, що він дізнався про їхні імена раніше, аніж про Старшого Брата, хоча на той час половина фактів і дат уже встигли стертися. Але, водночас, тепер вони були поза законом, недоторканні, найпевніше приречені на знищення через рік або два. Врешті-решт, ніхто з тих, хто потрапляв у лабети Поліції Думок, не міг врятуватися. Вони були мерцями, які лише чекали, коли їх покладуть у могили.

Ніхто не сидів за сусідніми від них столами. Бути поміченим поблизу таких людей було вкрай необачно. Вони мовчки сиділи перед склянками з джином, приправленим гвоздикою — фірмовим напоєм кафе «Під каштаном». Із них трьох найбільше враження на Вінстона справила зовнішність Рудзерфорда. Він колись був славетним карикатуристом, чиї викривальні малюнки допомагали розбурхати народну свідомість до Революції і під час неї. Навіть тепер його малюнки зрідка публікувалися у «Таймсі». Це було лише імітацією його колишніх робіт — позбавлені життя та непереконливі, ці малюнки завжди були переспівом його давніх тем: бридкі нетрі, діти, що помирають від голоду, вуличні бійки, капіталісти в циліндрах — нескінченні марні зусилля повернутися у минуле. Він виглядав страхітливо: із гривою брудного сивого волосся, з мішками під очима, покраяним зморшками обличчям і товстими негроїдними губами. Мабуть, колись він був надзвичайно сильним; але тепер його велике тіло обвисло, обм’якло, роздулося, розповзлося на всі боки. Здавалося, він розламувався й розсипався, наче обвалена гора.

То був безлюдний час близько третьої години дня. Тепер Вінстон не міг пригадати, як о такій незвичній порі він міг опинитися у кафе. Воно було майже порожнє. З телеекранів лунала музика з металевим відлунням. Троє чоловіків сиділи у своєму кутку, застиглі, мовчазні. Офіціант без замовлення приніс їм наступні склянки з джином. Біля них стояла на столі шахівниця із розставленими фігурами, проте гра не розпочиналася. А тоді десь на півхвилини щось сталося з телеекранами. Мелодія, що з них лунала, змінилася, і змінився також сам тон музики. В неї вплелося щось дивне, але це було важко описати. То була незвична, тріскуча, пронизлива й глузлива нота — про себе Вінстон назвав її жовтою нотою. А потім голос із телеекрана заспівав:

Троє чоловіків не ворухнулися. Та коли Вінстон знову подивився на спотворене обличчя Рудзерфорда, то побачив, що його очі наповнені слізьми. І тоді вперше, із внутрішнім незрозумілим йому тремтінням, він помітив, що в Ааронсона й Рудзерфорда зламані носи.

Трохи згодом усіх трьох знову заарештували. З’ясувалося, що як тільки їх випустили на волю, вони знову стали плести змови. На своєму другому процесі вони ще раз зізналися в усіх своїх попередніх злочинах, додавши до них цілу купу нових. Їх стратили, а їхня доля залишилася в історії Партії як застереження нащадкам. Десь через п’ять років по тому, 1973 року, Вінстон розгорнув рулон документів, який вилетів із пневматичної труби на його стіл, і побачив клапоть паперу, який, мабуть, випадково потрапив туди. Розгорнувши його, Вінстон відразу усвідомив його значення. Це було пів-сторінки, видертої з «Таймсу» близько десяти років тому, — верхня, позначена датою, частина сторінки, — і там була фотографія делегатів від Партії на якомусь конгресі у Нью-Йорку. Групу очолювали Джонс, Ааронсон і Рудзерфорд. Помилитися в тому, що це вони, було неможливо — фотографія була підписана їхніми іменами.

Суть полягала у тому, що на обох процесах усі троє зізналися, що того дня вони перебували на території Євразії. Вони нібито вилетіли з потаємного аеродрому в Канаді кудись у Сибір на зустріч і нараду із членами євразійського генерального штабу, яким вони передали важливі державні таємниці. Вінстон запам’ятав дату, бо то був день літнього сонцестояння. Але, мабуть, ця історія була записана й у багатьох інших документах. З цього можна було дійти лише одного висновоку: зізнання на суді — брехня.

Звичайно, він не зробив ніякого відкриття. Навіть тоді Вінстон не вважав, що знищені під час чисток люди справді вчинили ті злочини, в яких їх звинувачували. Але тут він побачив конкретний доказ — фрагмент забороненого минулого, наче викопна кістка, яку знаходять не в тому шарі ґрунту і яка руйнує загальну геологічну теорію. Якби поширити цю інформацію, пояснити її значення, то цього було б досить, аби розпорошити Партію на атоми.

Він узявся до роботи. Як тільки побачив, що то за фотографія і що вона означає, він накрив її іншим аркушем паперу. На щастя, коли він її розгорнув, вона лежала догори ногами відносно телеекрана.

Він поклав свої записи собі на коліна й відсунув стільця, щоб опинитися якомога далі від телеекрана. Йому було неважко зберігати байдужий вираз на обличчі, і він навіть, доклавши певних зусиль, міг контролювати своє дихання, але контролювати калатання серця неможливо, а телеекран був досить чутливим, щоб його уловити. Опанований страхом, що його щось викаже, наприклад, несподіваний протяг над столом, він чекав, як йому здалося, хвилин десять. Потім, не перевертаючи фотографії, він укинув її у діру пам’яті разом з іншими використаними паперами. Мабуть, за хвилину вона перетворилася на попіл.

Це було десять-одинадцять років тому. Сьогодні він, мабуть, зберіг би ту фотографію. Дивувало, що навіть тепер, коли й сама фотографія, і та подія, яку вона відтворювала, залишилися лише у спогадах, йому видавався значущим сам факт того, що він тримав її у руках. Він подумав про те, чи послаблювався вплив Партії на минуле, якщо доказ, якого вже немає, все ж колись існував?

Але сьогодні, навіть якщо припустити, що фотографію можна було б якось відтворити із попелу, вона б не стала доказом. Тоді, коли він зробив своє відкриття, Океанія вже не воювала з Євразією, й троє мертвих чоловіків мали б зрадити свою країну агентам Остазії. Відтоді сталося ще кілька замін супротивника — дві, три, він уже достоту й не пам’ятав скільки саме. Дуже ймовірно, зізнання звинувачених переписувалися, й переписувалися не один раз, аж поки первісні факти й дати втратили будь-яке значення. Минуле не просто змінилося, воно продовжувало постійно мінятися. Справжнім жахіттям для нього було те, що він ніколи до кінця не розумів, навіщо здійснювався цей грандіозний обман. Сьогочасні переваги фальсифікації були очевидними, але кінцевий мотив був незрозумілим. Він знову взяв ручку й написав:

Він замислився над тим, про що не раз замислювався раніше — чи він сам, бува, не божевільний. Можливо, божевільні становили меншість у КІЛЬКОСТІ ОДНІЄЇ людини. Колись вважали божевіллям вірити у те, що Земля обертається навколо Сонця: сьогодні — вірити у незмінність минулого. Він єдиний міг у це вірити, а отже, він — божевільний. Але думка про те, що він божевільний, не надто його турбувала: по-справжньому жахало те, що він міг помилятися.

Він узяв дитячу книжку з історії й подивився на портрет Старшого Брата, який зображений на обкладинці. Його очі наштовхнулися на гіпнотичний погляд. Враження було таке, ніби на нього тиснула чиясь могутня сила — вона проникала всередину черепа, гупала у мозок, залякувала, домагаючись, щоб він перестав вірити у те, у що вірив, переконуючи, щоб перестав довіряти своїм відчуттям. Зрештою, партія проголосить, що два плюс два буде п’ять, і він муситиме їй повірити. Рано чи пізно вони неминуче це проголосять, уся логіка їхньої поведінки вимагала такого твердження. Її філософія піддавала мовчазному запереченню не лише його власний досвід сприйняття світу, а й саме існування зовнішньої реальності. Найбільшою єрессю вони вважали здоровий глузд. Лякало не те, що його могли знищити іншу точку зору, а що вони могли виявитися правими. Бо, зрештою, звідки ми знаємо, що два плюс два буде чотири? Або що існує сила тяжіння? Або що минуле не можна змінювати? Якщо і минуле, і зовнішній світ існують лише в його свідомості, а свідомістю можна керувати — що тоді?

Але ж ні! Здавалося, до нього враз знову повернулася мужність. Без жодної очевидної асоціації в його свідомості виникло обличчя О’Браєна. Тепер, ще з більшою певністю, ніж раніше, він знав, що О’Браєн на його боці. Він пише щоденник для О’Браєна, О’Браєну. Він буде схожий на безкінечного листа, якого ніхто ніколи не прочитає, але який адресований одній особі і визначений саме цим фактом.

Партія вчить не вірити власним очам і вухам. І це її остаточний, найістотніший наказ. Він подумав про ту могутню силу, спрямовану проти нього, про ту легкість, з якою будь-який партійний ідеолог переможе його в суперечці, про витончені аргументи, які він не зможе навіть зрозуміти, не те що відповісти на них. А проте він має рацію! Вони не праві, а він — правий! Треба захищати очевидне й правдиве! Правда існує — і на цьому треба стояти! Закони реального світу не змінюються. Каміння тверде, вода мокра, незакріплені предмети падають на землю. З почуттям, ніби стверджуючи важливу аксіому і промовляючи до О’Браєна, Вінстон записав:

Розділ 8

Звідкись із глибини провулка потягло смаженою кавою — справжньою кавою, а не «Перемогою» — вулицею рознісся аромат. Вінстон мимоволі зупинився. Принаймні на кілька секунд він опинився у напівзабутому світі дитинства. Потім двері хряснули і відрізали запах, так ніби він був звуком.

Він пройшов кілька кілометрів, і його варикозна виразка боляче пульсувала. Вже вдруге за три тижні він пропустив вечір у Громадському Центрі: досить необачно, бо, поза сумнівом, за його відвідинами Центру пильно стежать. Загалом член Партії ніколи не повинен мати вільного часу і ніколи не мав бути на самоті, окрім як у ліжку. Вважалося, що коли він не працює, не їсть і не спить, то має брати участь в одній із колективних розваг — було дещо небезпечно демонструвати, що тобі подобається бути на самоті чи просто одному гуляти. У Новомові для цього навіть існувало спеціальне слово: таку властивість характеру називали саможит, маючи на увазі індивідуалізм і дивацтво. Але цього вечора, коли він вийшов з Міністерства, його звабила свіжість квітневого повітря. Небо було такого теплого синього відтінку, якого він ще не бачив цього року, і несподівано йому здалися нестерпними тривалий гамірний вечір у Центрі, занудні й виснажливі ігри, лекції і галасливе розігріте джином товариство. Підкорившись раптовому пориву, він відійшов від автобусної зупинки й помандрував у лабіринти Лондона, спочатку на південь, потім на схід, потім на північ, заблукавши серед незнайомих вулиць і майже не помічаючи напрямку свого руху.

«Якщо є надія, — писав він у своєму щоденнику, — то вона у пролах». Йому знову згадалися ці слова, твердження містичної істини й очевидного абсурду. Він блукав десь серед невиразних брунатних нетрищ на північ і схід від споруд, які колись були залізничною станцією Сент-Панкрас. Він ішов вимощеною бруківкою вулицею поміж невеликих двоповерхових будинків з виламаними дверима, що виходили прямо на тротуар, дивним чином нагадуючи пацючі нори. Між каменями бруківки то тут, то там блищали калюжки смердючої застояної води. В різні боки відгалужувалися темні бічні вулиці та вузькі провулки, якими снувало безліч людей — розквітлі дівчата з грубо намальованими губами, юнаки, що пленталися за ними, і жінки з роздутими животами, які йшли розхитуючись, наочно демонструючи майбутнє цих дівчат через десять років, а старі згорблені баби човгали кривими ногами, і босі діти в лахмітті брьохали калюжами і гасали навколо під сердиті окрики матерів. Приблизно чверть вікон на цій вулиці були забиті дошками. Більшість людей не звертали на Вінстона уваги, але дехто поглядав на нього з настороженою цікавістю. Під дверима розмовляли дві величезні жінки зі схрещеними на фартухах руками цеглистого кольору. Наблизившись, Вінстон вловив уривки їхньої розмови.

— Да, — я їй так і сказала, — це все харашо. Але на мойому місці ти би зробила точно так же. Тобі добре судити, — кажу їй, — но в тебе немає тих забот, шо в мене.

— Ага, — сказала друга велетенська жінка. — Так і єсть. Воно всігда так.

їхні верескливі голоси несподівано урвалися. Коли він їх проминав, жінки мовчки окинули його недоброзичливими поглядами. Але, по суті, то не була ворожість. А така собі ніби осторога, миттєве напруження, коли поруч проходить невідомий звір. На цих вулицях нечасто з’являлися люди у синіх комбінезонах Партії. Насправді ж було необачно з’являтися у таких місцях без нагальної потреби. Та й патруль міг перепинити.

«Товаришу, можна поглянути на ваші документи? Що ви тут робите? О котрій пішли з роботи? Ви завжди ходите додому цією дорогою?» — і так далі, і таке інше. Ніхто не забороняв повертатися з роботи додому якоюсь незвичною дорогою. Але якби про це дізналася Поліція Думок, цього було б досить, аби привернути її увагу.

Несподівано вся вулиця сколихнулася. Зусібіч почулися застережливі крики. Люди розбіглися, як налякані кролики. Попереду Вінстона з дверей вискочила молода жінка, схопила дитину, яка гралася в калюжі, й заскочила назад — усе це відбулося за якусь мить. У цей час із бічного провулка вигулькнув чоловік у схожому на баян чорному костюмі, він підскочив до Вінстона, збуджено показуючи на небо.

— Пароплав! — схвильовано крикнув він. — Обережно, начальник! Зара’ як дасть по загривку! Падай вниз!

«Пароплавом» проли чомусь називали ракети. Вінстон швидко впав, притиснувшись обличчям до землі. Застерігаючи від такого, проли майже завжди мали рацію. Здавалося, у них був інстинкт, який остерігав їх за кілька секунд до падіння ракети, хоча ті й летіли швидше звуку. Вінстон закрив голову руками. Пролунав гуркіт, від якого, здавалося, здибився хідник, йому на спину посипався град якогось сміття. Коли він підвівся, то побачив, що весь обсипаний скалками скла з найближчого вікна.

Він пішов далі. Ракета зруйнувала кілька будинків за двісті метрів угору по вулиці. У небі повис чорний плюмаж диму, а під ним утворилася хмара пилюки, в якій навколо руїн уже почав збиратися натовп. На хіднику перед собою він побачив купу тиньку. А на ній — якийсь яскраво-червоний цурпалок. Коли підійшов ближче, то розгледів, що то шматок перебитої біля зап’ястка людської руки[14]. Окрім кривавої плями на зап’ястку, долоня була білою, мов виліплена із гіпсу.

Він зіштовхнув її у канаву носаком черевика, а потім, щоб обминути натовп, звернув праворуч у бічний провулок. Через три-чотири хвилини він опинився поза зоною падіння ракети, і тут, ніби нічого й не сталося, тривала вулична мурашина метушня. Було близько двадцятої години, й забігайлівки для пролів (вони називали їх «пабами») були по зав’язку напхані. Крізь двостулкові двері, що безперервно хряпали, сочився запах сечі, затхлості і кислого пива. У закутку, утвореному двома щільно прилеглими будинками, троє чоловіків стояли дуже близько один до одного, середній тримав у руках розгорнуту газету, двоє інших зазирали йому через плече. Навіть не підходячи до них близько і не бачачи виразу їхніх облич, Вінстон зауважив напруженість у їхніх постатях. Схоже, вони читали якісь дуже серйозні новини. Він уже був за кілька кроків від них, коли несподівано двоє з них почали сперечатися. На мить йому здалося, що зараз вони поб’ються.

— Чуєш, дурбелик, шо я тобі кажу? Я тобі кажу, шо ні один номер, шо кончається на сєм, не вигравав уже чотирнадцять місяців!

— Нє, вигравав!

[14] Коли підійшов ближче, то розгледів, що то шматок перебитої біля зап’ястка людської руки. Про набутий Орвеллом досвід під час бомбардувань Другої світової війни (коли на Лондон падали ракети Фау-2) нагадує уривок із «Пошуки чистого повітря». Тут Боулінг, навідавшись у Нижній Бінгфілд, місто у графстві Оксфоршир, в якому він виріс, спостерігає наслідки випадкового вибуху бомби. Серед побитого посуду у зруйнованій крамниці продавця зелені «..лежала нога. Лише нога у штанині і в чорному чоботі з гумовою підошвою».