1984: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— На Тиждень Ненависті. Внески за місцем проживання. Я скарбник нашого кварталу. Ми маємо добре постаратися, щоб влаштувати справжню виставу. Я тобі так скажу, моєї вини в тому не буде, якщо старі будинки «Перемога» не виставлять на вулиці найбільше прапорів. З тебе два долари.

Вінстон витяг і простягнув йому дві м’яті й засмальцьовані банкноти, які Парсонс поклав у маленький нотатник, записавши його прізвище акуратним почерком малограмотної людини.

— До речі, старий, — сказав він. — Я чув, мій шалапут учора поцілив у тебе з рогатки. Я добряче його висварив. Пообіцяв відібрати в нього рогатку, якщо він знову за це візьметься.

— Думаю, він трохи засмутився, що йому не дозволили подивитися на страту, — сказав Вінстон.

— Вони, звичайно, лобуряки, але виховані у правильному руслі, еге ж? Розбишаки, так, але мислять правильно. Вони тільки й думають про Розвідників і про війну. Ти знаєш, до чого моя мала докумекала минулої суботи, коли їхній загін вирушив на прогулянку дорогою на Беркгемстед? Вона підмовила ще двох дівчат, відірвалася від гурту, і вони стежили за якимось чоловіком. Вони дві години поспіль ішли за ним через ліс, а коли вийшли до Амершема, то здали його патрулям.

— Навіщо? — здивувався трохи ошелешений Вінстон.

Парсонс тріумфально провадив:

— Вона була переконана, що він іноземний шпигун — можливо, його скинули на парашуті абощо. Але в цьому вся заковика, старий. Як думаєш, чому він видався їй підозрілим? Вона помітила, що у нього якісь дивні черевики — вона ніколи не бачила, щоб хтось носив такі черевики. Тож, певно, то був іноземець. Недурна як на свої сім років, правда ж?

— І що з ним сталося? — запитав Вінстон.

— Звідки я знаю? Але я не здивувався б, якби... — Парсонс зробив такий рух, ніби цілиться з гвинтівки, й клацнув язиком, зображуючи постріл.

— Дуже добре, — відсторонено промовив Сайм, не підводячи очей від свого клаптя паперу.

— Звичайно, нам усім треба бути пильними, — погодився Вінстон.

— Не варто забувати, що ми воюємо, — докинув Парсонс.

Наче на підтвердження цих слів, з телеекрана над їхніми головами пролунав звук сурми. Але цього разу йшлося не про чергову перемогу — це було повідомлення Міністерства Достатку.

— Товариші! — радісно вигукнув юний голос. — Увага, товариші! Ми маємо для вас чудове повідомлення. Ми виграли битву за продукцію. Усі дані про випуск споживчих товарів свідчать, що порівняно з минулим роком стандарт життя підвищився не менш ніж на двадцять відсотків. Сьогодні вранці по всій Океанії відбулися стихійні демонстрації, на які вийшли робітники фабрик та службовці контор і, тримаючи прапори, промарширували вулицями, висловлюючи подяку Старшому Братові за наше нове щасливе життя, яке нам подарувало його мудре керівництво. Ось кілька підсумкових цифр. Харчова продукція...

Фразу «за наше нове щасливе життя» повторили кілька разів. Міністерство Достатку тепер часто її повторювало. Парсонс, якого привернув звук сурми, сидів, слухаючи повідомлення з роззявленим ротом, проте на його обличчі застиг вираз узвичаєної нудьги. Він не міг встежити за цифрами, але знав, що якимось чином вони були причиною для оптимізму. Він дістав величезну й смердючу люльку, наполовину забиту вже спаленим тютюном. Оскільки норма видачі тютюну становила сто грамів на тиждень, то йому рідко щастило повністю натоптати люльку. Вінстон курив цигарки «Перемога», які намагався тримати лише горизонтально. Нову порцію мали видати лише завтра, а в нього залишилося тільки чотири цигарки. На мить він спробував абстрагуватися від навколишнього гамору і почав дослухатися до звуків з телеекрана. Повідомили навіть про демонстрації, учасники яких дякували Старшому Братові за підвищення норми видачі шоколаду до двадцятьох грамів на тиждень. А лише вчора, подумав він, було оголошено, що норму видачі шоколаду знижують до двадцятьох грамів на тиждень. Чи можливо, щоб вони проковтнули це лише через двадцять чотири години? Так, вони це проковтнули. Парсонс ковтнув легко, з тупою тваринячою готовністю. Безоке створіння за сусіднім столом ковтнуло з фанатичною пристрастю, з шаленою готовністю розтоптати, обмовити й розпорошити кожного, хто б наважився стверджувати, що минулого тижня норма видачі шоколаду становила тридцять грамів. Сайм також проковтнув це, але у дещо складніший спосіб — застосувавши дводумство. То що, виходить, що він залишався єдиним, у кого ще зберігалася пам’ять?

З телеекрана продовжувала литися казкова статистика. Порівняно з минулим роком зросла кількість харчів, одягу, будинків, меблів, каструль, пального, кораблів, гелікоптерів, книжок, немовлят — зросла кількість усього, крім хвороб, злочинів і божевільних. Рік за роком і хвилина за хвилиною все швидко зростало. Як Сайм до того, Вінстон узяв ложку й став водити нею по блідій розлитій на столі підливі, вимальовуючи різні візерунки. Він з огидою міркував про фізичні властивості життя. Чи воно завжди було таким? Чи страви завжди смакували так, як сьогодні? Він окинув поглядом їдальню — напхану людьми, з низькою стелею, зі стінами, обшмульганими незліченними тілами; з розламаними металевими столами та стільцями, розташованими так тісно, що всі сиділи, торкаючись одне одного ліктями; з погнутими ложками, зазубреними на краях тацями, грубими білими кружками; увесь посуд був брудний і потрісканий; скрізь панував кислуватий запах паскудного джину, поганої кави й непраного одягу. Від цього у шлунку та на шкірі завжди виникало відчуття протесту, породжене підозрою, що тебе обікрали, виманили щось, що колись було твоїм. Щоправда, він не пригадував, щоб було якось інакше. У його спогадах завжди бракувало їжі, шкарпетки й спідня білизна завжди були дірявими, меблі — поламаними й хиткими, кімнати — холодними, поїзди в метро — переповненими, будинки розвалювалися, хліб був чорним, чай — дефіцитом, кава бридко смерділа, сигарет ніколи не вистачало — все було дороге і дефіцитне, окрім синтетичного джину. І хоча, звичайно, з роками справи погіршуються, та хіба це не означало, що порушено сам порядок речей, коли серце щемить від невлаштованості, бруду й убогості, від нескінченної зими, подертих і липких шкарпеток, поламаного ліфта, який ніколи не працює, холодної води, обліпленого піском мила, сигарет, що розсипаються в руках, несмачної їжі з дивним присмаком? Хіба все це не здалося б нестерпним, якби пам’ять поколінь не підказувала, що колись усе це було зовсім інакшим?

Він знову роззирнувся їдальнею. Майже всі навколо були бридкими, і навіть якби їх одягти не в сині комбінезони, а якось інакше, вони б усе одно залишилися такими самими. У дальньому кінці їдальні маленький, схожий на жука чоловічок самотньо сидів за столом, пив каву і кидав навсібіч насторожені погляди. Якщо ти не роззираєшся навколо, подумав Вінстон, можна легко повірити, що й справді зараз переважає встановлений Партією фізичний тип людини: високі м’язисті юнаки та пишногруді дівчата — біляві, жваві, засмаглі на сонці. Насправді, наскільки він міг судити, більшість людей, що жили на Першій Злітній Смузі, були дрібні, брудні і некрасиві. Можна було тільки дивуватися, наскільки у Міністерствах переважав цей схожий на жуків тип людей: маленькі присадкуваті чоловічки, з раннім черевом, короткими ногами, зі швидкими поривчастими рухами, гладкими непроникними обличчями і невеликими очима. Здавалося, за панування Партії найбільше процвітав саме оцей тип людей.

Ще один звук сурми завершив повідомлення Міністерства Достатку, а далі воно змінилося музикою з металічними нотками. Парсонс, унаслідок бомбардування цифрами виповнений невимовним ентузіазмом, вийняв люльку з рота.

— Безперечно, Міністерство Достатку добре попрацювало у цьому році, — сказав він, кивнувши головою з виглядом фахівця. — До речі, Сміт, друже, можеш позичити мені леза для гоління?

— Немає жодного, — відповів Вінстон. — Я вже півтора місяця користуюся тим самим.

— Ну тоді добре, старий, я просто спитав, про всяк випадок.

— Мені шкода, — сказав Вінстон.

Крякання із сусіднього столу, що під час повідомлення Міністерства тимчасово вмовкло, поновилося з іще більшою силою. Чомусь несподівано Вінстон почав думати про місіс Парсонс з її тонким, як павутина, волоссям і запилюженими зморшками на обличчі. Через два роки її дітки донесуть на неї у Поліцію Думок. Місіс Парсонс розпорошать. Вінстона розпорошать. О’Браєна розпорошать. А ось Парсонса, навпаки — ніколи не розпорошать. Безоке створіння з качиним голосом теж ніколи не розпорошать. Кургузі, схожі на жуків чоловіки, які мовчки блукають у лабіринті коридорів Міністерства, — їх теж ніколи не розпорошать. І чорнява дівчина з Департаменту Художньої Літератури — вона також уникне цієї участі. Йому здавалося, він інтуїтивно знає, хто виживе, а хто загине: хоча й він достеменно не знав, що саме треба робити, аби вижити.

Цієї миті його розмірковування грубо перервали. За сусіднім столом упівоберта сиділа дівчина і дивилася на нього. Це була та сама, чорнява. Вона втупилася в нього з напруженою цікавістю, а коли їхні погляди зустрілися — відвернулася.

Вінстонова спина спітніла. Його пронизав болючий спазм жаху. Він минувся майже відразу, але залишив по собі тяжке відчуття. Чому вона дивилася на нього? Чому вона його переслідує? На жаль, він не міг пригадати, чи вона вже сиділа за столом, коли він прийшов, чи підсіла згодом. Але, в будь-якому разі учора, під час Двохвилинки Ненависті, вона сіла відразу за ним, хоч і не мала в тому особливої потреби. Дуже ймовірно, її справжньою метою було дослухатися до нього і з’ясувати, наскільки голосно він кричить.

Він повернувся до своїх попередніх міркувань: можливо, вона й не пов’язана із Поліцією Думок, але ж вона може бути шпигуном-аматором, а це ще небезпечніше. Вінстон не знав, скільки часу вона вже за ним спостерігає, але не виключено, що вона вже дивилася на нього не менше п’ятьох хвилин, і він не міг гарантувати, що протягом цього часу він контролював вираз свого обличчя. Перебуваючи у будь-якому людному місці чи в полі зору телеекрана, було вкрай небезпечно дозволяти собі мимоволі над чимось замислюватися. Тебе могла виказати найменша дрібниця. Нервове посмикування, неусвідомлений вираз тривоги на обличчі, звичка щось мурмотіти про себе — усе, що натякало на ненормальність, на потребу щось приховувати. У будь-якому разі мати вираз обличчя, що не відповідав ситуації (наприклад — вираз сумніву, коли повідомляли про перемогу), було карним злочином. У Новомові навіть існувало відповідне слово: лицезлочин.

Дівчина знову повернулася до нього спиною. Зрештою, можливо, вона й не переслідувала його. Може, вона просто випадково два дні поспіль сідала неподалік від нього. Сигарета погасла, і він обережно поклав її на край столу. Він докурить її після роботи, якщо йому пощастить не висипати з неї рештки тютюну. Можливо, та, що сиділа за сусіднім столом, була шпигуном Поліції Думок, і дуже ймовірно, що вже через три дні він сидітиме у підвалах Міністерства Любові, але все ж таки треба зберегти недопалок. Сайм згорнув свій клаптик паперу й запхав його у задню кишеню. Знову заговорив Парсонс.

— Я не казав тобі, старий, — почав він підсміюючись і водночас тримаючи в зубах люльку, — що мої лобуряки на базарі підпалили спідницю спекулянтки, бо побачили, як вона загорнула ковбасу в плакат з обличчям Старшого Брата? Вони підкралися до неї ззаду й запалили її — цілу пачку сірників використали. Думаю, вона отримала тяжкі опіки. Які бешкетники, га? Але різкі, як гірчиця! Їх тепер у Розвідниках так тренують — навіть краще, ніж було в мої часи. Як думаєш, яку іграшку вони їм недавно розробили? Трубку, якою можна підслуховувати розмови крізь замкові шпарини! Моя мала якось принесла одну таку додому, випробувала на дверях нашої вітальні й сказала, що крізь неї чує удвічі краще, аніж просто вухом. Звичайно, це тільки іграшка, але ти ж розумієш... Так би мовити, спрямовує їх у правильному руслі, еге ж?

Цієї миті з телеекрана долинув пронизливий свист. То був сигнал повернення до роботи. Усі посхоплювалися, щоб долучитися до штовханини перед ліфтами, а з Вінстонової цигарки висипалися залишки неспаленого тютюну.