1984: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розділ 6

Вінстон записав у щоденнику:

На мить йому стало важко продовжувати писати. Він заплющив очі і помасажував їх пальцями, намагаючись вичавити з них видиво, яке знову й знову поверталося до нього. Він відчув майже непереборну спокусу загорлати, голосно вилаятися. Або вперіщитися головою об стіну, копнути ногою стіл і пожбурити чорнильницю у вікно — вчинити щось шалене, гучне або болюче, що могло б затьмарити його пам’ять, аби вона не катувала його.

Найлютіший ворог, подумав він, це власна нервова система. Напруга в ньому могла стати помітною будь-якої миті. Він пригадав чоловіка, якого кілька тижнів тому проминув на вулиці: звичайний на вигляд чоловік, член Партії, тридцяти п’яти-сорока років, із валізою в руках. Вони були за кілька метрів один від одного, коли ліва половина незнайомцевого обличчя несподівано пересмикнулася. Цей спазм знову повторився, коли вони проминали один одного: то був лише посмик, швидка, наче клацання фотографічного затвора, судома, яка, мабуть, була для нього звичною. Він згадав, як ще тоді подумав: цей бідолаха довго не протягне. І найдужче лякало те, що скоріш за все та конвульсія була підсвідомою. Але, вочевидь, найнебезпечнішим було заговорити уві сні. Він розумів, що від цього неможливо вберегтися.

Вінстон перевів подих і продовжив писати далі:

Йому звело щелепи й захотілося сплюнути. Біля тієї жінки у напівпідвальній кухні він згадав про Катаріну, свою дружину. Вінстон був одружений — принаймні колись. Мабуть, він і тепер вважався одруженим, бо, наскільки йому було відомо, його дружина ще не померла. Йому на мить здалося, що він знову вдихає задушливе повітря тієї напівпідвальної кухні, вдихає змішаний запах клопів, брудної білизни, бридкий і водночас збудливий запах дешевих парфумів, збудливий, бо жодна жінка — член Партії — не користувалася парфумами, і навіть годі було уявити, щоб хтось із них на це наважився. Парфумами пахли лише пролки. У його свідомості запах парфумів був нерозривно пов’язаний зі зляганням.

Коли він пішов з тією жінкою, то було його перше гріхопадіння за приблизно два роки. Звичайно, було заборонено мати стосунки з повіями, але то було одне з тих правил, яке іноді можна було порушити. Хоча й таке порушення було небезпечним, але це не було питанням життя і смерті. Якщо упіймають із повією, можна було загриміти на п’ять років у табір примусової праці, але не більше того, якщо, звичайно, ти не скоїв ще чогось. А якщо тебе не заскочили прямо у ліжку, то взагалі було легко уникнути покарання. Бідняцькі квартали кишіли жінками, ладними себе продати. Деяких можна було купити навіть за пляшку джину, бо пролам не дозволялося його пити. Партія навіть частково заохочувала проституцію як вигрібну яму для зливання інстинктів, які неможливо було повністю викорінити. Проста розпуста була незначним злочином, за умови, що їй віддавалися таємно й без радості і у ній брали участь лише жінки з найбіднішого й упослідженого класу. Сексуальна розбещеність між членами Партії була непрощенним злочином. Але — хоча це й належало до тих злочинів, у яких незмінно зізнавалися під час великих чисток — годі було навіть уявити, щоб таке насправді могло статися.

Завдання Партії полягало не лише в тому, щоб перешкодити чоловікам і жінкам утворювати союзи, які вона не змогла б контролювати. Її справжньою і непроголошеною метою було позбавити статевий акт будь-якої втіхи. Як у шлюбі, так і поза ним Партія вважала своїм головним ворогом не стільки любов, як еротику. Усі шлюби між членами Партії мали схвалюватися спеціально призначеним для цієї мети комітетом, і — хоча цей принцип ніколи відверто не декларувався — якщо складалося враження, що певна пара має фізичний потяг одне до одного, їй ніколи не давали дозвіл на одруження. Єдиною метою шлюбу було народження дітей, які служитимуть Партії. На статеві стосунки дивилися як на бридку незначну процедуру, на кшталт застосування клізми. Про це також ніколи не говорили прямо, але від самого дитинства втовкмачували кожному членові Партії. Були навіть організації, такі як Молодіжна Антисексуальна Ліга, які проголошували цілковите утримання від статевих стосунків для обох статей. Усі діти мали народжуватися через штучне запліднення (Новомовою це називалося штучзап) і виховуватися у громадських закладах. Вінстон знав, що поки за це ще серйозно не взялися, але така теорія була цілком у дусі загальної партійної ідеології. Партія намагалася знищити статевий потяг, а якщо не знищити, то хоча б спотворити і забруднити. Він не знав, у чому саме полягає причина цього, але й не особливо дивувався тому, що відбувається. І що стосувалося жінок, то тут результати діяльності Партії були значно успішнішими.

Він знову згадав Катаріну. Минуло вже десять чи майже одинадцять років, як вони розлучилися. Дивно, наскільки рідко він про неї думав. Іноді він міг надовго забувати про те, що колись був одружений. Вони жили разом лише близько п’ятнадцяти місяців. Партія не дозволяла розлучень, але, якщо у подружжя не було дітей, то й не забороняла жити окремо.

Катаріна була високою дівчиною з русявим волоссям, дуже стрункою, з граційними рухами. Вона мала самовпевнене обличчя з орлиним профілем, яке можна було вважати шляхетним доти, доки не розумів, що це була лише зовнішня маска, нічим не підкріплена ізсередини. В їхньому шлюбному житті він дуже рано дійшов висновку, — можливо, саме через те, що знав її краще, аніж більшість людей, — що вона, безсумнівно, була найтупішою, найвульґарнішою, найпустішою з усіх, кого він будь-коли знав. В її голові не було жодної думки, яка не була б гаслом, і не було жодного ідіотизму, абсолютно жодного, який вона не могла б проковтнути, якщо цей ідіотизм пропонувався Партією. Він подумки прозвав її «людським магнітозаписом». А проте він ще якось міг би стерпіти спільне з нею життя, якби не секс.

Як тільки він її торкався, вона здригалася й заклякала. Обіймати її було те саме, що обіймати дерев’яну ляльку. А коли вона обіймала його й пригортала до себе, то виникало дивне відчуття, ніби вона водночас з усіх сил його відштовхує. Таке враження створювали її задерев’янілі м’язи. Вона лежала із заплющеними очима, не опираючись і не допомагаючи, а саме підкоряючись. Спочатку це його бентежило, а потім стало просто жахати. Але й тоді він міг би з нею жити, якби вони домовилися відмовитися від сексу. Але, на його подив, саме Катаріна не захотіла цього робити. Вона казала, що, якщо зможуть, вони повинні народити дитину. Отож, якщо ніщо не заважало, то регулярно раз на тиждень відбувалася ця процедура. Вона навіть нагадувала йому про це вранці, як про невідкладну справу на вечір, про яку не можна забувати. Вона мала для неї дві назви. Першу — «робити дитину», а другу — «виконувати наш обов’язок перед Партією». Найчастіше вона висловлювалася саме так. Незабаром з наближенням призначеного дня він починав відчувати справжній страх. Але, на щастя, у них так і не з’явилася дитина, і, зрештою, вона погодилася припинити спроби, а незабаром потому вони розійшлися.

Вінстон беззвучно зітхнув, а потім взяв ручку й написав:

Він уявив собі, як стоїть там, у тьмяному світлі лампи, вдихаючи сморід клопів та дешевих парфумів, і в його серці виникло почуття поразки й огиди, яке навіть цієї миті змішалося з думкою про біле тіло Катаріни, навіки заморожене гіпнотичною силою Партії. Чому все було саме так? Чому він не міг мати власну жінку замість цих бридких злягань з інтервалом у роки? Але справжня любовна пригода видавалася йому немислимою. Партійні жінки були всі однакові. Цнотливість пронизувала їх так само глибоко, як і вірність Партії. Унаслідок старанного виховання, через ігри та обливання холодною водою, через ту нісенітницю, яку втовкмачували їм у школі, у Розвідниках і в Молодіжній лізі, через лекції, паради, пісні, гасла та маршову музику з них витісняли природні почуття. Розум підказував, що мають бути винятки, але серце відмовлялося вірити. Вони всі недоступні, бо їм так наказала Партія. Звичайно, він хотів, щоб його кохали, але навіть більшою мірою прагнув проламати стіну цнотливості, хай навіть це сталося б лише єдиний раз за все його життя. Успішно здійснений сексуальний акт був би бунтом. Бажання було думкозлочином. Навіть якби він зміг розбудити Катаріну, він би вчинив акт зваблення, незважаючи на те, що вона й так була його дружиною.

Але він мусив закінчити свою історію. Він написав:

Після темряви слабеньке світло гасової лампи здалося йому дуже яскравим. Він зміг уперше роздивитися жінку. Він ступив крок до неї й зупинився, опанований хіттю і жахом. Прийшовши сюди, він болісно усвідомив, на який ризик себе наражає. Цілком можливо, щойно він звідси вийде — його схоплять патрулі. Може, стоячи за дверима, вони вже чатують на нього. Навіть якщо він вийде звідси, не зробивши того, для чого прийшов.

Він мусив це записати, мусив у всьому зізнатися. У світлі лампи він насамперед побачив, що жінка стара. На її обличчі був такий грубий шар косметики, що, здавалося, воно може луснути, як маска. У її волоссі виднілися сиві пасма. Але найжахливішим було те, що в її напіввідкритому роті не було нічого, крім жахливої чорноти. У неї не було жодного зуба.

Він похапцем нашкрябав своїм нерівним почерком:

Він знову притиснув пальці до своїх повік. Нарешті він записав те, що хотів записати, але це не допомогло. Терапія не спрацювала. Йому все ще хотілося гучно вилаятися, так само як і раніше.

Розділ 7

«Якщо є надія, — написав Вінстон, — то вона у пролах»[12].

Якщо є надія, то її слід шукати лише у пролах, бо тільки там, у тій величезній зневаженій масі, яка становить 85 відсотків населення Океанії, може народитися сила, спроможна зруйнувати Партію. Партію не можна знищити ізсередини. Її вороги, якщо в неї є вороги, не мають можливості об’єднатися чи просто упізнати один одного. Навіть якщо легендарне Братство існує, то годі уявити, щоб його члени могли зібратися у більшій кількості, аніж по двоє чи по троє. Вони могли б повставати лише очима, зміною голосу, щонайбільше, вимовленим пошепки словом. Але проли, якби вони лише якось усвідомили свою силу, не мали б потреби влаштовувати змови. Їм потрібно лише піднятися і струснутися, як кінь струшує із себе мух. Якби вони захотіли, то вже завтра вранці рознесли б Партію на друзки. Безперечно, раніше чи пізніше вони надумають так зробити. Але ж...

Він пригадав, як одного разу йшов багатолюдною вулицею, коли попереду із бічного провулка гримнув могутній крик сотень голосів — жіночих голосів. То був потужний і грізний крик гніву та розпачу, глибоке й гучне «О-о-о-о-о!», що дзвеніло у повітрі, наче оглушливе бамкання дзвона. У нього тьохнуло серце! «Почалося!» — подумав він. Повстання! Нарешті проли пробудилися зі сну! Коли він підійшов до того місця, звідки лунав крик, то побачив натовп із двохсот-трьохсот жінок, які з’юрмилися біля прилавків вуличного ринку з такими трагічними обличчями, ніби вони були приреченими пасажирами корабля, що  йшов на дно. Але цієї миті загальний розпач трансформувався у безліч індивідуальних сварок. З’ясувалося, що на одному з прилавків продавали металеві каструлі. Вони були поганими й ламкими, але завжди було важко купити будь-який посуд. Сьогодні ж вони несподівано надійшли у продаж. Жінки, яким пощастило їх купити, під ударами й штурханами решти намагалися зі своїми каструлями видертися із товкотнечі, тоді як інші галасували біля прилавка, звинувачуючи продавця в тому, що він обслуговував інших, а більшу частину каструль узагалі сховав кудись під прилавок. Знову вибухнули крики. Дві гладкі жінки, в однієї з яких було довге волосся, вчепилися в ту саму каструлю і намагалися видерти її одна в одної. Близько хвилини вони тягли її кожна до себе, поки у неї не відірвалася ручка. Вінстон з огидою спостерігав за ними. А проте, хай на якусь мить, але яка могутня сила вчувалася у тому крикові, що вихоплювався лише з кількасот горлянок! Чому вони не могли з такою ж силою кричати про щось справді важливе?

Він записав:

Йому здалося, ніби цю фразу він переписав з одного із партійних підручників. Партія, звичайно, стверджувала, що вона визволила пролів з рабської залежності. До Революції капіталісти їх тяжко пригнічували, морили голодом і шмагали, жінок примушували працювати в шахтах (до речі, вони й досі там працюють), дітей з шестирічного віку продавали на фабрики. Але водночас, згідно з принципами дводумства, Партія навчала, що проли, природно, належать до нижчого класу і їх, вдаючись до дуже простих правил, треба утримувати в покорі, як тварин. Насправді про пролів відомо дуже мало. Але, з іншого боку, про них і не було чого багато знати. Поки вони працюють і розмножуються, інший бік їхнього життя не має жодного значення. Полишені на самих себе, як худоба на рівнинах Аргентини, вони живуть життям, яке видається їм природним, дотримуючись звичаїв предків. Вони народжуються й виростають у канавах, у дванадцять років починають працювати, переживають короткий період краси й статевого потягу, у двадцять років одружуються, в тридцять досягають середнього віку, а помирають здебільшого в шістдесят. Обрій їхньої свідомості заповнюється тяжкою фізичною працею, піклуванням про родину і дітей, дрібними сварками із сусідами, кінофільмами, футболом, пивом, а передусім азартними іграми. Їх неважко контролювати. Поміж ними завжди штовхаються кілька агентів Поліції Думок, поширюючи брехливі чутки та помічаючи й усуваючи тих, хто, на їхній погляд, може становити загрозу, але не робилося жодної спроби нав’язати їм партійну ідеологію. Залучати пролів у політичні процеси вважалося недоцільним. Від них вимагався лише примітивний патріотизм, до якого завжди зверталася влада в разі потреби переконати їх погодитися на довший робочий час або на менші порції їжі. І навіть коли вони ставали невдоволеними, а таке іноді траплялося, їхнє невдоволення ні до чого не призводило, бо позбавлені загальних ідей, вони могли зосередитися лише на дрібних специфічних турботах. Вони зазвичай не помічали важливіших проблем. У себе вдома більшість пролів не мали навіть телеекранів. Та й громадська поліція дуже рідко втручалася в їхнє життя. У Лондоні процвітала злочинність, тут існував цілий світ злодіїв, бандитів, повій, торговців наркотиками і різномастих рекетирів, та оскільки цей світ існував у середовищі самих пролів, то це також не мало значення. У всіх питаннях моралі їм дозволялося дотримуватися старих звичаїв. Їм не насадили сексуального пуританства Партії. Не карають за розпусту, дозволяють розлучення. Їм би також дозволили будь-яку релігійну діяльність, якби проли виявляли до неї найменший інтерес. Їх ніколи не підозрюють. Як сказано в одному з партійних гасел: «Проли і тварини — вільні».

Вінстон нахилився й обережно почухав свою варикозну виразку. Вона знову почала свербіти. Проблема, до якої він незмінно повертався, полягала в неможливості дізнатися, яким насправді було життя до Революції. Він дістав із шухляди дитячий підручник з історії, який взяв почитати у місіс Парсонс, і почав переписувати до свого щоденника взятий звідти абзац:

Але він уже знав, про що йтиметься далі. Буде згадано про єпископів з їхніми батистовими рукавами, про суддів у горностаєвих мантіях, про стовпи ганьби, про акції, про одноманітну механічну працю, про покарання канчуками, про банкети у лорда-мера і практику цілування ніг у папи римського. Був також звичай, що називався правом першої ночі, про який, мабуть, не згадують у підручнику для дітей. Це був закон, що дозволяв кожному капіталістові спати з будь-якою жінкою, що працювала на одній із його фабрик.

Звідки він міг знати, скільки брехні містить ця інформація? Можливо, й справді середньостатистичній людині тепер живеться краще, аніж до Революції. Єдиним доказом протилежного був німий протест його власного тіла, інстинктивне відчуття, що він живе у нестерпних умовах і що колись вони були не такими. Його вразив той факт, що справжньою характеристикою сучасного життя є не його жорстокість і небезпечність, а його порожнеча, його бруд, його безглуздість. Якщо поглянути навколо, сучасне життя не лише анітрохи не схоже на брехню, що вивергається із телеекранів, а й на ті ідеали, яких прагне досягти Партія. Більша його частина, навіть для члена Партії, є нейтральною і не стосується політики — скніння на нудній роботі, товкотнеча у метро, штопання роздертої шкарпетки, спроби дістати пігулку сахарину, збереження цигаркового недопалку. Проголошуваний Партією ідеал — це щось величне, жахливе й осяйне — світ із сталі й бетону, світ страхітливих машин і жахливої зброї, народ воїнів і фанатиків, що марширує у довершеному порядку, думає про те саме, викрикує однакові гасла, безперервно працюючи, воюючи, тріумфуючи, переслідуючи ворогів — триста мільйонів людей з тим самим обличчям. Реальність зовсім інша: тьмяні й брудні міста, де сновигають вічно голодні люди у подертих черевиках, що пропускають воду, напівзруйновані будинки, збудовані в дев’ятнадцятому сторіччі, просякнуті смородом вареної капусти та несправних нужників. У його уяві постало видіння Лондона, величезного й напівзруйнованого міста з мільйоном сміттєвих баків, а на нього наклався образ місіс Парсонс, жінки зі зморшкуватим обличчям і поріділим волоссям, яка безнадійно длубається у засміченій каналізаційній трубі[13].

Він нахилився й знову почухав свою гомілку. Вночі й удень телеекрани заливали у вуха статистику, доводячи,  що сьогодні люди мають більше їжі, більше одягу, кращі будинки, більше відпочивають — що вони живуть тепер довше, менше часу працюють, що вони тепер більші, здоровіші, сильніші, щасливіші, розумніші, краще освічені, аніж люди, які жили п’ятдесят років тому. Жодне слово з цієї балаканини не можна ані довести, ані спростувати. Наприклад, Партія стверджує, що сьогодні сорок відсотків дорослих пролів мають освіту, а нібито до Революції освічених пролів було лише п’ятнадцять відсотків. Партія запевняє, що сьогодні дитяча смертність становить лише сто шістдесят на кожну тисячу і продовжує зменшуватися, тоді як до Революції вона становила всі триста. Це наче одне рівняння з двома невідомими. Може бути так, що буквально кожне слово у книжках з історії, навіть ті речі, які ти беззастережно приймаєш, це чиста фантазія. Зрештою, могло ніколи й не існувати такого закону, як право першої ночі, і навіть такого створіння, як капіталіст, або такого капелюха, як циліндр.

Усе розпливалося в невизначеності. Минуле було стерте, процес стирання забутий, брехня стала правдою. Лише раз у своєму житті він мав конкретний, неспростовний доказ фальсифікації. Він приблизно півхвилини тримав його у своїх руках. Це було 1973 року — приблизно в той самий час, коли він розлучився із Катаріною. Але та подія сталася на сім чи вісім років раніше.

Історія почалася в середині шістдесятих років, у період великих чисток, коли були знищені перші вожді революції. До 1970 року не залишилося нікого, крім самого Старшого Брата. Всі інші на той час були оголошені зрадниками й контрреволюціонерами. Ґолдштайн утік і переховувався невідомо де, а кілька інших просто зникли, тоді як більшість були страчені після показових публічних процесів, на яких вони зізнавалися у своїх злочинах. Серед тих останніх, хто вижив, було троє людей на ім’я Джонс, Ааронсон і Рудзерфорд. Здається, цих трьох заарештували 1965 року. Як то часто траплялося, вони зникли десь на рік чи надовше, і ніхто не знав, живі вони чи мертві, а потім несподівано їх вивели на сцену й висунули проти них звичайні звинувачення. Вони зізналися у своїх зв’язках із ворогом (тоді ворогом також була Євразія), розтраті державних коштів, убивстві кількох авторитетних членів Партії, інтригах проти лідерства Старшого Брата, які почалися ще задовго до Революції, а також в актах саботажу, що спричинили смерть сотень тисяч людей. Після того як вони в усьому зізналися, їх помилували, поновили в Партії й призначили на посади — на перший погляд, важливі, але насправді малозначущі. Усі троє опублікували в «Таймсі» довгі розвінчувальні статті, аналізуючи причини свого ренегатства й обіцяючи виправитися.

[12] Якщо є надія... то вона у пролах. Івлін Во, який захоплювався творчістю Орвелла й відвідав його в санаторії Ґренгем, написав йому 17 липня 1949 року, висловивши свій захват романом «1984», але нарікаючи на те, що бунт Вінстона «фальшивий... бо він фальшивий для мене, адже форма цього бунту — лише трахання у стилі леді Четерлей, автор знаходить реальність у містичному єднанні з пролами у сексуальному акті».

[13] ...а на нього наклався образ місіс Парсонс, жінки зі зморшкуватим обличчям і поріділим волоссям, яка безнадійно длубається у засміченій каналізаційній трубі. Відлуння знаменитого уривка з «Дорога до пірса Віген» (1937), в якому Орвелл, проїжджаючи потягом через околиці Вігена, побачив біля занедбаної халупи молоду жінку, яка намагалася прочистити палицею засмічену каналізаційну трубу. «Вона подивилася на потяг, який проминав її, і я був так близько, що вона майже зустрілася зі мною поглядом. Вона мала кругле бліде обличчя, звичайне виснажене обличчя дівчини з нетрів, якій двадцять п’ять років, але вона здається сорокарічною... і протягом тієї секунди, коли я її бачив, у неї був такий розпачливий і безнадійний вираз, якого я ніколи досі не бачив».