1984: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Частина перша

Розділ 1

Був холодний і ясний квітневий день, і годинник вибив тринадцяту годину. Вінстон Сміт[1], притиснувши підборіддя до грудей, щоб заховати обличчя від різкого вітру, хутко прослизнув у скляні двері багатоквартирного будинку «Перемога»[2], але все ж хмарка піщаної пилюги встигла залетіти слідом за ним.

У холі смерділо вареною капустою і старими постілками. На стіні висів кольоровий плакат, явно завеликий для цього приміщення. На ньому було зображене лише величезне обличчя, понад метр завширшки — обличчя чоловіка приблизно сорока п’яти років з густими чорними вусами і грубими, проте симпатичними рисами. Вінстон попрямував до сходів. Годі було й намагатися піднятися ліфтом. Навіть у найкращі часи він нечасто працював, а зараз електричний струм удень відключали. Його берегли для Тижня Ненависті. Щоб дістатися квартири, треба було подолати сім маршів сходів, і Вінстон, який мав тридцять дев’ять років, та ще й варикозну виразку над своєю правою щиколоткою, підіймався повільно, зупиняючись кілька разів для перепочинку. На кожному сходовому майданчику навпроти ліфтової шахти на нього зі стіни дивилося величезне обличчя. Воно було намальоване таким чином, що, незалежно від того, де ви стоїте, його очі увесь час стежили за вами. СТАРШИЙ БРАТ ПИЛЬНУЄ ЗА ТОБОЮ — значилося під малюнком.

У квартирі солодкоголосо зачитувалися цифри, що якось стосувалися виробництва чавуну. Голос лунав із видовженої металевої пластини, схожої на закіптюжене дзеркало, яка утворювала частину поверхні стіни праворуч. Вінстон повернув вимикач, і голос притих, хоча слова й далі звучали досить виразно. Пристрій (він називався телеекраном) можна було приглушити, але не можна було зовсім вимкнути. Вінстон підійшов до вікна — синій комбінезон, який був одностроєм Партії, лише підкреслював скромні розміри його фігури. У нього було дуже світле волосся та від природи рум’яне обличчя із загрублою шкірою — від поганого мила, тупих лез і зимового холоду, який лише нещодавно минувся.

Щоправда, навіть крізь зачинене вікно зовнішній світ видавався холодним. Унизу на вулиці пориви вітру крутили невеликі смерчі з пилу та клаптів паперу[3], і попри сонячну погоду й чисте синє небо, усе навколо, окрім розвішаних скрізь плакатів, видавалося сірим та безбарвним. З кожного помітного місця вулиці на людей дивилося позначене чорними вусами обличчя. Один із плакатів висів на будинку, що якраз був навпроти. СТАРШИЙ БРАТ ПИЛЬНУЄ ЗА ТОБОЮ — проголошував плакат, і справді, чорні очі з портрета пронизливо вдивлялися в очі Вінстона. Інший плакат, розміщений на рівні першого поверху, лопотів на вітрі відірваним краєм, то затуляючи, то відкриваючи слово АНГСОЦ. Удалині між дахами, неначе трупна муха, завис гелікоптер, а потім ковзнув убік і пощез. То був поліцейський патруль, який зазирав людям у вікна. Проте поліцейські патрулі нікого не лякали. По-справжньому боялися лише Поліції Думок.

За спиною у Вінстона й досі бубнів голос із телеекрана про виробництво чавуну й перевиконання Дев’ятої Трирічки. Телеекран передавав звуки і водночас їх приймав. Кожне слово, яке Вінстон вимовляв гучніше за тихе шепотіння, ним вловлювалося. До того ж, поки він залишався в полі зору екрана, його могли не лише чути, а й бачити. Звичайно, він не знав, чи спостерігають за ним саме цієї миті. Наскільки часто або за якою системою Поліція Думок підключалася до тієї чи тієї індивідуальної мережі, залишалося лише гадати. Також не виключено, що вони постійно стежать за всіма. Та хай там як, але вони будь-якої миті могли підключитися до мережі. Доводилося жити, — жили за звичкою, яка перетворилася на інстинкт, — будучи переконаним, що підслуховується кожне промовлене слово і простежується кожен ваш рух, якщо навколо не цілковита темрява.

Вінстон намагався триматися спиною до телеекрана. Так було безпечніше, хоча йому було відомо, що навіть спина могла викрити. За кілометр звідси над похмурим краєвидом вивищувалася масивна біла будівля Міністерства Правди, місце його роботи. Ось який він, Лондон, подумав він із виразним почуттям огиди, головне місто Першої Злітної Смуги, третьої за кількістю населення провінції держави Океанія. Він спробував викликати у собі якісь дитячі спогади, що підказали б йому, чи завжди Лондон був таким, як зараз. Чи завжди існував цей ландшафт напівзруйнованих будинків дев’ятнадцятого сторіччя, підпертих дерев’яними балками, із затуленими картоном вікнами, погнутою бляхою дахів та напівобваленими мурами навколо їхніх садків? А ще місця падіння бомб, над якими у повітрі висить пилюка від розтовченого тиньку, а по купах уламків повзуть догори виткі рослини; і великі прогалини від бомбардування, на яких виникли схожі на курники брудні нетрі дерев’яних халуп. Але його зусилля виявилися марними — йому ніяк не вдавалося нічого пригадати. Від спогадів про дитинство нічого не залишилося, окрім хіба що фрагментарних яскраво освітлених сцен, позбавлених тла і переважно малозрозумілих.

Міністерство Правди[4] — Мініправд Новомовою[5] — разюче відрізнялося від будь-чого іншого у полі зору. Величезна пірамідальна споруда з блискучого білого бетону, що стриміла — тераса за терасою — на триста метрів у височінь. Звідти, де стояв Вінстон, можна було прочитати три гасла Партії, викладені на її фасаді елегантними літерами:

Розповідали, що Міністерство Правди має три тисячі кабінетів на поверхні і відповідну систему приміщень під землею. У Лондоні були лише три подібні споруди. Вони так пригнічували навколишню архітектуру, що з даху будинку «Перемога» їх можна було побачити одночасно. У них розташувалися всі чотири міністерства, з яких складався апарат уряду. Міністерство Правди керувало новинами, розвагами, освітою та мистецтвами. Міністерство Миру опікувалося війною. Міністерство Любові — законом і порядком. Міністерство Достатку — економікою. У Новомові вони називалися Мініправд, Мінімир, Мінілюб і Мінідос.

Мінілюб жахало своїм виглядом. Воно було зовсім позбавлене вікон. Вінстон ніколи не був у будівлі Міністерства Любові, навіть не підходив до нього ближче, ніж на півкілометра. Потрапити туди можна було лише в офіційних справах, проникнувши крізь лабіринт загорож із колючого дроту, залізних дверей і прихованих кулеметних гнізд. Навіть дотичні до його зовнішніх бар’єрів вулиці кишіли озброєними важкими кийками охоронцями у чорних одностроях з горилоподібними обличчями.

Вінстон рвучко обернувся, напустивши на обличчя вираз спокійного оптимізму, — саме з таким виразом обличчя рекомендувалося перебувати перед телеекраном. Він перетнув кімнату і опинився на маленькій кухні. Пішовши з Міністерства о цій порі дня, він пожертвував своїм обідом у буфеті, хоча й знав, що вдома на кухні немає їжі, окрім шматка чорного хліба, який він ще мусив приберегти для завтрашнього сніданку. Він дістав з полиці пляшку безбарвної рідини із простою білою етикеткою, на якій було написано Джин «Перемога». Від нього ширився нудотний олійний духман, як від китайського рисового спирту. Вінстон налив собі майже повну кружку, зібрався з духом і випив її як ліки.

Умить його обличчя побуряковіло, а з очей потекли сльози. На смак цей напій був як азотна кислота, і, ковтаючи його, здавалося, ніби по голові уперіщив гумовий кийок. Проте наступної миті у животі йому перестало пекти, і світ навколо повеселішав. Він дістав цигарку із зім’ятої пачки з написом Сигарети «Перемога», неуважно повернув її вертикально, і тютюн відразу ж висипався на підлогу. З наступною цигаркою він був обережнішим. Потім повернувся до кімнати і сів за столик, що стояв ліворуч від телеекрана. Дістав із шухляди ручку, чорнильницю і новий записник, завбільшки з четвертину звичайного аркуша паперу. Записник мав червоний корінець і палітурку під мармур.

Телеекран у кімнаті чомусь був розміщений нестандартно. Замість звичного розташування на торцевій стіні, звідки у полі його зору опинялася вся кімната, екран був змонтований на довшій стіні, навпроти вікна. Збоку від нього була неглибока ніша, яка при плануванні квартир, мабуть, призначалася для книжкових полиць — якраз там тепер і сидів Вінстон. Перебуваючи в ніші й відхилившись назад, Вінстон не потрапляв у зону телеекрана, а отже, був для нього невидимим. Звичайно, його могли підслуховувати, але доки він так сидів, його не бачили. Саме незвичне планування кімнати почасти підштовхнуло його до думки зайнятися тим, що він саме зараз збирався робити.

Але також цю ідею йому підкинув ще й записник, який він щойно дістав із шухляди. Записник був дуже гарним. Його гладенький кремовий папір, трохи пожовклий від часу, не виробляли вже принаймні років сорок. Проте Вінстон не сумнівався в тому, що нотатник був ще давнішим. Він помітив записник на вітрині занедбаної крамнички старих речей у занехаяному кварталі міста (в якому саме кварталі, він уже не пам’ятав), і його відразу опанувало нестримне бажання його придбати. Членам партії не рекомендувалося користуватися звичайними крамницями (це називалося «купувати товари на чорному ринку»), але цього правила не завжди дотримувалися, бо існували такі речі, як шнурки для черевиків або леза для гоління, які годі було придбати деінде. Він швидко ковзнув поглядом вгору й униз по вулиці, а потім прослизнув до крамниці й купив того записника за два долари п’ятдесят центів. Тоді він ще не знав напевне, що робитиме із записником. З почуттям провини він у своєму портфелі приніс його додому. Хоча нотатник і був чистий, без жодного запису, проте все одно було небезпечно мати таку річ.

Тепер він збирався почати писати у ньому щоденник. Закон це не забороняв (закон нічого не забороняв, адже його більше не існувало), але якби його спіймали, то напевне засудили б до смерті або, щонайменше, заслали б на двадцять п’ять років до табору примусової праці. Вінстон встромив у ручку залізне перо й послинив, обсмоктуючи жир. Перо було архаїчним інструментом, яке рідко вживалося навіть для підписів, і він потай роздобув собі одне, хоча це було й нелегко, лише через відчуття, що чудовий кремовий папір заслуговував, аби на ньому писали справжнім пером, а не шкрябали чорнильним олівцем. Власне, він не звик писати від руки. Крім дуже коротких нотаток усе інше він диктував у мовопис, але для його нинішньої мети цей спосіб, звичайно, не підходив. Він умочив перо у чорнило і лише на секунду завмер. Він затремтів. Залишити на папері слід від чорнила означало безповоротно переступити межу. Дрібними кострубатими літерами він написав:

Він відкинувся назад. На нього навалилося відчуття цілковитої безпорадності. Насамперед він не був переконаний, що це саме 1984 рік. Ця дата була наближеною до правди, бо він не сумнівався, що йому виповнилося тридцять дев’ять, і вірив у те, що він народився десь між 1944 і 1945 роками. Але точно визначити дату в межах кількох років сьогодні вже було неможливо.

А для кого, власне, — раптом виник у нього сумнів — він надумав вести щоденник? Для майбутнього, для людей, які ще не народилися. Він деякий час роздумував над сумнівною датою, виведеною у записнику, а потім раптом його думки наштовхнулися на слово з Новомови — дводумство. Чи не вперше він збагнув грандіозність свого задуму. Чи зможе він звернутися до майбутнього? Це неможливо. Майбутнє або буде схоже на сучасність, і в такому разі воно не слухатиме його, або ж воно буде зовсім іншим і не зрозуміє Вінстонових проблем.

Якийсь час він сидів, втупившись у папір. З телеекрана гримнула скрипуча військова музика. Цікаво, що він не лише втратив спроможність виразити себе, а й навіть забув, що саме хотів спочатку сказати. Протягом тижнів він готувався до цієї миті, але йому ніколи не спадало на думку, що для цього йому потрібно буде щось іще, окрім мужності. Треба було просто взяти і написати. Усе, що він мав зробити, — це перенести на папір нескінченний і тривожний монолог, що багато років лунав у його голові. Проте цієї хвилини навіть монолог затих. Окрім того, нестерпно засвербіла його варикозна виразка. Він не наважувався її почухати, бо від цього вона щоразу запалювалася. Секунди спливали. Він не усвідомлював нічого, крім білої порожнечі сторінки перед собою, свербіння шкіри над своєю щиколоткою, ревіння музики та легкого дурману в голові від випитого джину.

Несподівано, запанікувавши, він почав писати, лише нечітко усвідомлюючи, що саме він виливає на папір. Його дрібні дитячі букви повзли сторінкою то вгору, то вниз; спочатку почали губитися великі літери, а потім крапки і коми:

Вінстон перестав писати, почасти через судому в руці. Він не знав, що саме його спонукало, вихлюпнути на папір цю нісенітницю. Але цікаво — поки він так писав, у його пам’яті зринув зовсім інший спогад, настільки чіткий, що він міг записати його на папері. Бо саме цей, інший випадок — тепер він зрозумів — спонукав його несподівано повернутися додому й почати вести щоденник.

Це трапилося сьогодні у Міністерстві, якщо слово «трапилося» можна застосовувати до чогось настільки незначного, як цей випадок.

Було близько одинадцятої нуль-нуль, і в Департаменті документації, де працював Вінстон, витягали стільці зі своїх кабінок і ставили їх у центрі холу, навпроти великого телеекрана, готуючись до Двохвилинки Ненависті. Вінстон саме займав своє місце в одному із середніх рядів, коли до кімнати несподівано увійшли двоє людей — він їх наочно знав, але ніколи не розмовляв з ними. Однією була дівчина, з якою він часто розминався у коридорах. Він не знав, як її звати, зате знав, що вона працює у відділі художньої літератури. Ймовірно — у нього були підстави так вважати, бо не раз бачив її із руками у мастилі й гайковим ключем — вона обслуговувала одну з машин, що писали романи. Зухвала на вигляд дівчина років двадцяти семи[7], з густим темним волоссям, веснянкуватим обличчям і стрімкими атлетичними рухами. У талії її комбінезон був стягнений вузьким червоним паском, — емблемою молодіжної Антисексуальної Ліги. Він щільно, у кілька разів, огортав стан, підкреслюючи силует її стегон. Вінстон незлюбив її, відколи вперше побачив. І причина йому була відома. Він терпіти не міг цієї атмосфери хокейних полів, холодних ванн, спільних екскурсій та благочестя, яку вона випромінювала. Йому не подобалися майже всі жінки, а надто — молоді і вродливі. Саме жінки, а передусім молоді, були фанатичними прихильницями Партії, вони з насолодою всотували її гасла, шпигували та виявляли неблагонадійних. Але ця дівчина здавалася йому ще небезпечнішою за більшість подібних. Одного разу, коли вони розминалися в коридорі, вона скоса зиркнула на нього тривалим поглядом, який, здавалося, пронизав його і сповнив на мить чорним жахом. У нього навіть промайнула підозра, що вона агент Поліції Думок. Але навряд чи це було так. Проте щоразу, коли вона опинялася десь поруч, він і далі відчував дивне роздратування, до якого домішувалися страх, а ще — ворожість.

Другим був чоловік на ім’я О’Браєн, член Внутрішньої Партії, що перебував на такій високій і важливій посаді, що Вінстон лише міг туманно уявляти, у чому полягала її суть. Побачивши, як до них наближається член Внутрішньої Партії у своєму чорному комбінезоні, люди, що стояли навколо стільців, враз примовкли. О’Браєн був кремезним чоловіком, з міцною шиєю та грубим і, разом з тим, іронічним обличчям. Попри свою грізну зовнішність, він не був позбавлений певної харизми. Його звичка у своєрідний спосіб поправляти на носі окуляри надавала йому якоїсь дивної беззахисності і, водночас, — незбагненної інтелігентності. На думку відразу спадав джентльмен вісімнадцятого сторіччя, що пропонує свою табакерку з нюхальним тютюном, якщо хтось і досі міг мислити подібними категоріями. Вінстон бачив О’Браєна хіба що з десяток разів за стільки ж років. Він відчував до нього глибоку прихильність, і не лише тому, що був заінтригований контрастом між його витонченими манерами і зовнішністю професійного боксера. Набагато ґрунтовнішою причиною була потаємна віра — а може, навіть не віра, а сподівання, — що політична благонадійність О’Браєна не є аж такою однозначною. Щось у його обличчі давало надію для такого припущення. А можливо, в його рисах вбачалося не стільки несприйняття заскорузлих догматів, скільки просто розум. Та у будь-якому разі він мав вигляд людини, з якою хотілося поговорити, звичайно, за умови, що можна було якось перехитрити телеекран і залишитися з ним наодинці. Вінстон ніколи не робив найменшої спроби переконатися у цьому здогаді: зрештою, він не бачив жодної можливості вдатися до такого кроку. Саме цієї миті О’Браєн подивився на свого наручного годинника, побачив, що вже одинадцята нуль-нуль, і, мабуть, до закінчення Двохвилинки Ненависті вирішив залишитися у Департаменті Документації. Він сів у тому самому ряду, що й Вінстон — десь за два місця від нього. Між ними сиділа маленька русява жінка, що працювала у кабінці поруч із Вінстоном. Дівчина з темним волоссям примостилася позаду нього.

Наступної миті з прилаштованого у кінці зали великого телеекрана долинув огидний скрегіт, схожий на звук роботи страхітливого незмащеного механізму. Це був звук, від якого боляче стискалися зуби, а волосся на потилиці ставало сторч. Розпочалася ненависть.

Як завжди, на екрані з’явилося обличчя Емануїла Ґолдштайна, ворога народу. Серед публіки подекуди залунало сичання. Маленька русява жінка зойкнула зі змішаним почуттям страху й огиди. Ґолдштайн був ренегатом і віровідступником, який колись давно (наскільки давно, ніхто вже й не пам’ятав) був одним із провідних функціонерів Партії і майже не поступався за впливовістю самому Старшому Братові, а потім зайнявся контрреволюційною діяльністю, був засуджений на смерть і незбагненним чином кудись утік і пощез. Програми Двохвилинок Ненависті постійно змінювалися, але в кожній з них Ґолдштайн виступав головним персонажем. Він був найпершим зрадником і перший осквернив чистоту Партії. Усі наступні злочини проти Партії, усі вияви зради, акти саботажу, єресі, відступництва походили безпосередньо з його вчення. Він був ще живий і снував свої підступи проти Партії. Можливо, ховався десь далеко за морем, під захистом своїх чужоземних покровителів, які оплачували його контрреволюційну діяльність, а можливо навіть — такі чутки іноді ходили — він перебував у підпіллі на території самої Океанії.

Вінстонові забило подих. Він ніколи не міг спокійно дивитися на обличчя Ґолдштайна. То було худе єврейське обличчя з пухнастим ореолом сивого волосся й маленькою цапиною борідкою — розумне й водночас внутрішньо жалюгідне з виразом старечої недоумкуватості, яку підкреслював довгий тонкий ніс, на самому кінчику якого притулилися окуляри. Він нагадував вівцю, і в його голосі також вчувалося овече бекання. Ґолдштайн провадив свої звичайні отруйні випади проти доктрин Партії — випади настільки безглузді й гротескні, що навіть діти розуміли їхню непереконливість, але водночас досить правдоподібні, аби вселити тривогу, що їм можуть повірити інші, менш стійкі люди. Він лаяв Старшого Брата, засуджував диктатуру Партії, вимагав негайно укласти мир із Євразією, домагався свободи слова, свободи преси, свободи зібрань, свободи думки, він істерично волав, що революцію зрадили, — і все це викладав довжелезними реченнями, певним чином пародіюючи звичний стиль ораторів Партії і навіть послуговуючись окремими словами з Новомови: можна сказати, він користувався ними навіть частіше, аніж будь-який член Партії у своєму звичайному житті. І щоб ніхто не сумнівався в реальності тих загроз, які маскувало базікання Ґолдштайна, позад нього на телеекрані постійно марширували нескінченні колони євразійської армії шеренга за шеренгою крокували кремезні чоловіки із застиглими азійськими обличчями, які насувалися на телеекран, а потім зникали, поступаючись місцем наступним таким самим. Глухе ритмічне гупання солдатських чобіт утворювало тло, на якому лунало бекання Ґолдштайна.

Ненависть ще не тривала й тридцятьох секунд, а вже половина людей у кімнаті почали щось мимоволі вигукувати. Годі було витримати самовдоволене овече обличчя на телеекрані й жахливу могутність євразійської армії за ним. Крім того, зображення Ґолдштайна чи навіть лише думка про нього несамохіть спричиняла страх і гнів. Він був постійним об’єктом ще більшої ненависті, аніж навіть Євразія або Остазія, бо коли Океанія воювала проти однієї з цих держав, з іншою вона зазвичай укладала мир. Але дивувало те, що, хоча Ґолдштайна всі ненавиділи й зневажали, і з трибун, телеекранів, газет і книжок тисячі разів на день його теорії відкидалися, спростовувалися, висміювалися, виставлялися як жалюгідне сміття, — незважаючи на все це, ніколи не зменшувалася загроза його впливу. Завжди знаходилися нові простаки, які ніби чекали, коли він їх надурить. Не минало й дня, щоб Поліція Думок не викривала шпигунів і саботажників, які діяли під його керівництвом. Він був командиром великої таємної армії, підпільної мережі конспіраторів, які докладали всіх зусиль для руйнування держави. Вони називали себе Братством. Також пошепки розповідали історії про жахливу книжку, збірник усіх єресей, автором якої був Ґолдштайн і яку таємно передавали з рук у руки. То була книжка без назви. Люди воліли називати її просто книжкою. Але про такі речі всі знали лише з туманних пліток. Рядовий член партії не став би просто так згадувати ані про Братство, ані про книжку.

Наступної хвилини ненависть перетворилася на шаленство. Люди підстрибували на своїх місцях й щосили горлали, намагаючись заглушити овече бекання, що лунало з телеекрана. Обличчя маленької русявої жінки вкрилося червоними плямами, і вона роззявляла рота, наче викинута на берег рибина. Навіть важке обличчя О’Браєна розпашіло. Він сидів на своєму стільці випростаний, його могутні груди то здіймалися, то опускалися, наче на них накочувалися хвилі. Чорнява дівчина позаду Вінстона почала кричати: «Свиня! Свиня! Свиня!» і раптом схопила важкий словник Новомови і пожбурила ним в екран. Він ударив Ґолдштайна в ніс і відлетів назад, але його голос продовжував звучати безперестану. У мить просвітління Вінстон збагнув, що він горлає разом з іншими і стукає черевиком об спинку стільця. Жахлива особливість Двохвилинки Ненависті полягала не в тому, що потрібно було прикидатися, а в тому, що годі було залишитися осторонь від загального божевілля. За якихось півхвилини вже не потрібно було прикидатися. Гидкий шал страху й мстивості, бажання вбивати, катувати, трощити обличчя ковальським молотом, здавалося, пронизував людей електричним струмом, мимоволі перетворюючи кожного на верескливого безумця зі спотвореним гримасою обличчям. Проте лють була абстрактною, нікуди не спрямованою, її можна було переключити з одного об’єкта на інший, як полум’я паяльної лампи. Так, якоїсь миті ненависть Вінстона була спрямована зовсім не проти Ґолдштайна, а навпаки, проти Старшого Брата, проти Партії і Поліції Думок. У такі хвилини він линув серцем до самотнього висміюваного єретика на екрані, єдиного охоронця правди й здорового глузду у світі брехні. А вже наступної миті він був заодно з людьми, що оточували його, й усе, що говорили про Ґолдштайна, здавалося йому правдою. У такі хвилини його таємна ненависть до Старшого Брата змінювалася на обожнювання, і Старший Брат, здавалося, височів мов непереможний, безстрашний захисник, що скелею стояв супроти азійських орд, а Ґолдштайн, усупереч своєму усамітненню, своїй безпорадності та сумніву щодо реальності його справжнього існування, уявлявся зловісним чаклуном, спроможним лише силою свого голосу зруйнувати саму суть цивілізації.

Іноді навіть здавалося, що свою ненависть можна спрямувати будь-куди лише простим зусиллям волі. Бувало, доклавши того надзусилля, яким людина відриває голову від подушки, коли їй наснилося жахіття, Вінстонові вдавалося переключити свою ненависть з обличчя на екрані на обличчя чорнявої, що сиділа позаду нього. Тоді в його свідомості спалахували дивовижні і яскраві галюцинації. Він забивав її до смерті гумовим кийком. Він прив’язував її до стовпа й обстрілював з лука, як святого Себастьяна. Він її ґвалтував і в момент оргазму перетинав їй горло. У такі хвилини він краще, ніж раніше, усвідомлював, чому її ненавидить. Він ненавидів її тому, що вона була молода, гарна й ворожа до сексу, а ще тому, що він хотів затягти її до ліжка й не мав найменшої надії це зробити, бо навколо її тонкого стану, який він хотів би обняти, обвивався бридкий яскраво-червоний пасок, агресивний символ незайманості.

[1] Вінстон Сміт. Перші читачі «1984», либонь, звернули увагу на ім’я та прізвище головного героя твору. «Сміт» і тоді, й тепер було надзвичайно поширеним англійським прізвищем і вживалося як синонім слова «всякий». Див., наприклад, знамениту пісню воєнних часів «Я Берлінгтон Берті з Бау» («Майже кожен знає мене, від Сміта до лорда Роузбері...»), написану Вільямом Гаргрівсом і виконувану його дружиною Еллою Шілдс. «Щодо імені «Вінстон», то так звали британського військового лідера Вінстона Черчілля. Вінстону Сміту в романі тридцять дев’ять років, а отже, він народився 1939 року, коли почалася Друга світова війна.

[2] Багатоквартирний будинок «Перемога». Багатоквартирний будинок, у якому мешкав Вінстон Сміт, може бути ототожнений із Ленгфорд Корт на Ебі-роуд, в якому Орвелл та його перша дружина Ейлін оселилися в березні 1941 року. Як і Вінстон, вони займали однокімнатну спальню на сьомому поверсі, звідки відкривався краєвид на центральний Лондон.

[3] Унизу на вулиці пориви вітру крутили невеликі смерчі з пилу та клаптів паперу. Велика частина описів у романі «1984» запозичена з третього роману Орвелла «Не дайте зів’янути конваліям» (1936). Цей уривок може бути порівняний зі сценою у першому розділі, де головний герой Гордон Комсток дивиться з вікна своєї Гемпстедської книгарні на вулицю. Там, відірвавшись від ближньої афіші, «клапоть паперу тріпотів, як невеличкий прапор».

[4] Міністерство Правди. Топографія «1984» точно відтворює кілька головних ознак Лондона 1940-х років. Міністерство Правди (величезна пірамідальна споруда з блискучого білого бетону), безперечно, нагадує Університет Лондонського Будинку Сенату, видимого з Ленгфорд Корта, де в часи війни перебувало Міністерство Інформації. Його тісні внутрішні приміщення відтворюють розташування студій Бі-Бі-Сі в будинку 200 на Оксфорд-стрит, де Орвелл працював у Корпорації Східної Служби в 1941-1943 роках. У Новомові Міністерство Правди називається Minitrue, телеграфною адресою Міністерства Інформації було Miniform.

[5] Новомова — офіційна мова Океанії, створена на основі англійської мови, спеціально для обслуговування Ангсоцу (англійського соціалізму).

[7] Зухвала на вигляд дівчина років двадцяти семи... Можливий вплив Соні Броунел (1918-1980), другої дружини Орвелла, на «1984» обговорюється в Hilary Spurling, The Girl from the Fiction Departmmt: A Portret of Sonia Orwell (2002). Як пише Сперлінг, Орвелл спочатку запропонував Соні одружитися. Вона була однією із кількох молодих жінок, на яких він накинув оком улітку 1946 року, незадовго до її двадцятивосьмиріччя, але вона йому відмовила. Після цього він подався на острів Джура з метою «відтворити» її в художній літературі. Сперлінг також згадує про рецензію на роман Роже Пейрефіта «Les Amitiés Particulières» (Особлива дружба), надіслану 1946 року у липневий номер щомісячника Horizon, який видавав друг Орвелла Сиріл Коннолі, де Соня працювала помічником головного редактора. У тій книжці описана дружба між двома хлопцями в католицькому пансіоні, в якому навчалася й Соня. Розглядаючи теми обману й зради в романі Пейрефіта, Соня у своїй рецензії також зачіпає концепт Орвелла дводумство (doublethink). Сперлінг доходить висновку: «Важко визнати простим збігом той факт, що саме тоді, коли він почав працювати над «1984», його екс-коханка описала саме той сценарій, який мав стати центральним у його сюжеті». («Дівчина з департаменту художньої літератури», с. 66-69).