1984: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

а) українці — братній росіянам народ;

б) українці — фашисти, бандерівці і жалюгідний недонарод, який ненавидить росіян.

а) України не існує, українців не існує, української мови не існує;

б) українці на території України проводять українізацію населення з метою знищити російську мову і обмежити права російськомовного населення.

Ці твердження, які, мабуть, знайомі багатьом, як правило, можуть дуже легко співіснувати у межах тієї самої свідомості, і за принципом дводумства кожне із таких взаємовиключних тверджень застосовується саме тоді, коли це вигідно його носієві, і, водночас, ним же заштовхується на периферію власної свідомості, коли відповідно до моменту потрібно застосувати інше, протилежне твердження. І як тут не згадати недавню історію і те, що «Радянський Союз завжди воював із фашизмом, Радянський Союз переміг фашизм», а потім пригадати пакт Молотова-Ріббентропа і радісні усмішки радянських і німецьких солдатів, які 1939 року пліч-о-опліч із солдатами фашистської Німеччини марширували вулицями захопленої і розділеної Польщі?

Чи не нагадує це ситуацію в СРСР 1941 року, коли Німеччина з найближчого союзника, з яким радянські війська щойно ділили Європу і разом марширували розділеною Польщею, мову якої вивчали у більшості тогочасних радянських шкіл, кадрові військові якої багато років тренувалися на радянських полігонах, і нарешті в яку безкінечними ешелонами відправлялося продовольство і стратегічні ресурси, раптом за одну мить перетворилася на запеклого ворога, а Гітлер зі сміливого нордичного воїна, який кинув виклик хижому англосаксонському імперіалістичному звірові, раптом сам перетворився на загребущу тварюку, з якою тепер війна до скону?

Так що дводумство — це ніяка не вигадка і не гіпербола. Дводумство — це наша з вами справжня реальність, яка й досі існує, допомагаючи отруювати свідомість мільйонів людей.

Однією з наріжних проблематик роману є вірогідність повстання і повалення тоталітарного ладу. У своїх роздумах Вінстон доходить висновку, що повстання можливе, — нехай не тепер, за його життя, а потім, можливо через багато поколінь, можливо через тисячу років, — але, на його думку, рано чи пізно вітальний дух людини візьме гору над штучними заскорузлими догматами партійної доктрини, і людство змете Партію, як весняний паводок зносить сміття. Всі надії на майбутні зміни Вінстон покладає на пролів, вважаючи, що вони зберегли ті справжні людські якості, які Партія зуміла витравити зі своїх членів: «якщо і є надія, то вона лише у пролах».

У цій своїй наївній вірі Вінстон певною мірою відображає класичну позицію інтелігенції, яка чомусь завжди сподівається, що з якоїсь причини низи раптом самі собою порозумнішають, стануть свідомими і повстануть проти поневолювачів. Як свідчить практика, низи і справді можуть повстати, але ніколи самі по собі, а лише завжди спонукувані зовнішнім імпульсом, мимоволі стаючи на службу до нової сили, яка рветься до влади, а діставши за допомогою низів ту саму владу, ця нова сила залишає незмінною саму систему, як це описує у своїй книжкі абстрактний лідер антипартійного руху Іммануїл Ґолдштайн. Але Вінстон вірить у можливість ще одної, нехай віддаленої у часі остаточної соціалістичної революції, яка, на відміну від усіх попередніх, чомусь має дати позитивні результати. На його думку, проли врешті-решт «пробудяться», стануть розумними і почнуть свідомо прагнути до зміни суспільного устрою. Водночас усі спостереження Вінстона свідчать про те, що до цього немає і не передбачається жодних передумов — пролів ніколи не цікавили і не можуть зацікавити жодні подібні рефлексії. Окрім того, проли, які становлять переважну частину населення суспільства Океанії, якраз і є тією мовчазною, інертною, неосвіченою і через це легкокерованою масою, яка слугує найкращим підмурівком для вічного панування Партії. У цьому аспекті описане Орвеллом суспільство нічим особливо не відрізняється від сучасних суспільств нашої з вами рельаності. «Агресивно-слухняна більшість» — дуже влучна характеристика інертного, байдужого до всього, окрім власного добробуту, прошарку суспільства, який становить від 80 до 95-98% загалу, залежно від країни та історичного періоду, і на який завжди спиралася і буде спиратися будь-яка влада.

«Там, де існує рівність, там може існувати і здоровий глузд», — розмірковує Вінстон, тримаючись за цю думку, як за якір, як за точку відліку нормальної, не викривленої реальності. Можливо, причина такого ідеалістичного твердження криється у соціалістичних позиціях самого Орвелла. Скидається на те, що навіть описавши у романі всю облудну лицемірність соціалістичних доктрин першої половини XX сторіччя і кривавих результатів їхніх втілень, він усе ще продовжує вірити у можливість якоїсь абстрактної всеохопної суспільної рівності, так само як його герой, Вінстон Сміт, попри все, що він бачить і знає, продовжує вірити в якусь майбутню останню, справедливу й остаточну революцію, покликану принести загальне рівноправ’я і всеохопне братерство.

Ведучи з цього приводу полеміку з О’Браєном, Вінстон так само зазнає поразки і жахається, коли О’Браєн пояснює йому, чому неможливе повалення диктатури Партії, а наостанок розповідає, що книжку про можливий спротив і повстання писав він сам разом з іншими членами Внутрішньої партії, спеціально, аби ввести в оману таких, як Вінстон Сміт. Далі О’Браєн великодушно відповідає на ще одне запитання, на яке Вінстон ніяк не міг знайти відповіді: він розумів як, тобто якими методами Партія здійснює свою владу, але ніяк не міг зрозуміти навіщо. О’Браєн допомагає йому розібратися, і відповідь виявляється страшною і жорстокою у своїй відвертості: Мета влади — сама влада.

«Ми відрізняємося від усіх олігархій минулого, бо знаємо, що робимо. Всі інші, навіть схожі на нас, були боягузами й лицемірами. Німецькі нацисти і російські комуністи у своїх методах майже впритул наблизилися до нас, але вони ніколи не мали мужності розібратися у своїх мотивах. Вони вдавали, можливо, навіть вірили, що вони захопили владу мимоволі і на обмежений час і що десь відразу за поворотом на них чекає рай, де люди будуть вільними і рівними. Ми не такі».

Колись, розмірковуючи над питанням протистояння тоталітарно облудній системі Партії, Вінстон втішався рятівною думкою, що навіть якщо вони можуть змусити його виказати всі факти свого спротиву, зрадити всіх, кого він знає, їм все одно не вдасться змінити його почуттів, вони не зможуть залізти у його думки і змінити їх:

Проте подальший перебіг «1984» спростовує і заперечує це, здавалося б, беззаперечне твердження. Найстрашніше те, що для Партії, для її всепроникної сили немає жодних бар’єрів, немає нічого нездійсненного, немає жодної царини, яку б вона не змогла переробити, вивернути, спотворити за своїм бажанням і на свій власний розсуд — навіть думки людини, навіть її почуття. Поступово, крок за кроком, за допомогою хитромудрих приладів, тортур, безкінечних принижень і вивернутої, збоченої логіки О’Браєн дістається до свідомості Вінстона і змінює його ставлення до об’єктивної реальності. Коли тортури сягають апогею, Вінстон у розпачі питає, що він іще має розказати, кого ще він має зрадити, щоб вони припинили його муки, і О’Браєн йому відповідає, що він мусить змінитися, вилікуватися. Далі О’Браєн пояснює принцип боротьби Партії з будь-яким виявом вільнодумства, — він називає це лікуванням, — оскільки офіційна доктрина Партії полягає у тому, що нормальна людина не може протестувати проти Партії — так можуть чинити або вороги, або душевно хворі. От Вінстон, приміром, душевно хворий, і завданням О’Браєна є його лікування. Режими минулого, зазначає О’Браєн, дозволяли собі знищувати ворогів не вилікуваними — йдучи на смерть, ті ще більше зміцнювалися у власній правоті і так перетворювалися на героїчні символи опору. Це повне безглуздя, адже якщо гинучи твій ворог залишається нерозкаяним, продовжує бути твоїм ворогом — отже, ти зазнав нищівної поразки. Партія ж собі такого не дозволяє. Перед тим як знищити своїх опонентів, Партія турботливо їх виліковує від шкідливого світогляду, доводить їх до повної інтелектуальної капітуляції, змушує щиро розкаятися у всіх своїх злочинах проти Партії і Старшого Брата, змушує їх полюбити Партію і Старшого брата, а відтак страждати через свої колишні злочини. Лише після цього Партія може м’якосердо позбавити життя те, що залишилося від її колишнього ворога:

І справді, те, що відбулося з Вінстоном у Міністерстві Любові, — страшніше за будь-яке фізичне каліцтво, будь-яке страждання і навіть страшніше за саму смерть, бо ті зміни, яких зазнав Вінстон, стосуються самої його суті, його глибинного єства, якщо завгодно — його душі. Діяльність Партії страшна не фізичним всеохопним контролем, не фізичним нищенням опонентів: найстрашніше, що робить Партія, — це те, що вона паплюжить, видозмінює душу людини, внаслідок чого людина перетворюється, за словами О’Браєна, на вичавлену порожню оболонку, нездатну до звичайних людських почуттів. Оце і є справжня, найжахливіша смерть.

Але навіть видозмінивши Вінстонове єство, змусивши його внутрішньо капітулювати, відмовитися від будь-якого виду опору, Партія ще не отримала остаточної перемоги над ним. Десь глибоко всередині, на самому споді його понівеченої душі ще жеврів той останній зв’язок з ним колишнім, а саме — його кохання до Джулії, яке залишалося свідченням того, що попри всі заяви О’Браєна, Партія не всесильна, бо не може заборонити йому кохати, нездатна знищити це, можливо останнє, справжнє почуття. Проте подальші події роману свідчать, що Вінстон уже вкотре недооцінив партійну систему тотального «лікування» з безнадійним показником у 100 відсотків. У кожної людини є свій власний зачаєний жах, щось таке, перед чим капітулює її свідомість, її тіло, її єство, щось настільки для неї нестерпне, що, аби цього уникнути, людина ладна на все, на будь-яку зраду, на будь-який злочин. Словом, немає такого, чого б не зробила людина, аби уникнути оцього свого найголовнішого жаху. Це є у кожного. У випадку Вінстона цим потаємним нестерпним жахом виявляються пацюки. Зіштовхнувшись зі своїм страхом буквально обличчям до обличчя, Вінстон зраджує своє кохання до Джулії. Прикметним є те, що ця зрада є глибинною і щирою, після якої вже неможливе кохання — він свідомо випалює в собі це останнє почуття, цю останню незайману часточку своєї душі, завдяки якій він ще залишався не повністю «вилікуваним», а отже хоча б частково залишався собою. Пізніше, вже після свого «зцілення», коли Вінстон випадково зустрічається із Джулією, перші їхні слова, сказані одне одному, були «я тебе зрадив(ла)». Цим вони відразу розставляють усі крапки над «і» у своєму подальшому короткому спілкуванні, під час якого не відчувають одне до одного нічого, окрім виразної неприязні. Партія вкотре перемогла — вони обоє «вилікувалися» від свого кохання, вони обоє стали такими, якими хотіла їх бачити Партія.

Отже, всі Вінстонові ілюзії щодо можливості спротиву всеохопній тоталітарній машині Партії планомірно і одна за одною розвіюються, врешті-решт перетворюючи його самого на найвагоміший доказ хибності своїх колишніх поглядів.

Розглядаючи основну проблематику, заторкнуту у «1984», мало хто звертав увагу, що окрім усього, це також роман про страшну, всеохопну самотність людини, самотність вільної свідомості у тоталітарному світі, світі, в якому облуда і брехня помінялися місцем з об’єктивною правдою, світі, у якому взагалі немає жодної об’єктивної правди, коли головний герой у спробі залишитися при відносно здоровому глузді, вимушений писати щоденник і за його допомогою звертатися до невідомого, минулого і невизначеного, тьмавого майбутнього. А ще він подумки звертається до О’Браєна — єдиної людини, яка, на його думку, може його зрозуміти. Джулію ж не цікавлять його рефлексії і розмірковування над тоталітарним правлінням Партії і можливостями повалення її влади — протест Джулії простий і приземлений. Вона не розділяє розпачу Вінстона стосовно світу, в якому вони вимушені жити, її не цікавить ні те, хто з ким ще вчора воював і хто із ким воює сьогодні, і навіть головна та єдина книжка спротиву авторства Ґолдштайна викликає у неї нудьгу. Увесь спротив Джулії зводиться до бажання порушення дрібних правил і заборон, з одночасним виконанням головних законів, щоб уникнути загалом невідворотного арешту і покарання.

Можливо, саме через оцю свою самотність, неможливість ні з ким вести діалог на рівних, навіть після всіх мук, яких О’Браєн завдає Вінстонові, той все одно продовжує відчувати до нього глибоку прихильність. Стосунки Вінстона і О’Браєна виразно позначені елементами стокгольмського синдрому. Навіть попри ті перспективи страшного безнадійного тоталітарного світу, про який розповідає Вінстонові О’Браєн і який своїми діями втілює Пратія і особисто він, Вінстон все одно відчуває до нього прихильність, оскільки О’Браєн розумний, він його розуміє і з ним можна поговорити. Цей момент, можливо, вказує на те, як Орвелл, бачить стосунки інтелігенції і панівного апарату, коли інтелігенція дозволяє робити з нею все що завгодно, аби лише палач видавався більш-менш культурним і освіченим:

Так, поза сумнівом, О’Браєн усе розумів, і це його розуміння врешті-решт вилізло Вінстонові боком, бо, власне, саме О’Браєн цілком знищив його в духовному й інтелектуальному розумінні.

Завдяки багатьом алюзіям, які легко прочитуються в романі, — суворе вусате обличчя Старшого Брата, що дивиться з тисяч плакатів, транспарантів та екранів, «козляче обличчя» Ґолдштайна-Троцького, жорстке ієрархічне тоталітарне суспільство, що керується єдиною Партією, постійне перекручування історії та підтасовування статистичних даних, дефіцит найнеобхідніших товарів загального вжитку, таких як шнурівки для черевиків або леза для бритви, показові судові процеси над «ворогами народу», на яких ці самі вороги, які ще вчора стояли на керівних постах, сьогодні зізнаються у всіх смертних гріхах, які вони коїли мало не з народження, — західна спільнота, та й радянські «товаріщі» завжди вважали, що «1984» є такою собі важезною каменюкою у червоний город радянського комунізму. Певною мірою так воно і є. Проте за всіма цими ідеологічними протистояннями і холодними війнами мало хто розумів, що «1984» викриває тоталітарну сутність влади як такої, не зважаючи на її колір. І декорації не є такими вже й важливими, і не обов’язково прес влади має бути у вигляді «Міністерства Любові», «Міністерства Миру» чи «Міністерства Правди». Все це є лише легко замінними символами природи влади. І мало що зміниться, якщо синій комбінезон члена Партії замінити на діловий костюм чи краватку, які мусить носити працівник будь-якої сучасної нам компанії, не кажучи вже про політиків усіх рангів, або замість одного з наріжних лозунгів роману «Свобода — це рабство» написати таке знайоме, але від цього не близькіше до правди «Ми за мир!» А якщо згадати П’ятихвилинки Ненависті, то вони майже в такому ж вигляді, як описані у «1984», зараз успішно застосовуються, наприклад, на всіх центральних російських телеканалах, розповідаючи про «розіп’ятих хлопчиків», «кієвскую фашистскую хунту», «фашистскіх же каратєлєй» та іншу подібну ахінею виробництва сучасного російського «міністерства правди», яке нічим не відрізняється від описаного колись Орвеллом.

О’Браєн вихвалявся, що їхні методи боротьби із вільнодумством досконаліші, аніж методи колишніх диктатур. Проте ті методи, що використовуються у сучасній Росії, методи перетворення людини на слухняний інструмент ненависті і підтримки будь-якого злочину, який лише вигідний панівному режимові, вочевидь, ще ефективніші, аніж описані Орвеллом. Адже навіть О’Браєн, перекроюючи Вінстона, вичавлюючи з нього всі людські почуття і заміщуючи порожнечу в середині нього благовірністю, вимушений був вдаватися до тортур. Але сучасна російська агітпроп машина примудрилася досягти не менш вражаючих результатів, геть не вдаючись до тортур, а лише завдяки тупому, але надзвичайно об’ємному і масштабному інфо-бомбардуванню населення. І якщо пригадати три головні партійні гасла: «Війна — це мир», «Свобода — це рабство» і «Неуцтво — це сила», то якраз останнє гасло варто поставити на перше місце, оскільки саме воно і є визначальною передумовою успішного втілення інших двох.

Як писав Вінстон у своєму щоденнику: «головне — це можливість сказати, що 2 + 2 = 4. З цього випливає все інше», так і для ефективного здійснення влади головне забезпечити виконання гасла «Неуцтво — це сила», з нього випливає все інше: і «Мир — це війна», коли досягнення відносно спокійного правління режиму однієї конкретно взятої держави досягається лише війною на території іншої держави, і «Свобода — це рабство», коли рабам розповідають про те, що їхнє рабство це і є справжнісінька свобода, а ті, хто є вільними, насправді — раби. А найголовніше, що ті, кому це розповідається, у все це вірять, оскільки, врешті-решт, «Неуцтво — це сила». От тільки шкода, що це гасло не уточнює, чия саме сила. І попри те, що наш сучасний світ не поділений на три величезні наддержави, які ведуть між собою безкінечну війну, а насправді просто здійснюють владу над власним народом, у своїх принципових рисах похмурий прогноз Джорджа Орвелла вже давно почав справджуватися — просто не треба все сприймати надто буквально. Варто лише пильніше прислухатися до радіоприймачів, які крякомовою плетуть якісь безкінечні у своїй безглуздості дурощі; придивитися до телеекранів, в яких безжурно викаблучуються і дуріють дивні, майже потойбічні у своєму відразливому юродстві дядьки і тітки, обговорюючи якісь неістотні дурниці, виспівуючи дурнуватих пісень і загалом усім своїм виглядом показуючи, що все іде за планом, усе відбувається саме так, як треба, — головне, щоб було весело і ні про що не замислюватися; вникнути в суть інформації, якою рясніє періодика, і починаєш розуміти, що й справді «ВІЙНА — ЦЕ МИР», «СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО», а «НЕУЦТВО — ЦЕ СИЛА».

Олексій Жупанський