1984: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ненависть сягнула апогею. Голос Ґолдштайна перетворився на справжнє бекання вівці, і на мить його обличчя також стало писком вівці, потім писок розтанув, і на його місці виникла постать євразійського солдата, який ніби наступав на залу з людьми, величезний і жахливий, стріляючи з ручного кулемета, і, здавалося, був ладен скочити з екрана, так що люди в першому ряду інстинктивно відсахнулися на своїх стільцях. Але тієї ж таки миті з усіх грудей вихопилося глибоке зітхання полегкості, бо ворожа постать розвіялася, змінившись обличчям Старшого Брата, темноволосим і з чорними вусами, сповненим сили й таємничого спокою, воно було таке велике, що майже цілком заповнило собою екран. Ніхто не чув, що саме казав Старший Брат. То було лише кілька слів підбадьорення, подібних до слів, що промовляються в гуркоті битви, які годі зрозуміти кожне окремо, але вони вселяють упевненість самим фактом свого звучання. Обличчя Старшого Брата знову розтануло, і натомість з’явилися три гасла Партії, написані великими чіткими літерами:

Але, здавалося, обличчя Старшого Брата ще на кілька секунд затрималося на екрані — його відбиток в очах кожного був настільки сильним, що воно просто не змогло зникнути водночас. Маленька русява жінка перехилилася через спинку стільця, що стояв попереду неї. З тремтячим шепотінням, на кшталт «Мій Спасителю», вона тягла руки до телеекрана. Потім затулила ними обличчя. Скидалося на те, що вона читає молитву.

Цієї миті увесь гурт людей розпочав глибокий, ритмічний, повільний спів: «С-Б!.. С-Б!.. С-Б!..» — знову й знову, дуже повільно, з великою паузою між «С» і «Б», а потім став лунати важкий звук, схожий на мурмотіння, щось напрочуд дике, в чому вчувалося тупотіння босих ніг і гуркіт тамтамів. Вони десь півхвилини відбивали ритм. Таке нерідко траплялося у хвилини найвищого емоційного піднесення. Почасти це був гімн, присвячений мудрості й величі Старшого Брата, але ще більшою мірою — акт самогіпнозу, добровільне затоплення свідомості ритмічним шумом. Нутрощі Вінстона, здавалося, захололи. Протягом Двохвилинки Ненависті він не міг не приєднатися до загального безуму, але це нелюдське виспівування «С-Б!.. С-Б!..» завжди виповнювало його жахом. Звичайно ж, він співав разом з усіма — було б самогубством не робити цього. Маскувати свої почуття, контролювати вираз обличчя, робити те, що й інші, — все це було інстинктивною реакцією. Але існував проміжок часу, приблизно дві секунди, протягом якого вираз його очей міг його зрадити. І це відбулося саме тієї миті, коли трапилася вельми значуща річ, якщо таке взагалі було.

На мить він зустрівся поглядом з О’Браєном. О’Браєн саме підвівся. Він зняв окуляри й знову чіпляв їх на носа своїм характерним жестом. Але на якусь частку секунди їхні погляди перетнулися, й протягом того мікроскопічного відтинку часу, коли це сталося, Вінстон зрозумів — так, він зрозумів! — що О’Браєн думає так само, як і він. Між ними промайнуло щось виразно однозначне. Так, ніби їхні свідомості відкрилися, й, просочившись крізь очі, думки перетекли з однієї в іншу. «Я з тобою, — здавалося, сказав йому О’Браєн. — Я справді знаю, що ти відчуваєш. Я знаю все про твою зневагу, твою ненависть, твою огиду. Але не хвилюйся, я на твоєму боці!» Проте той відблиск розуміння відразу погас, і О’Браєнове обличчя стало таким самим непроникним, як і обличчя всіх інших.

Оце й усе, і Вінстон відразу втратив певність, що це насправді сталося. Такі випадки ніколи не мали продовження. Вони лише допомагали йому підтримувати в собі живими віру чи надію, що не тільки він, а й інші люди також вороже ставляться до Партії. Можливо, чутки про широку підпільну змову, зрештою, правдиві — можливо, Братство справді існує. Хоча, враховуючи нескінченні арешти, зізнання та екзекуції, важко повірити, що Братство може бути чимось більшим, аніж міфом. Іноді він вірив у його існування, а іноді — ні. Він не мав жодного підтвердження, лише невиразні натяки, які могли щось означати, а могли й нічого не значити: уривки підслуханих розмов, ледь помітні слова, написані на стінах убиралень, — а часом навіть, при зустрічах незнайомців, легкі порухи рук, схожі на потаємні знаки впізнавання. Проте це лише здогади: цілком ймовірно, що він усе вигадав. Вінстон повернувся до своєї кабінки, так і не поглянувши ще раз на О’Браєна. Він не збирався продовжувати їхній побіжний контакт. Навіть якби він знав, як це зробити, все це було надто небезпечно. На секунду-дві вони обмінялися випадковим поглядом, і це кінець історії, і навіть це прикметна подія у тій цілковитій самотності, в якій йому доводиться жити.

Вінстон ворухнувся й випростався на своєму стільці. Відригнув — з його нутрощів здіймався джин.

Його погляд знову зосередився на сторінці. Виявляється, поки він сидів, поринувши у свої хаотичні думки, увесь час щось мимоволі писав на папері. І це вже не був той потворний незграбний почерк, яким він писав раніше. Його перо розмашисто ковзало гладеньким папером, знову й знову вимальовуючи великі чіткі літери:

Він заповнив цією фразою півсторінки.

Вінстон запанікував. Це було абсурдно. І хоча написання цих слів аж ніяк не небезпечніше за початок записів у щоденнику, але на мить він відчув спокусу видерти із нотатника зіпсовані сторінки і взагалі облишити свій задум.

Проте він цього не зробив, бо знав, що це не мало сенсу. Яка різниця — написав він ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА чи ні. Писатиме він далі свій щоденник чи не писатиме, теж було не важливо. У будь-якому разі його заарештує Поліція Думок. Він уже скоїв істотний злочин — навіть якби не торкався пером паперу — злочин, що містить у собі всі інші злочини. Такий злочин називається думкозлочином. А думкозлочин не належить до тих речей, які вічно можна приховувати. Ти можеш певний час успішно переховуватися, можливо навіть не один рік, але рано чи пізно вони тебе схоплять.

Це завжди відбувалося вночі — людей забирали лише серед ночі. Несподіване пробудження, грубо смикають за плече, різке світло сліпить очі, навколо ліжка — суворі обличчя. У переважній більшості випадків не було слідства, ні повідомлення про арешт. Люди просто зникали — й зникали вони завжди вночі. Прізвище викреслювали з усіх реєстраційних записів, також знищували всі згадки про будь-яку діяльність, заперечувався сам факт існування, а потім наставало забуття. Людину скасовували, виполювали з реальності. Це називалося розпорошити.

На мить його опанувало щось подібне до істерії. Він почав швидко писати кострубатим почерком:

Він відкинувся назад на стільці, дещо зніяковілий через власну нестриманість, і відклав ручку. Наступної миті, почувши, як хтось постукав у двері, він перелякано стрепенувся.

Уже! Він сидів тихо, як миша, сподіваючись, що той, хто там був, після першої спроби піде геть. Але ні, стукіт повторився. Найгіршим у цьому випадку було зволікання. Його серце гупало мов барабан, але завдяки тривалій звичці обличчя було байдужим. Він підвівся й важкою ходою рушив до дверей.

Розділ 2

Поклавши руку на дверну клямку, Вінстон пригадав, що він залишив на столі розгорнутий щоденник. «ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА» було написано такими великими літерами, що вони через усю кімнату впадали в око. Він утнув неймовірну дурницю. Але навіть у такому панічному стані йому не хотілося закривати нотатник, щоб не забруднити кремового паперу чорнилом, яке все ще не встигло висохти.

Він глибоко вдихнув і відчинив двері. І відразу ж на нього накотилася тепла хвиля полегкості. За дверима стояла безбарвна, виснажена жінка з рідким волоссям і зморшкуватим обличчям.

— О, товаришу, — почала вона жалібним, схожим на скигління голосом, — мені здалося, я почула, як ви повернулися додому. Чи не могли б ви зайти і поглянути на наш злив під краном на кухні? Він засмітився і...

Це була місіс Парсонс, дружина сусіда, який мешкав на одному поверсі з Вінстоном. («Місіс» було словом, якого Партія не схвалювала, — ви мусили кожного називати «товариш», — але щодо деяких жінок це виходило несамохіть.) їй було близько тридцяти, але вона здавалася набагато старшою. Складалося враження, що у зморшки на її обличчі набився пил. Вінстон пройшов коридором за нею. Самостійно відремонтовані речі щодня завдавали тут чимало клопоту. У житловому будинку «Перемога», що був споруджений приблизно 1930 року, всі квартири були старезні, і він уже майже розвалювався. Від стель і стін постійно відпадали шматки тиньку, труби лопалися від кожного сильного заморозку, дах протікав щоразу, коли випадав сніг, опалювальна система протікала навіть від половини звичайного тиску, але частіше задля економії зовсім не працювала. Ремонти, окрім тих, які можна було зробити власноруч, мали схвалюватися далекими комітетами, які могли протягом двох років не давати дозволу навіть замінити розбиту шибку.

— Тома якраз немає вдома, і тому... — почала пояснювати місіс Парсонс безбарвним голосом.

Квартира Парсонсів була більшою за квартиру Вінстона і по-інакшому занедбаною. Усе було потрощене й розкидане, наче тут щойно товклася величезна розлючена тварина. Спорядження для різних ігор — хокейні ключки, боксерські рукавиці, пробитий футбольний м’яч, вивернуті, мокрі від поту шорти — все це лежало, розкидане підлогою, а на столі стояли брудні тарілки й лежали підручники із загнутими краями. На стінах висіли яскраво-червоні прапори Молодіжної Ліги та прапори Розвідників, а також плакат із зображенням Старшого Брата на повний зріст. Тут стояв звичний дух вареної капусти, притаманний усьому будинку, але його забивав ще гостріший сморід поту, який належав тому, кого зараз саме не було вдома — це ставало очевидним з першого подиху, попри не зовсім зрозумілі причини для такої впевненості. В іншій кімнаті хтось із гребінцем і клаптем туалетного паперу в руках намагався підігравати мелодії військового маршу, який досі лунав з телеекрана.

— Це діти, — сказала місіс Парсонс, перелякано поглянувши у бік дверей. — Вони сьогодні залишилися вдома. І, звичайно...

Вона мала звичку обривати речення не закінченими. Кухонна раковина була майже по вінця наповнена зеленавою водою, яка ще більше смерділа вареною капустою. Вінстон опустився навколішки й уважно оглянув колінчасті вигини труби. Йому було гидко торкатися її руками, і він ненавидів нахилятися, бо після цього завжди кашляв. Місіс Парсонс дивилася на нього безпорадним поглядом.

— Звичайно, якби Том був удома, він би все за мить полагодив, — сказала вона. — Він із радістю береться за таку роботу. Том любить робити щось своїми руками — він такий.

Парсонс працював разом із Вінстоном у Міністерстві Правди. Він був огрядним, але діяльним, безмежно дурним, сповненим ідіотського ентузіазму, одним із тих відданих і працьовитих йолопів, від яких стабільність Партії залежала більше, аніж навіть від Поліції Думок. Коли йому виповнилося тридцять п’ять років, він неохоче покинув лави Молодіжної ліги, а до того як покинути Молодіжну лігу, примудрився залишатися у Розвідниках на рік більше визначеного терміну. У Міністерстві він виконував не надто важливу роботу, для якої не потрібен був розум, натомість він був провідним активістом Спортивного комітету та всіх інших комітетів, які займалися організацією екскурсій і демонстрацій, збиранням коштів та всіма іншими видами добровільних ініціатив. Пахкаючи люлькою, він самовдоволено повідомляв, що протягом останніх чотирьох років не пропустив жодного з вечірніх засідань Громадського центру. Парсонса скрізь супроводжував гострий запах поту — своєрідне свідчення напруженого способу його життя, — навіть після того, як він ішов, продовжувало смердіти потом.

— У вас є гайковий ключ? — запитав Вінстон, намагаючись відкрутити гайку у місці з’єднання труб.

— Гайковий ключ? — безпорадним голосом перепитала місіс Парсонс. — Я не знаю. Можливо, діти...

Затупотіли ноги, знову почулася мелодія гребінця, і до вітальні вдерлися діти. Місіс Парсонс принесла гайковий ключ. Вінстон випустив воду й бридливо витяг моток волосся, який забив трубу. Ретельно, як тільки міг, він вимив руки холодною водою з-під крана і вийшов до іншої кімнати.

— Руки вгору! — наказав йому злий голос.

Гарний дев’ятирічний хлопчик з лютим обличчям визирнув з-за столу й націлив на нього іграшкового пістолета, у той час як його молодша на кілька років сестра таким самим жестом наставила на нього дерев’яну палицю. Обоє були вдягнені в сині шорти, сірі сорочки та червоні нашийні хустки — однострій Розвідників. Вінстон підняв руки над головою, але з неприємним відчуттям, що це не зовсім гра — такою загрозливою була поведінка хлопчика.