Іван (до Михайла). А ти курив коли-небудь гавану?
М и х а й л о. Курив! А ти?
Іван. Цілу сотню мав. Не люблю, роздав.
М и х а іі л о. Невже!
Мака р. Та бреше він; де б він достав, як воно дороге?
І в а н. От ви вже, тату, не вірите, що я курив добрі цигарки. Не забувайте, що я старший писар!.. Як наші поверталися з Китаю через Одесу, так мені привіз гостинця мій приятель.
П ет р о. А чом ти не поїхав у Китай? Побачив би світу!
Іван. Не захотів.
Михайло. Чого так? Грошей би привіз.
І в а н. Я не люблю чужого.
Макар. Він любе спать.
Іван. Хто спить, той пе грішить.
Михайло. І то правда. Заспівать би. А-а! Іван! За-цвірчи, брат, цвіркуном! Після такого обіду приятно посміятись і згадать дитячі літа.
Петро. Ні, свисни соловейком!
. Іван. Забув уже усі штуки.
Михайло. Невже забув? Жаль!
Іван. Давня річ!
Петро. А як з театра виводили за те, що цвіркуном кричав, забув?
Карпо (сміється). Про це недавно згадували.
Іван. Ні, я цього не забув і не забуду... А от мені цікаво: чи ви з Михайлом пам’ятаєте, як вас обох виводили з церкви за уха?
М и х а й л о. Коли?
Тетя н а. Бог зна що вигадав!.. Ніколи я не повірю, щоб Михайла або Петра виводили з церкви, та іце за уха!
Іван (сміється). От же, єй-богу, виводили!
Тетяна. ІТе вірю!
Макар. Вигадки!
Іван. Він же, тату, тоді не був учителем, а дитиною. Петро, невже і ти забув?
Петро (сміється). А виводили.
М и х а й л о. Чортзна-що!.. Може, Петра і виводили, тільки не мене.
Петр о. Обох вивели! Пам’ятаєш, ми були раз на страсті4, я тобі показав трубочиста, що стояв у церкві, як з кагли виліз. Ти розсміявся, ухопив себе за носа, щоб не вибухнув сміх, та надувся, рука сприснула з носа, і ти кикнув на всю церкву, а я й собі!.. Де пе взявся кучерявий сторож, пам’ятаєш?
Іван. Живжа бривжа, собача каривжа, ашина радова, кошки, ножки, собачі торошки! (Сміється.)