Тут є посадка, яка зійде за сад. Рівна тополева лінія.
Тут люди мало бувають.
Здебільшого працюють, якщо вже бувають. А їхні діти у цей час блукають.
Я так кажу, бо тут працював дід моєї подруги.
Були часи.
Діда звали Тіт. Це перший такий дід за моєї пам’яті. Дід Тіт.
Я усе йшла і дивилася, чи не стріну діда Тіта або принаймні яку його тінь чи лінію, бо сам дід помер торік.
У траві лежало кольорове.
Здається, журнальна сторінка. Хтось був отут і розгортав свої речі або харчі з паперу.
Це обкладинка! Журнал «Терентій»!
Я думаю, могли би бути два брати: старший Терентій, менший — Тіт.
Терентій мав би велосипеда і їздив би асфальтовою стежкою попід лісом.
Тіт був би меншеньким і товстеньким.
Такий білий, легенький і м’який, як куряче м’ясце.
Поки я дивилася під ноги, ішла, уявляла собі Терентія і Тіта, якась дівка підійшла до мене ззаду і зрізала волосся прядку.
Кажу їй:
— Я не розумію, нащо ти це робиш!
— Так і є, — каже, — абсолютно не розумієш.
Наступна тополева посадка заросла кущами.
Я розтрушувала застиглі кущі. Вилітали дрібні мошки. Деякі залітали мені за комір футболки, і походжали собі там, і лоскоталися.
Ота дівка своїми здоровими ножицями зрізала мені прядку над правим вухом і кинула волосся долі. Кажу ж їй:
— Так не можна! Прилетять ластівки, заберуть мої коси і зів’ють гніздо. Від того можуть статися різні дивні, різні лихі речі.
— Я думаю, — каже тоді дівка, — що всі вони однаково стануться. Ці різні, лихі й дивні речі.
Вона зрізала прядку над лівим вухом.
— Все б тобі зрізати, все б мої коси чикрижити!
Я зазирнула до мух, собі за шиворот, і мені просто межиочі на світло вилетіло кілька їх.
Очисна спорудо, моя дошкільна молодість!
Обрізані мої коси, прозорі осінні ниточки!
Так ось. Терентій і Тіт.
Тіт дуже менший мене. Я можу навіть брати його на руки і таскать, якщо потоваришую із Терентієм.