Славка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Того дня у їхній квартирі нікого не було. Тільки, зручно згорнувшись, у шафі спав Іоаникій.

Я на всяк випадок дістала його звідти і поклала на ліжко, щоб раптом не задохся.

ДИВНИЙ КІНЬ ВОРОНИЙ

— А ти коли-небудь цілувалася із хлопцем? — спитала у мене Ліля, коли ми удвох сиділи на уламкові давньої білогородської стіни і дивилися униз у яму, яку оце щойно викопали.

Наші руки і лиця були замурзані, ніби у чортів. Зараз ми відпочивали.

— Дак звичайно ж! — відповіла я.

— З одним чи з кількома?

— Поки що з одним.

— А як його звали?

— Не знаю.

— Тю! Це як?

А отак.

У тих краях, де Сонце з’являється з-за хмар кілька разів на день, де літають річкові чайки і щодня дізнаються нове, там, де цілі села пішли під воду Дністровського водосховища, і скелі тепер живуть під водою, де глибоко дихають підводні господи і кладовища, де тихі предки лежать мокрі, і на їхніх хрестах в’ють гнізда риби, у тих краях, де людина розпоряджалася річками, у тих сторонах, де чайки все сміються і дізнаються щось нове…

Словом, там у жени мого дядька Коренева живе бабця. Торік вони забрали мене туди улітку на місяць. Там усе це і сталося.

Одного ранку я прокинулась від покликів «сну! нну!» і вийшла з хати.

Біля тамтешньої школи, порожньої влітку, на чорному колесі сидів хлопець років чотирьох і хльостав попереднє колесо вербовою гілкою і кричав «нну! ну!»

Я посміхнулася хлопцеві, бо його вранішня поїздка на коні видалася мені важливою.

Йому б справжнього коня!

І мені б коня!

Я вийшла в сад. Багато слив уже поопадало. Я трусонула сливку і повернулася на подвір’я за мискою.

Але як добре, що в нього поки нема цього коня, на якого він уже такий злий!

Хлопець кричав голосно, і верба шмагала дико — неможливо було відвернутися і робити справу, неможливо сказати: кожному — своє.

«Ну! Нну!» — навіть інтонації не мінялися, ніби хлопцеві вигуки були записані на диктофон і лунали звідусіль із гучномовців. У цих криках навіть не було справжньої людської люті — тільки лють безкінечна, лють одвічна — «нну!»

Ну! Ну! Я зловила себе на тому, що кричу на сливи і жбурляю їх у відро — і вони тріскають.

Корєнєв стояв із порожнім відром і дивився на хлопця.

«Цікаво, це йому так гратися цікаво? — спитав Корєнєв. — Про що він думає?»

«Може, що і ні про що, — кажу. — Це ти б, мабуть, думав би, коли колесо шмагав, а він не дума.»

Дядько піджав губи, і я пішла до слив.

Іще одна слива росла на межі, біля сусідської комори, сливки рясно усипали шифер її стріхи.

В цьому куткові саду було значно тихіше. Навіть «нну! ну!» здавалися тут ніжнішими. Ніби він був злий на коня, котрого дуже любив, ніби любов проступала крізь гнів.