Славка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І далі — дві залізничні колії відділяють нашу Боярку від Тарасівки.

І я переходжу колії у невстановленому місці. І безмежно не відстає і тут, безмежно триває.

Тільки один брехун ходив зі мною, брехун незримий триндів.

Я йому кажу: відійди від мене, бо я створюю все нове. А він не слуха і має окремий розум. Я кажу йому: слухай, я і так дурна, слухай, ти відчепишся, бо я і без тебе, віриш, дурна!

Я кручу головою, бо бачити більше не можу цього незримого брехуна у присмерку. Я проти того, щоб існували безтілесні. Це неповага до мене, до ночі, до проблеми із прогулянками у присмерку і до безмежна.

Брехун зареготався.

«Ти, — кажу йому, — чудище безтілесне.»

У дворі сорок п’ятого будинку тоді копалися погреби.

Тобто була лиш велика довга яма, дальній край якої проходив якраз попід заборами закинутих дач, так що між забором і краєм ями лишалася смужка землі сантиметрів п’ять-десять. А в деяких місцях вона і зовсім зникала.

І я подумала: чи пройду я по цій смужці з одного боку ями на інший?

І я пішла, притискаючись животом до заборів, хапаючись за їхні старі дошки.

Але не дійшла.

Бо в одному місці смужка землі зникла, а забор там був металевий. Я трималася за шов між двома звареними листами його заліза, проте пальці ковзнулися — і я зірвалася.

Впала на живіт, мабуть, перевернувшись у повітрі.

Я лежала на дні ями і не дихала.

Бо не могла дихати, і не виходило кричати і плакати, і все, про що я тоді подумала, мене душило.

Незримий брехун давно зник, бо він взагалі був незрозумілий.

І тоді я згадала одного зовсім малого хлопця, і він раптом прийшов, бо я ж його любила.

Він зазирнув на дно ями і побачив там людську жертву. І покликав дорослих.

Бо це був той хлопець, якому я сто років тому назад врятувала життя теж. Коли він ще не народився, пам’ятаєте?

І дорослі розпитали мене, звідки я, і відвели знову в гуртожиток.

Я зайшла у двісті сімнадцяту.

Там усі четверо чуваків лежали долі. Але моє ставлення до них сьогодні змінилося, бо мене врятував хлопчик, котрого я любила.

Я знайшла в Олежки за тумбою магнітофон і увімкнула. Залунала довга пісня, зіграна на старому синтезаторі.

І я пішла повільно танцювати, обережно ступаючи поміж їхніх рук і ніг.

У кімнаті стало зовсім темно.

Потроху руки і ноги почали ворушитися у такт музиці, то торкаючись мене, то відсахуючись, голови піднімалися і очі за мною стежили. Один тулуб почав звиватися. Ми стали єдина музична сутінкова гідра.

Саме тоді і повернувся Корєнєв.

— Я бачу, Славко, із тебе енергія аж пре! — так мені сказав і забрав на склад допомагати складати у ящики консерви.

Ми складали консерви у ящики до пізньої ночі, потім нам видали рибних консервів, тушонки, крупи і пива, і ми пішли правити трапезу вчотирьох в одній там альтанці.