Славка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я з’їла сливу.

Оце буде нам слив’янки на рік! Слив’янка — дивовижне вино. У церкві воно стає Кров Господня.

Я ненароком стала на велику сливу, і вона, як мені здалося, підкреслено голосно чвиркнула мені на другу ногу.

Я витерла і задумалась.

«Ей, ти сливи збираєш, чи що?» — гукнув Корєнєв.

«Якраз зараз — чи що!»

Я задумалась.

У коморі хтось ворушився, хтось дряпався, продирався. Може, миша потрапила в полапку, може, ластів’я десь випало із гнізда або кажаненя збудилося, і нічого не бачить, і б’ється, і по-своєму кричить.

Я приклала вухо до стінки.

Чулися відчайдушні шелести.

Далеко чулося «ну! нну!»

Ця істотка в коморі — це ніби моя душа. Це я потрапила в полапку, бо випала із гнізда, бо збудилася не тоді, коли треба, і нічого не бачу.

Та ні! Це він на колесі розминувся зі своєю душею, а душа ж — тутечки — метрів сорок до нього не добігла — потрапила в чужій коморі у полапку.

Аби ж непомітно залізти до сусідів і звільнити мишу!

Хто збирає сливи на Кров Господню — мусить дбати про такі речі.

Я видерлась по сливі на чужу стріху і обережно, тримаючись за огорожу, пригинаючись, щоб мене було не помітно, пішла по шиферу. Віконце на горище було відчинене. Я залізла. Тут було повно пилу, лежали старі качани кукурудзи, порожні мішки, торішні горіхи у картоновій коробці, валялося якесь лушпиння.

Люк униз був відкритий, там стояла драбина.

Але я швидко злякалася свого гріха проникнення до чужої комори, гріха таємного споглядання чужих харчових запасів. Я відсмикнула себе від звершення гріха викрадення пораненої миші з чужої комори.

Може, це не його, це чиясь їхня душа! Може, це звершується їхня особиста доля у їхній особистій коморі! Може, цій миші було пороблено і вона несла у сусідську господу чиєсь прокляття, образу закоханої дівчини, нагадування про слово, якого не дотримались…

Я отямилась. Страшне! І це я лазила на сусідську стріху? Я щойно лазила?

Це збирання таємних слив зробило мене молодшою розумом!

Жена Корєнєва надворі робила обід, спитала в мене:

«От скажи, Славко: чи є в нього мама? Чий він?»

«Не знаю.»

«Бідна жінка.»

«Не переймайся так! Може, у малого сьогодні день такий.»

Жена подивилася на мене суворо: «Та ні, діти страждають за гріхи батьків. Такі діти - це Божа кара. Це найстрашніше на землі».

Жена сказала це серйозно, але спокійно, пішла до газової плитки знімати з вогню картоплі, і її жваві кроки ніби відповідали хлопцеві на вигуки-запитання «нну?! нну?!» Казали:

«Так, це так, все завжди буде так».

Сяяло Сонце. На вулиці було порожньо.