— От іменна шо «дєвкам». Ніфіга вони не вміють за нею нормально подивитися. До того ж то такі чувіхи, що я не хочу, щоб Славка із ними навіть балакала.
— Тю. На себе подивись. Теж мені—приклад для наслідування.
Саня хрипко заржав, а тоді закашлявсь.
Корєнь задумавсь.
— Відведу-но я тебе, Славко, краще у двісті сімнадцяту, до чуваків.
Саня подивився на нього серйозно, тоді перевів погляд за вікно, у далечінь і спокійно мовив:
— Роби, що хочеш.
Двісті сімнадцята була дуже тісна. Зараз тут пребувало четверо людей, всі — веселі і галасливі. Господарями кімнати були маленький колобок Олежик і чувак, схожий на ворону, на ймення Духан, він мені одразу сказав:
— Кароче, Славік, у нас тут із дядями зараз свої справи, тому з тобою ми не можемо ані гратися, ані розмовляти. Можемо книжку дать. Ти вмієш читати?
— Трошки.
— Ну дак зараз дамо якусь хорошу книгу… Олежик, у тебе є якась хороша дівчача книга, щоб Славік почитала?
Олежик став на коліна, засунув голову під своє ліжко і довго там її тримав, видно, перечитуючи корінці усіх запханих туди книжок.
— О! — витяг товстеньку синю книгу, всю в пилюці. — Отлічна річ. Фіцжеральд. «Ніч ніжна».
Колобок протяг мені «Ніч ніжну» і широко посміхнувся.
Я подякувала.
Духан продовжував:
— Ти тут сідай за стіл і читай, а ми підемо на балкон курити нєкотору траву. А потім ржати і кричати. Але чур не плакать! І тоді нас не особо слухай і нічого не питай. Взагалі забудь, що ми тут є. А потім ми повернемося сюди, і будемо спати, і лежати, і тупі будемо, нєвміняємі і, — Духан задумався, — самодостаточні.
У «Ніжній ночі» писалися незнайомі назви, а деякі навіть — іноземними літерами.
На балконі чуваки кричали так:
— о-о-о-оО-ОО-О!
І чомусь пригиналися.
Один почав блювать.
Мені стало неможливо у цій чужій кімнаті, і ніби хмара, яка розривала мене, охопила мене, і я вибігла із кімнати, і побігла крізь листопад, а потім просто пішла.
І склала (чи десь почула) вірш:
До мене вчепилося це безмежно.
Я міряла безмежно на Боярку, бо воно жило тут.
Отак я люблю когось, як тягнеться без снігу грудневий двір, а за ним — садок, а я все ще люблю його. Далі — осінній ліс топче темне своє ж листя, а я і там люблю його, бо люблю безмежно.
А його, певно, десь жилава рука схопила за волосся і держе, і не дає бігти до мене!
І я виходжу з лісу знову в Боярку, до лікарні, і цей пагорб видно з інфекційного відділення, і цей морг минаєш, коли вертаєшся з лижами…
… І ось я згадала гаражі, де у присмерку, у запахові бензину тихі осінні лижі чекають снігу і наших ніг. А я своїм ногам не цариця, я тільки думаю про безмежно, затихо повторюю «без-меж-но».