Лисовичі: хроніка галицького приходства : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Одкуду єсть пошла земля русьская?» — Звідки взявся Ігорчик, і чого він живе в час початку нашої розповіді, в зимі 1921 року, на лисовицькому приходстві?

Почалося воно давно-давно в понятті дитячому, ще дванадцять років тому, коли «інструктором» на лисовицькому приходстві став молодий, чепурненький студент юристики, Микола Пекар.

Шість дочок було в отця Корчина, були вони ні погані, ні гарні, а посагу в них не було ніякого на бідненькій батьківській парафії. Але всі вони в належному порядку заміж повиходили, і майже всі — завдяки традиційній галицькій інституції домашніх учителів, чи пак «інструкторів».

Посилати дітей до школи в місті, до Перемишля чи далекого Львова, було звичайно вбогому священикові незручно й дорого. Та й самі молоді поповичі й попадянки ніяк не квапилися покидати любе рідне село й іти до «великого», незнаного й чужого міста, де всі по-польськи говорять і все спішаться чогось і ніхто з ніким не знається. («Які в тім Перемишли люди нелапшиві» — розказував Миханьо Швець, приходський сусід і оказійний погонич. «Я всіх питавсі — 'Ци ви знаєте, де тут нашого лисовицького єґомості панич мешкає?’ — а вони нич не кажут, іно сміютьсі».)

І от — потреба зродила розв’язку — приватне навчання на селі під опікою студента-корепетитора, цебто «інструктора». І всі молоді Корчини перейшли через цю фазу домашнього навчання.

Трудно вгадати, звідки інструктор Микола Пекар набрався такого «панського» вигляду й делікатних манер, адже він був, усе таки, «тільки» мужицький син. Може тому, що в батька-багача він був найменший, пещений син і грошей ніколи не бракувало йому й у Ґрацу вчився, «європейцем» став. Але це факт, що вдягався він куди елеґантніше, ніж довколишні поповичі Лисовицького деканату і їздив фіякром до села аж від залізничої станції й говорив увічливіше й делікатніше, ніж це було прийняте в Корчинівській конверсації.

Ця елегантність і добрі манери й близька до літературної мови подільська говірка викликали зразу на приходстві вибухи реготу. «Він каже ’поросятко’, або знов ’бувало' — як смішно! Так ніби на сцені аматорського театру!»

Але знов же невідомо чого, ця невидана поява в лисовицькому приходстві зовсім зачарувала найстаршу дочку о. Корчина — Олю. Та хто розгадає всі таємниці жіночого серця?

Оля ж була зовсім інакша від Миколи Пекаря. Не білява й синьоока, як він, а чорнява, струнка й поставна, з не дуже правильним обличчям і гарними карими очима. Не легкодушна й весела, як він, а інтроспективна й мовчазна, завжди вважалася інтелектуалісткою в сім’ї, дарма що за Корчинівськими фінансовими клопотами їй не пощастило скінчити середньої школи. Вона була закохана в книжки, а Микольцьо ледве чи перечитав у житті щось серіозного, крім гімназійної лектури і юридичних скриптів. Вона була вдумлива й відлюдна, а Микольцьо був у товаристві перший говорун і залицяльник. А до того ж ще Оля була вже офіційно заручена — з таким же серіозним як вона молодим богословом Тимчиком.

І раптом нашій Олі не схотілося бути попадею й не схотілося вести поважні розмови з поважним женихом.

І самий Тимчик видався їй чомусь зовсім нецікавим і навіть нелюбим і верзлися їй день і ніч незабудькові очі й білява чуприна Миколи Пекаря.

Може тут заважила й сама поважна вдача Олина і її зацікавлення…. революцією. Вона щойно закінчила читати «Підземну Росію» й мріяла про Софію Перовську й Кибальчича, а тут приїхав отой Пекар і розказує, як він у тюрмі сидів, у боротьбі за селянські страйки й за український університет, і як лиш кілька кроків від нього загинув від польської кулі Адам Коцко — герой тогочасної галицької молоді.

Так чи сяк — не можна заперечити одного — Оля «по вуха» закохалася в інструктора Миколу Пекаря. А дівчина з її вдачею не могла й думати про те, щоб душею кривити чи йти заміж за нелюба лиш тому, що батько велить, або тому, що вона формально заручена.

І заручини з Тимчиком розбилися й інтруктор Пекар мусів їхати геть із Лисовицького приходства, після гнівної сцени з отцем Корчином.

Після того настали місяці прекрасного, нещасливого кохання, недоспаних ночей, таємних зустрічів (з допомогою романтичної їмості Марії), гнівних заборон батькових, драматичних слізних сцен Микольця… А Оля не плакала, хіба нишком — і не корилася. Ні, вона знала одно: вона вийде заміж за білявого, легкодушного, коханого Миколу Пекаря — і за нікого іншого. Врешті о. Корчин пом’як, побачивши, що не зламати йому впертої дочки. І після двох років любовної трагедії й неофіційного заручення Оля Корчинівна, найстарша дочка сім’ї, вийшла заміж за юриста Миколу Пекаря.

Оля була найстаршою в родині — і її весілля було найвиставніше. Ще довгими роками після цього розказували в Середньому покою, скільки весільних гостей було тоді, скільки кухарів варило весільний обід, які були торти й паштети, яку «виправу» привезла з Відня їмость Марія. І які розкішні подарунки дістала молода Оля від багатих вуйків і тіток — адже тоді було ще «перед війною», всього доволі було, все можна було купити, коби гроші…

І почалося драматичне подружжя, недібране й закохане, з незліченними пригодами й несподіванками. Частково ці несподіванки сталися з вини світової історії — лиш чотири роки по весіллі прийшла Велика війна. Але драма в подружжі Пекарів була й суб’ єктивного характеру, а суб’єктом, власне, був самий тільки Микольцьо Пекар, неповажний, необчислимий, оптимістичний, завжди молодий чоловік, який до кінця життя свого завжди чарував і дивував і заскакував усіх знайомих, і найбільше — власну дружину Олю.

Насамперед — виявилося, що в Микольця не було кінцевих юридичних екзаменів. І він вирішив, на розпач тестеві, перенестися до Львова разом із дружиною — кінчати студії. Медові місяці були чудові й тривали цілих два роки. Микольцьо прекрасно бавився, Оля раділа з великого міста, вони мешкали на одній із найкращих вулиць, ходили в театр, їли в ресторанах, купили великого білого пса. Коли ж врешті мати Микольцева, стара багачка-вдова, перестала присилати гроші то Пекар почав… продавати й заставляти весільні подарунки. Лиш коли Оля завагітніла й о. Корчин зробив зятеві велетенську авантюру, Пекар врешті отямився, почав серіозно вчитися й іспит таки здав. Але ще раніше народився йому, у Львові ж таки, син, і це був, власне, наш молодий герой — Ігорчик.

Христини були скромні — не те, що весілля, бо й грошей не було на лік. Навіть у метрику дитини не записав Пекар — забув якось, аж місяць пізніше записав Ігорчика о. Корчин у лисовицьку метрику — «між рядками». А незабаром після христин Пекар продав жидам золоті дукачі — синів дарунок від хрищеного батька. Та все таки він іспит здав — і почав працювати адвокатським «конципієнтом». Тільки ж це тривало недовго.

Прийшла війна й московська окупація й смерть від біди й війни дворічної донечки Пекарів. І прийшов Листопад і мандрівка на Східню Україну. У Вінниці Оля ледве відрятувала Пекаря від тифозної смерти і страшні воєнні пережиття ще більше зблизили оте контрастове подружжя — білявого легкодуха й чорняву, серіозну, передчасно постарілу дружину.

Тільки ж у нашому немилосердному світі крім кохання подружнього потрібно ще одного — грошей. І на фінансовому відтинку Микольцьо Пекар умів витворювати неймовірні фокуси, доводячи жінку до розпачі, а сім’ю часом — до матеріальної руїни. Насамперед, повернувшись із Сходу, він патріотично відмовився присягати на вірність Польщі, кинув адвокатську професію й почав «золотий інтерес», відкривши власну мануфактурну крамницю. Інтерес ішов чудово, клієнтів було безліч, бо нікому не міг добродушний Микольцьо відмовити кредиту. Але коли доставці-жиди почали вимагати заплати — інтерес провалився, крамницю продано й Пекарі втратили все, що мали. А малого Ігорчика відослали вчитися на селі.

МАМИНА РУКА

Сьогодні в Ігорчика великий день. Сьогодні приїжджають із далекого Поділля його батьки — відвідати тестів і забрати синочка на решту шкільного року до дому.

І хлопець від самого ранку не може на місці всидіти, з кімнати в кімнату бігає, у вікна заглядає з нетерплячки. А з вікон не багато й видно, бо вікна мороз замурував непрозорими ледяними квітами.

Найкращі ті квіти в сальоні, де нині натоплено й приготовано ліжка для гостей — а вікна ж там не подвійні і мерзнуть швидше. Ігорчик мимохіть задивляється в морозяні візерунки на склі, і навіть забуває про батьків. Які вони, все таки, чудові, ті льодові квіти — ніби пальми, папороті, будяки й різноформні зірки всякі, все блиститься на сонці кольорами райдуги. Ігор дивиться й мріє, що це така тропічна джунґля, подібна до тієї, яку він бачив у Кіплінґовій «Книзі джунглів». Ох, як би він хотів поїхати в тропіки й побачити всі ці розкішні дерева й квіти! Він кличе дорослих, щоб із ними поділитися тією думкою, але вони, собою зайняті, лиш відганяють його, мов настирливу муху: «чо хочеш, дай ми спокій!». Кличе Славцю, але вона ніяк не хоче бачити ні пальм, ні папоротей, бачить тільки звичайний лід, і на ньому гордо малює пальцем власний ініціял — «С». Ох, які прозаїчні ті жінки, нема в них ніякої фантазії!

До Середнього покою біжить, але ж там — горе! За великим столом царствує «Бабця з Відня», їмость — удова Пословська. Власне кажучи, вона ніяка «бабця» йому, а тільки старша сестра бабусина, а «з Відня» вона тому, що під час війни у Відні мешкала, щоб бути ближче до власних дітей — «москвофілів» — замкнених у Талергофі. І сама вона — завзята «тверда русинка», страх ненавидить «україньчиків», а манери в неї шляхетські, мова — криклива, енерґійна й рішуча. От і тепер сидить і перорує:

«Бо то такий оден з другим україньчик, заложить ногу на ногу і каже: 'Заздалегідь буцім, пані добродійко!’… Вєнц до кого говориш ’буцім’, дурню оден?»

А довкола сидять вуйки й тітки — тихо, хоч маком сій. Вони ж усі свідомі українці, такі ж як Ігорчик, але старших шанують, а бабці Пословської бояться як вогню. Горе тому, кого вона не злюбила. Тепер, наприклад, її антипатія число один, це друга з черги дочка о. Корчина, Дарка — за те, що вона білява (всі білявки, на думку пані Пословської, погані) й за те, що вона в українській армії служила й носить волосся коротко стрижене. Та й ще за те, що вона — Дарка. Ще коли христили її, тітка Пословська даремне протестувала:

«Так спаскудили дитину, назвали її ’Дарка’! Та в нас у горах кожда покритка — Дарка!»

Пані Пословська — удова і живе господинею в свояка — священика, в твердині галицького консерватизму — на лемківському Підгір’ї. Але час до часу вона приїжджає в гості до Лисович, на горе всій Корчинівській молодій генерації: «Зробила м собі і вам приємність!» Приїжджає нібито «на тиждень», а тиждень той часом протягається на цілий місяць — половину вакацій. Це особливо неприємно для дітей малих, бо їм тоді не можна ні стукнути, ані голосно крикнути, зараз чути прикрий старий голос: