Лисовичі: хроніка галицького приходства : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А приємні спомини? Приємно було сидіти під столом, обнявшись із Гектором (а Гектора вже давно нема), приємно лежати на ліжку в кутку, під образом святого Миколая, що в нього борода така, як дрібно кручений макарон, і дивитися, як дідусь ходить по хаті, читає часословець. Дідусь високий такий, волосся біле як сніг, брови насуплені, грізні, а серце добре-предобре. Ходить собі, потиху молиться, лиш часом, як діти пустувати почнуть, підносить грізно молитовний голос — і діти тихнуть.

Добрий спогад. Добрий дідусь, нині такий самий, як колись, лиш сивіший ще. Ігорчик вдоволено всміхається й приміщується на ліжку під «макаронним» святим Миколою. Його ж «на кріслах» не кладуть уже. Задирає голову вгору — стеля йому здається підлогою. Потім він уявляє себе мухою, яка лазить по стелі — от як та он, лінива, зимова, заспана…. Повіки починають злипатися, лиш ледве долітає шум «дорослих» голосів. Сон…

СТАРИКИ

Отець Михайло Корчин був доброю людиною і за те його шанували всі, і сусіди й селяни з парафії і студенти молоді — гості й залицяльники до дочок. Навіть власні діти — оті, що по-Корчинівськи немилосердно глузували з рідної матері, з батька ніколи не наважилися б посміхнутися.

А зрештою о. Корчин нічим особливим не відзначувався. Він був розумний, та ніяк не інтелектуал, а на старості читав лиш часословець і «Діло». І амбіція в нього була лиш по-слов’янськи пасивна — щоб тільки, борони Господи, не осмішитися чи не зробити якогось свинства. Але йому аж ніяк не хотілося вибитись понад другими, командувати, блистіти — тому й застряг він на ціле життя в дошками забитій Лисовицькій парафії.

Правда, Михайло Корчин не завжди був отаким квієтистом і пасивним, як тепер. За молоду, ще перед висвяченням, він відбув трирічну військову службу «при уланах» і вийшов із неї шорстким і грізним підстаршиною — вахтмайстром. Ці шорсткі манери, вояцькі прокльони й принагідні ординарності йому лишилися й до нині ще, і ними він ефективно закриває власну, по природі м’якосердну вдачу. Пізніше, молодим священиком бувши, о. Михайло мав гарні, особисті й громадські, амбіції. Він заклав у селі читальню й громадський магазин, збудував нову церкву й воював проти п’янства й темноти, навіть агітував за Іваном Франком у австрійських виборах, аж добрі парафіяни на нього до єпископа жалувалися, що він, мовляв, «нич не робит, іно радикує». І він почав вести й власне зразкове господарство на селі, навіть із деякими сільськогосподарськими машинами.

Але ж вдача о. Корчина була, знов же по-слов’янськи, м’яка й заломлива. І коли він у Першу Світову війну евакуювався в Карпати, а добрі лисовичани, в стихійному, бунтарському відруху, розтягнули всі приходські меблі, поламали машини й розбили на куски фортепіян, то в душі о. Михайла щось заломалося також. Він перестав до читальні ходити й більше не цікавився господарством. Старий «кірат» ржавів на дощі невживаний, молотілка стояла поломана, коней і корів ставало з кожним роком менше, а в полі господарство велось «по-бабськи» — їмостею Марією й ледачими «попівськими наймитами».

От, наприклад, перед весняними засівами можна було почути таку розмову між наймитом, їмостею й панотцем:

«Прошу їмості, що сіяти на Сонній?»

Їмость Марія ніколи на Сонній горі не була й не знала, яка там земля, а про засіви мала досить неясне поняття, тому йшла питати чоловіка, до «Канцелярії». «Михасю, Гринько сі питає, що сіяти на Сонній?» Отець Корчин на хвильку відривався від молитви й казав, не довго думаючи:

«Сійте жито!»

— і жито сіяли. А приходське господарство ставало з року на рік все балаганнішим і вбогішим, чим раз важче було прокормити велику Корчинівську сім’ю, разом із безробітними зятями, з дітьми й унуками. Це тим більше, що й до церковних «требів» в о. Корчина було таке саме філософсько-байдуже відношення.

«А що то буде коштувати, тоті христини, прошу єґомості?» — хитро питався мужик.

«Та що ви можете дати, Миколаю.» (Чи до молодшого — фаміліярніше — «що можеш дати».)

Лиш часом, як умирав багач, о. Михайло наважувався поставити «тарифу» за похорон — але це йому було страшно неприємно й він тоді здебільша користувався дипломатичним посередництвом їмості.

…Кажуть, що протилежності притягають одна одну, і подружжя о. Корчина було доброю ілюстрацією цієї правди.

Отець Михайло — міщанського, дрогобицького роду, невродливий і згруба тесаний, але розумний і добрячий, скромної вдачі чоловік. Його дружина Марія — попадянка шляхетського роду, тринадцять літ молодша від чоловіка, з гарним, гордовитим обличчям і нефоремно товстою фіґурою. Вдача в неї була страшенно горда, освіта лиш п'ятиклясова, а поведінка повна почуття власної вищости. Їмость Марія думала небагато, але всі її поняття були непохитно сформульовані. Вона була певна, що в подружжі поповнила мезальянс, вийшовши заміж за негарного й «тиранського» «старцуна». Що всі знайомі, сусіди, селяни, навіть жиди, її страшенно шанували й любили. Що всі її діти були найгарніші й наймудріші на всю Галичину — далі її уява не сягала. Цебто, власне не так було: їмость Марія їздила й поза галицькі кордони, в широкий світ, до столичного міста Відня, тоді, як купувала шлюбну «виправу» для дочок. Але й у Відні вона обмежувалася тільки до жидівського «Четвертого бецирку» й гостювала в дітей лисовицького корчмаря Берка, які там жили й були «великі пани», а як побачили її, їмость, то так «утішились, аж стряслися». Там же само вона купувала придане дочкам, і до дому верталася, не бачивши Відня, а тільки Четвертий бецирк.

Насправді їмость Марія добре почувалася тільки в рідних Лисовичах, а найкраще — серед шанобливих парафіян. І хоч ніколи не вчилася вона, за словами Франковими, «хлопістики», то у відношенні до села була пречудовим дипломатом. Розмовляла місцевим діялектом, і вміла говорити з усяким по заслузі й позиції його — до багачки Грищишинки — з пошаною, до господарів — із повагою, до старих приходських зарібниць — з глибокою симпатією: «Маринцуненко, та я вас так люблю, що я без вас жити не можу». Але до молодих служниць, по-приходськи «дівок», та й до власних дітей була сварлива, а як не злюбила кого, то горе йому — їла заїдом:

«Тримай обома руками» — наказувала — «не роби си лекше, пся креф, роби си тєжше!»

(Бідна їмость Марія, як вона погано почувалася б в Америці, де кожний «робить собі легше»…)

Або:

«Ти не знаєш, де є ключ? А я знаю! Виджу їго, дивлюсі на нього, а тобі не скажу, бо ми сі не хоче!» — і бідолашний делінквент мусів шукати ключа від комори власними силами.

Та загалом і слуги й парафіяни любили свою їмость Марію — хоч поза очі насміхалися часом.

У КУХНІ

Приємно було Ігорчикові в Середньому покою, але в кухні таки цікавіше, навіть тепер, у зимі, як велика кухня замкнута від морозу, а всі — бабця й дідусь і діти й «челядь» тиснуться в невеликому «Паничевому покою». Особливо цікаво там, коли вже скінчиться обіднє варіння з його метушнею, криком і бабусиною сваркою. Тоді й «челядь» спокійніша і можна поговорити з суворим парубком-конюхом, чи з малим пастухом, послухати дівочого співу. Та й тоді ж таки приходять до кухні «люди», цебто Лисовицькі селяни, такі цікаві, мальовничі, врочисті чи смішні.

От — перед вечором, за дощаним столом кухонним, на «бамбетлі» сидять, покурюючи, о. Корчин і його ровесник, старий Михайло Колюга. Сидять і розмовляють про давні дні, розказують у сотий раз давні військові пригоди.

Отець Корчин починає:

«То колись, уважаєте, в нашій компанії був жовнір, та такий прожора, що ніяк наїстися не міг. Раз капітан заложився з іншим офіцером, що той жовнір з’їсть ціле теля, і заложилися за сто ринських. І дали тому жовнірові з цілого теляти печеню й котлети й сіканці — словом, ціле теля. А жовнір усе лиш їсть і облизується, з'їв до чиста все — і далі сидить. Врешті той чужий офіцер розізлився: „Ти на що чекаєш?“ — питає. А жовнір відповідає спокійненько: „Та казали, що я маю їсти якесь теля…“»

Дівки хихочуть, старий Колюга всміхається й починає власну розповідь:

«То, прошу єґомості, як їкий пан. Як я бив пуцером в пана оберляйтнанта Прохазки, то бив дуже недобрий пан. Раз прийшов п’єний, ци так може злосний чогось, до „цимри“, помацав полицю пальцьом і мені під ніс: „фантеристий Колюга, що то є?“ А я мовлю: „Мельдую послушно, порох!“ А він, як мене трасне г писок, аж свічки в очох стали. А потім, як розмахнувсі ще раз, а я присів зі страху, а він аж два рази обкрутивсі з розмаху. Я вибіг на коритар і кричу: „Ґвавт, ґвавт, пан оберляйтнант Прохазка хцут мі забити!“ А надходит пан майор, питаєсі: „Ти чого кричиш?“ Я кажу — так і так, каже: „Ставай до рапорту!“ І бив би м став, але пан оберляйтнант дав ми п'єть риньских, викупивсі.»