Лисовичі: хроніка галицького приходства : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В кухні темніє, Михайло Колюга засвічує лямпу — не таку гарну, як у покою, а все таки ясну, з дзеркалом, «число вісім» — а при тому хреститься й примовляє: «Слава Йсусу Христу!»

Та й пояснює:

«То мене так пан оберляйтнант Поспішіль навчив. Добрий бив пан. Він бив — але він вчив. А мені все наказував: „Фантеристий Колюга, як іно засвітиш лямпу, все кажи: „Слава Йсусу Христу!““»

Миханьо Колюга — «панщизняний хлоп», панів шанує навіть поза-очно, і цілує в руку всіх, навіть малого Ігорчика пробує, а це страшно бентежить малюка, бо ж він самий мужицького роду по батькові, і на Сході революцію бачив і взагалі завзятий демократ. Але Колюгу він все таки любить, колись у нього на колінах сидів, а й тепер залюбки слухає, як старий співає:

Але Колюга багато пісень знає, і «Дзевіци» і «Болгарської» і коломийок усяких. «Співайте, Колюга!» — проситься хлопець, а Колюга співає старим, деренчастим голосом.

Або стара Дранчиха! Ця вміє все щось страшне й цікаве розповісти про різних відьом і дідьків, а героєм її розповідей є звичайно її ж таки чоловік, старий Дранко.

…«То пару місяців тому, вночи, „наш“ іде через паньский сад, а тут біжит великий чорний пес, шо такого в селі нема. А „наш“ зараз відгадав, жи то не бив жаден пес, іно „той“, і каже до нього: „Вшелькі дух Пана Боґа хвалі!“ — а воно нич, іно щезло десь. Бо то таки бив „той“».

Дівки хихочуть, хоч бояться, діти також, а якась розважніша тітка перечить:

«Та йдіть, Дранчихо, та може то був пес?» «Аякже» — відповідає гордо Дранчиха — «та як би то бив пес, то бив би шос мовив!»

Кінець арґументу. А Ігорчикові, все таки, дивно: Та ж Дранко, сільський коминяр, чорний і худий як скіпка чоловік, що здебільша сидить без роботи (бо й коминів у селі обмаль) і має безліч дітей, ніяк йому не виглядає на героя. Але Дранчихи таки цікаво послухати — і трохи страшно.

А як приємно, коли «дівки» тереблять кукурудзу чи рвуть пір’я взимі. Жарти, співи. Співають так жалісно про небіжку цісареву, аж старі баби сплакують. Або затягнуть баляду про «Пана Ребелюся», який убив власну жінку, під’юджений «незгідливою» матір’ю:

Страх жалібно. Але молодий Сенько, сільський весельчак, жалоби не любить і розвеселює дівчат, наслідуючи «панську» бесіду:

«Так що ж, єсли пані добродійка не схотять, то неможливо!»

Дівчата аж пищать від реготу. Який дотепний отой Сенько, як він смішно говорить по-панському!

…А в кутку, подальше від веселої громади стовбичить «панич» Долько. Хоч його назиму викинули спати до темного «передпокою», та це тут номінально його територія, його ж «Паничів покій» і тут він пересиджує вечором, люльку курить, ніяково всміхається.

«У кожного попа — каже народня пословиця — мусить бути дочка Галя, або дурний син, або сива кобила.» А в о. Корчина на всіх шість дочок не було ні одної Галі, і сивої кобили не водилося, але зате був «дурний син».

Старший син о. Корчина не був ні монголоїд, ні недорозвинений, а просто — дурний, та й годі. В гімназії вчитися не хотів, до матури не дійшов, а тепер сидить у батька на селі, сидить і потрохи за дяка співає, хоч голос у нього нікудишній. То вже молодший брат Олесь жартома переконав його, що з нього кращий був би дяк, і з міцнішим голосом, якби лиш ніс у нього був трохи більший, «дяківський». І бідний Долько повірив — табаку заживати почав і стеблом у носі лоскотав і чхав раз-по-раз, а ніс не виріс таки і голос не зміцнів і так він залишився ні дяком, ані навіть піддячим, а просто — дурним сином.

КАНЦЕЛЯРІЯ

Коли ж у Середньому покою дітям знудиться, а з кухні виганяють бабцині штовханці й крик, то вони люблять ховатися в «Канцелярії».

«Канцелярія» — це лиш така високопарна назва кімнати, де стоять два ліжка й де звичайно спить двоє-троє молодих Корчинів. Але стоїть тут і стіл, на якім о. Корчин записує парафіяльні книги і найважливіше — стоїть величенька осклена шафа.

Ця шафа для Ігорчика дуже таємнича й атрактивна. На долішній полиці в ній зберігаються метрикальні книги. Нічого цікавого в них — от хіба дивно, чому при кожній записці народин, крім батька й матері, є обов’язково ще й «баба», й ім’я її все те саме — ім’я традиційної сільської повитухи. Або чому в усіх померлих по шістьдесятому році життя все та сама причина смерти записана — «увйонд старчи». Отець Корчин, очевидно, медициною не цікавився, а мужикові по шістьдесятому році все одно вмирати приходиться — то й він записував: причина смерти — старість.

Але горішні полички — ого! Там Ігорчикові чиста радість, там лежить ціла лисовицька приходська бібліотека, всі книжки всуміш, гімназійні підручники й «Бібліотека Діла» і польські переклади з французького і навіть якісь німецькі книги. Лежать усі без порядку якогобудь, в обкладках і обдерті, добре «вичитані», з обшарпаними листками.

Колись, як Ігорчик малий був, його до розпуки доводило, що не вміє прочитати, що написано в цих таємничих книжках. З кожним образком біг до всевідущого гімназиста, вуйка Олеся:

«Вуйку, це хто такий?»

Олесь неохоче повертав голову й відповідав криптично:

«То є такий панока.»

Це ніяк не заспокоювало хлопчину. Він із горя рисував вуси Сціпіонові Африканському й виколював очі Авґустові, адже всі вони для нього тільки невідомі «паноки».

А нині Ігорчик уже не такий, він уміє читати по-українськи, по-польськи й по-російськи трохи. Він навіть почав читати товстелезну книжку польською мовою «Анна Кареніна», бо його зацікавило прізвище — якесь італійське, чи що. Але відкрив, що Кареніна — московка і перестав цікавитися. Ігорчик москалів не любить ще від коли в Вінниці грав у дивну шахову гру з маленьким Ванею, і в грі тій біла фіґурка «Петлюри» завжди побивала чорних «кацапів» — большевиків та денікінців. А навколо тоді, і в Києві й у Вінниці — ой горенько ж — перемагали таки «кацапи».

Та й до того ще книжка була нудна. Ігорчик перекидає сторінки — танці, цілунки, кохання… Ну, зовсім нецікаво. І «Анна Кареніна» Толстого полетіла в найтемніший кут горішньої полиці шафи.

А ще до Канцелярії приходять молоді селюхи здавати катехизм перед шлюбом (це по-лисовицьки називається «на пацір») і приносять христити дітей. Катехичні іспити наповнюють Ігорчика почуттям власної вчености, адже він знає напам’ять (хоч не все розуміє) цілий школярський катехизм, і вмів би відповісти на всі ці питання краще, ніж ці великі, незграбні парубчаки й рум’янощокі дівчата.