Лисовичі: хроніка галицького приходства : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Vicisti, Galilee!»

…Виходять на вершок гори-Бручевиці. Тут гарно так! Білий березовий гай, із рештками пожовклого листя, аж світиться в осінньому сонці. Ігореві пригадується, як колись він ходив сюди на прохід із Славцею й Василем Соплинцем. А Соплинець такий тоді закоханий був і співав модний тоді сентиментальний романс про красуню жорстоку, «дочку старого дяка»:

Співав Соплинець дрижачим тенорком, а думав, певне, про свою шіснадцятилітню кралю. Гей, як давно це було, вісімнадцять років тому, уже й Марта має дітей величеньких і Соплинець, кажуть, одружився. І де поділося те їх колишнє кохання? І що залишилося з тодішнього веселого приходського товариства — лиш дідусь із бабцею, тай їм уже недовге життя.

Сумно стає — дарма що навколо лагідно сонечко сяє й летять нитки павутиння й березовий лист на вітрі дріжить — в останній день лисовицького бабиного літа.

ПЕРШИЙ ЛИСТОПАД

На першого листопада в церкві отець Ольхівський править врочисту Богослужбу — перший раз в історії Лисович. Людей найшло — як на Великдень, повна церква й на подвір'ї товпляться.

Після Богослужби обступили з усіх боків Ігоря, розпитують: «Як там на фронті, а як у Києві було? Чи здобудуть німці Кавказ і Сталінґрад — а чи виграють війну вони?» На німців нарікають усі страх — і чого вони прилучили їх назад до Польщі, хай і генерал-губернаторської? А які контингенти здирають! Де ж видано, щоб із такого бідного села аж двадцяти вагонів вимагати? І млини всі конфісковані, лиш ячмінь молоти можна. На щастя, в селі жорна є, то можна часом і білого «осуха» покушати.

Нарікають, але бояться, все таки:

«Вже краще, хай цей чорт лишиться, він не такий страшний, як той другий, червоний. Чи не програють німці над Волгою?»

Ні, каже Ігор, не знає він. Але в самого його і страх і смуток, він не бачить щасливого виходу з цієї війни — і так і сяк.

Він не хоче розчаровувати отих милих лисовичан. Але бачить, що вони й самі скептично дивляться на дальший перебіг війни. Ні, їх не здурять ані німецькі, ані свої ж таки пропагандисти з їх балачками про «німецьку перемогу на всіх фронтах».

І майже всі розмовці Ігореві, особливо ж люди молоді, говорять до нього, так само як Іван Шупак, не діялектом, а літературною мовою.

Ігор бачить, що на очах його міняється епоха. Вмирає старе приходство. І відходить безповоротно в минуле — давнє, традиційне, незмінне село, а на його місце родиться щось нове — може краще?

Тільки журиться Ігор: Чи зможе оте нове — закріпитися серед усесвітньої бурі? Чи потрапить те змінене, культурніше, свідоміше село, без давньої інертної мужицької впертости, поставити спротив наступові чужого, безтрадиційного, ворожого світу?

V.ЕПІЛОГ

Помер о. Михайло Корчин незабаром після відвідин Ігоревих, на щастя не дочекався вже другого «визволення» Галичини. Поховали його на новім цвинтарі, на горі Копані, там де колись московські окопи були, і звідки вид далекий простягається на село й на лисовицькі поля. А на гробі поставили височенний дубовий хрест, і досі ще ніхто не зрубав його, ані комсомольці сільські, ані ті люди, що, кажуть, топили зимою в печі старими хрестами цвинтарними, бо дров ні звідки дістати було.

І їмость Марія померла незадовго, вже під совєтською владою. Жила на селі вона в біді великій (хто тоді не бідував!), а смерть мала гарну й легку, до останньої хвилини все тішилася:

«Я вже до мого Михася йду, я вже знов побачу його, може ще нині!»

Похоронили їмость біля того самого високого хреста. Тільки напису на хресті нема ніякого, але люди знають.

А молоді Корчини розсипалися по широкому світі. Єдина сестра, що дома лишилася — Надя — загинула на Сибірі. А всі решта за океаном жиють, благоденствують. Молодші з них уже привикли, американізувалися, а старші ніяк не можуть забути рідного села, все ще розказують старі приходські фолкльорні історії, про слова й учинки колишніх, нині вже постарілих, дітей. І повторюють анекдоти з лисовицького сільського побуту, хоч ніхто вже їх слухати не хоче.

Отець Ольхівський відмовився «підписати православ’я» і поринув у катакомби. Тепер у Львові сидить, щурів ловить, на казенний кошт жиє. А о. Левича — невідомо чого — вбили польські партизани, не вбили, замучили, хоч він ні їм, ні нікому іншому, нічого злого не вчинив у житті.

Івана Щупака вивезли на каторгу, на Сибір, так і не вернувся звідтіля. А до Петра Мудрецького стріляли підпільники вночі, бо «силуваним» головою колгоспу був, багач, тож боявся відмовитися. То його не вбили, а сина малого, що з батьком на лежанці спав, на смерть застрілили.

Василь Грищишин усе господарство віддав на колгосп, а сам у містечко пішов, працювати в Райспоживспілці — ще раз «запанів» під робітниче-селянською владою. Василь Латина у Львові від туберкульози помер, ще за німців. А Дизьо Гірняк під совєтами кар’єру зробив, пропагандистом став, проповідує не біблію тепер, а історичний матеріялізм, а Маркса й Дарвіна знає так, що Господи!

В старому фільварку колгосп тепер, машини на дощі ржавіють. Церкву закрили в 1969 році. А в приходському будинку сільрада примістила була школу, але тепер його зовсім валитимуть, бо старий і дряхлий і хлопчиська понищили.

Отак кінчається епопея Корчинів.

Хтось казав, що людська сім'я — як дерево, зразу росте, розгалужується, міцніє, потім починає сохнути, завмирати й врешті гине, а тільки зелені паростки далі вгору ростуть. «У природі й у людській долі — той самий ритм» — каже американський автор Філіп Рав.

Отак і сім’я Корчинів. Біда тільки, що паростки її геть «розвіялись із вітром» і рости їм довелося на чужій, твердій, неврожайній землі.