Лисовичі: хроніка галицького приходства : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І «Ідеальне подружжя», кинене гидотним рухом, летить знов на горішню поличку шафи, там, де лежить від років уже, й досі не прочитана Ігорем, «Анна Кареніна»….

ПЕРШЕ КОХАННЯ

Яке було відношення дванадцятилітнього Ігорчика до «красної статі», до дівчат-одноліток? Було воно неоднакове, контрастове між реальністю і мрією, як то звичайно буває в нашому суєтному життю.

У мріях і розповідях таємних, «собі самому», на самоті, Ігорчик уявляв дівчат страшно романтичними, етеричними, майже янгольськими створіннями. Навіть асоціювати їх із якоюнебудь біологічною функцією йому здавалося святотатством і образою. Всі вони — оті царівни з мрій — були ніжні й стрункі, із золотистим волоссям і голубими (звичайно!) очима. Вони були безпомічні й слабкі, але це лиш для того, щоб якийсь безстрашний лицар (от так, як Ігорчик із мрії) міг оборонити їх від лютого ворога чи дикого звіра.

А насправді — дівчата навколо Ігорчика не були ніяк подібні до вимріяних царівен. І волосся не золотисте в них, а звичайний галицький «шатен» — усі відтінки темно брунатного кольору, і очі не сині, а «пивні» якісь, і не безпомічні вони, а крикливі й зачіпливі. То й відношення Ігорчика до них було незацікавлене й сповнене погорди й легковажности. А вони так само мало цікавились Ігорчиком.

Та це не завжди було так. І часом — несподівано для самого юнака — в нього раптом пробуджувалося романтичне почуття до дівчини, вона ставала для нього на деякий час винятковою, омріяною істотою, не зважаючи ні на зріст ні на стан ані на колір очей чи волосся. Просто кажучи — Ігорчик закохувався.

От тепер нагадується йому, як ніжно він любив колись, ще «на Сході», в містечку Ярузі над Дністром, маленьку Лідочку, попадянку чорнявеньку, з якою він разом вичитував передвоєнний «Мірок» і Гоголя в російському виданні. Вона була на рік старша від Ігоря, кароока й темнокоса, насмішкувата така. Щоб доказати їй власну відвагу й мужність, Ігор хоробро поліз на стрімку «стінку» Дністра, мов той альпініст, що лазить по гірських скелях. А скінчилося все те для нього сумно — натягнув в’язи в нозі, тиждень пролежав, стогнучи, а потім кульгав, мов старий, а Лідочка, безсердечна, сміялася, «інвалідом» називала…

Ну, але він тоді був дітваком, а тепер інакше, він гімназист другої кляси і майже мужчина. І нині він таки «направду» закоханий. У кого? Ну, звичайно, в кузиночку Вірусю. У неї таке миле, округленьке обличчя і очі великі, чорні і вона ними так мило дивиться на Ігоря, видно він — не байдужий їй, хоч на три роки молодший. А до того, говорить вона з пречудовим лемківським акцентом…

Віруся, зрештою, своячка не близька, любити її не гріх. Навіть географічно вона геть іздалеку, вона з славного лемківського, попівського роду Боркутів. Боркути, звісно, «москвофіли» всі, завзятущі «кацапи», тільки ж Ігорчикові й це тепер не важливе. Зрештою, мати Вірусі, повдовівши, переселилася з гір до Перемишля, де, «тримаючи дітей на станції» якось проживала сама й дітей виховувавала. Бо в їмості повдовілої, звичайно, нема ні пенсії, ні кола, ні двора — «попа хоронять, а попадю з села гонять» кажеться.

І от тепер і мати й дочки Боркути залюбки заїжджають у Лисовичі, то на вакації, то на Різдво чи Великдень. Лисовицьке приходство гостинне й просторе, не те, що їхнє мешкання в місті, де майже в кожній кімнаті гімназисти-квартиранти порозсідалися.

А Ігорчик закохався не на жарт і вночі сняться йому кругле личко і чорні очі і говорить і жартує він із Вірусею на диво відважно, навіть навчився від неї усяких російських «циганських романсів» — «Там мчітса тройка удалая» і «За чарующій взґляд» і «Очі чорніє», ну, зовсім забув про свою давню антипатію до «кацапів». Він ходить поважно й замріяно й виструнчується на ввесь свій дванадцятирічний зріст і пригадує з вдоволенням, що хтось там узяв його за чотирнадцятирічного, словом, хіба він Вірусі не пара?

…Неділя перед вечером. Приємна, «блакитна» година, коли ще не засвічують лямп, а кімнати потапають зразу в рожевому відблиску Заходу, а потім у романтичному смерканні. Ігорчик у найкращому, поетичному настрої заходить у «канцелярію», аж раптом…

… У кутку, на ліжку сидять, тісно притулившися, дві постаті — Віруся Боркут і вуйко Олесь. Віруся тихо сміється, а Олесь і голубить її і пригортає і до вушка наспівує, зумисне перекручуючи популярний галицький романс:

і цілує покірно розхилені повні губоньки Ігорчикової мрії-кохання…

Ну, звичайно, Ігорчик знає, що вуйко Олесь — весельчак і цілувальник і до Вірусі в нього напевне нема серіозного відношення, от просто так цілуються собі «від нічого робити». Але ж найбільше Ігорчика болить, що вони цілуються таки при нім, його зовсім не завважуючи, так ніби він — не живий, закоханий юнак, а мебель якийсь, стіл чи крісло. І він, піднісши гордо голову, виходить із кімнати, на устах у нього роблено-цинічна усмішка, а в серці йому гірко-гірко.

«Дівчата!» — думає Ігорчик у болючому гніві. «Сорому ніякого не мають, тьфу! А й вуйко Олесь — такий! Такий! Ну, що воно за граматична форма така — ’цілуває’?»

І Ігорчик набрався тоді ненависти до жіночого роду, мізогіністом став — на цілих декілька місяців…

ГОЛЛІВУД У ЛИСОВИЧАХ

Марта Корчин так і не поїхала до вчительської семінарії в Перемишлі, дарма що в неї були вже й вступний екзамен і власна валіза спакована. Але інакше вирішила доля — чи пак фінансова ситуація на лисовицькому приходстві — і Марта вже другий рік навчається вдома приватисткою під опікою інструктора-студента.

Марті вже шіснадцять років — і вона романтична, фантазійна, гарненька дівчина, хоч личко в неї по-сільському рум’яне, а постава трохи коренаста — по-галицьки. Марті страшенно хочеться вирватись із села кудись, у широкий світ. Їй хочеться таємних пригод, страшних небезпек, цілунків із романтичними коханцями, такими чорноокими, лицарськими, з лискучим чорним волоссям — отакими, як на американських фільмах, такими, як Рудольф Валентіно. Марті хочеться — «ескапізму».

Для цього, власне, «ескапізму» молодих дівчат і для дешевих романтичних прагнень світового дрібно-міщанства, тепер, у середині двадцятих років, працює повною парою американський Голлівуд, те, що американці називатимуть «машиною мрій». Звідтіля розходяться по цілому світі — від Львова по Тімбукту — незліченні, плиткі, зовсім відорвані від реального життя фільми. Фільми «німі» — і тим вони романтичніші, тим легше продавати їх у Галичині — чи в Галилеї, змінивши тільки англійські на польські — чи арабські написи. А решту настрою доповнює бадьорий — чи сентиментальний акомпаньямент самотнього піяніста в темній залі кіна, а решту доспівують — домріюють собі самі маси безкритичних глядачів.

— деклямує Ігор раз-у-раз гумористичну віршу з «Діла»…

Але на селі, звісно, кіна нема. І нема його в поблизькому містечку, треба аж до Перемишля чи до далекого Львова їхати (цілих 60 кілометрів!), щоб подивитися на фільми. А без фільмів нудно Мартусі на селі — хоч помирай!

Та на щастя і Марта й Ігор і Славця знайшли доступ до американської «машини мрій», навіть не виїжджаючи з Лисович. Як? А через їхнє нове знайомство з вигнанцями з «далекого» Львова — сім’єю Г рициків.

Старий Василь Грицик був по професії залізничником, хоч народився в Лисовичах, господарським сином. Він ще за Австрії у Львові служив і придбав собі там чималу сім’ю, зовсім не лисовицьку з вигляду, а тепер поляки звільнили з роботи його — бо не хотів «перенести метрики». І львівська родина Грициків замешкала в батьківській мужицькій хаті, дивно відбиваючись і костюмом і поведінкою від решти односельчан. Старий Грицик — мовчазний і зажурений, Грицичка з намащеною «панською» мовою, дві старші дочки — Маруся — зовсім таки міська панночка, Єва — чорнява красуня, решта сім’ї —

дрібнота, помалу асимілюється до мужицьких ровесників.

Ігореві найбільше з усіх подобається молодша дочка — Єва, але він ні за що не признався б до тієї потаємної симпатії. Зрештою, і його й Марту й Славцю таки найбільше цікавить Маруся, бо вона вміє так чудово оповідати американські фільми, колись у Львові бачені. Вона оповідає не саму лиш фабулу, але й поетично описує мистецькі й психологічні ефекти, драматично спинює розповідь, коли героїня лежить прив'язана на рейках — а потяг-експрес наближається з нестримною швидкістю… Вона пластично змальовує всю плюгаву вдачу «Чорного Характера», захоплено описує вродливість і відвагу лицаря-рятівника. А приходські юнаки-дітлахи сидять мало не з відчиненими ротами, вони мов власними очима бачать на уявному срібному екрані — фільм — такий чудовий, повний пригод — американський фільм!

Мабуть Самуїл Ґолдвін і Л. Маєр і Дж. Цукор ніколи й не думали, що найвірнішими поклонниками їхнього мистецтва були — троє галицьких підростків у селі, де ніколи не було, й досі напевно нема, ніякого, навіть найпримітивнішого, кінотеатру….

РОМАНТИЧНИЙ ІНТЕРЛЮД

Коло приходства, від полудня простягнувся «ґазон» — по-простому — квітник. Та й усі інші приходства в околиці мають свої квітники, але «ґазон» у Лисовичах славний — просторий такий, з усіх боків обсаджений височенним живоплотом. Колись, ще за доброго австрійського часу, той живопліт обтинали щороку величезними ножицями, але тепер ніхто його не чіпає й граби, липи й ліщинові кущі в ньому ростуть, як самі хочуть і стоїть собі лисовицьке приходство мов у лісі, лиш комини й вершечок ґонтяного даху видно здалеку. А на ґазоні — цвітучі кущі всякі, жовті, білі, рожеві, давно насаджені, буйно розрослі, вже й назви їм ніхто не тямить. У кутку, дві високі смереки ростуть, на них узимку ворони товпляться, а весною такі чудові червоні шишечки висять, мов прикраси ялинкові. Між смереками Микола Пекар (він майстер на всі руки був) збудував штудерну альтанку з соснових лат, а по альтанці пнуться червоні пучечки рож. Яке прекрасне місце для закоханих пар, щоб на ньому зітхати до місяця, але ж тепер, здається, в Лисовичах зітхати нема кому.