Лисовичі: хроніка галицького приходства : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ЧИ НОВИЙ ПИСЬМЕННИК?

О. Михайлів — літературне псевдо, але ж справжнє прізвище автора знайоме тим читачам, які читають наші газети й журнали у вільному світі. Тут він уперше виступає з власним літературним твором, який він назвав «хронікою», але який у дійсності є цікавою повістю про наше недавнє минуле. Гадаємо, що йому вдався цей перший виступ, бо він оповідає цікаво — устами героя повісти, що на початку є тільки дитиною, а наприкінці твору повертається як дорослий молодий чоловік із «першої» еміграції в рідний край.

У «Передмові» автор пише, що він хотів би дати «реальний» твір про життя наших сільських приходств, бо Богдан Лепкий ідеалізував оте приходське життя, а Лесь Мартович дав карикатурний тип українського галицького священика. Ми могли б тут додати ще, що Іван Франко в деяких творах створив декілька типів наших священиків, показуючи їх у вірному світлі.

Автор у цьому творі шукає свого «пропащого часу» та пригадує власну молодість, «загублену» разом із зниканням «доби галицьких приходств».

Коротко про біографію автора: Він народився у Львові 19 лютого 1912 року і там же скінчив Академічну гімназію. Економічні студії скінчив у Женеві. За молоду був декілька разів арештований польською владою. Працював зразу в українській кооперації й львівському Промбанку, а потім, на еміграції — ревізором у німецьких, австралійських і американських фірмах. Але ж він вів подвійне життя, мов той Стівенсоновий герой — «др. Джекілл і Мр. Гайд» — бо одночасно працював як український журналіст, редаґуючи «Українську Трибуну» в Мюнхені й «Вільну Думку» в Сіднеї та дописуючи до нашої преси в майже всіх країнах вільного світу.

На нашу думку, автор є, без сумніву, добрим журналістом. Чи він стане і добрим письменником? Цей його перший твір каже передбачувати, що так, якщо тільки О. Михайлів буде продовжувати свою літературну працю, повість «Лисовичі» не буде лиш одинаком і Михайлів не залишиться «автором одного твору»…

Читач бачить у «Лисовичах» цікаву розповідь і захоплюється тим, як Михайлів дотепно характеризує своїх численних героїв, яких на приходстві в Лисовичах було досить, бо в о. Михайла Корчина, Ігоревого дідуся було аж шість дочок. Автор дбає про всіх їх, описуючи, як оригінально вони виходили заміж. І ще багато іншого дізнаються читачі з цієї книжки про приходство в Лисовичах. Старший читач із вдоволенням пригадуватиме собі те життя в українському селі перед другою світовою війною, а молодший пізнаватиме, як жило тоді наше село і яку ролю виконували тоді наші приходства в селі ще довго заки націоналістичні організації почали керувати організаційним життям краю. А зрештою, на запит, який ми поставили в заголовку цієї статтейки, нехай читач відповість собі сам.

Лука Луців

ПЕРЕДМОВА

Мене нераз дивувало, що в нашій літературі майже не було творів, які реально зображували б життя галицького сільського приходства, от хочби таких, як «Люборацькі» Свидницького — роман про священичу сім’ю на Східньому Поділлі, чи прекрасна коротка повість із життя волинського духовенства «Під крилами церков» (незнаного автора). А в Галичині були трохи сентиментальні спогади-нариси Богдана Лепкого — або антиклерикальні карикатури типу Мартовичевого «Забобону». Це тим дивніше, що якраз там, у Галичині, сільські священики і їхні сім’ї відограли особливу й вирішальну ролю в культурному й політичному відродженню ХІХ-ХХ віків.

Я хотів би, щоб моя скромна «хроніка» хоч невеликою мірою виповнила цю прогалину в галицькій і все-українській літературі. Це тим більше, що нині життя й побут колишніх галицьких приходств належать уже до минулого. Целібатна реформа 1920-30 років, далі війна й совєтська окупація і врешті — насильна ліквідація всієї Української Католицької Церкви 1946 року довели до того, що тепер про життя галицьких священичих родин залишилися лиш давні спомини — і спомини ці чим раз більше поринають у темряву, в міру того, як свідки минулого старіються й відходять.

Марсель Пруст назвав колись свій славетний роман «Шукання пропащого часу» («A la recherche du temps perdu»). Коли можна порівняти мале з великим, то власне таким «шуканням» є й мій твір і пропащий час у нім, це не лиш загублена молодість автора, а й безповоротно минула доба колишніх галицьких приходств.

Було б невіджалуваною втратою, якби пам’ять про людей, які жили в тих давніх провідних центрах галицького села, живих, гарних людей з усіма їх людськими прикметами й хибами, загинула без сліду. Бо хоч село їх пережило великий перелом у 1930-их і 1940-их роках нашого віку, хоч воно дало перший в Европі приклад «Господарського чуда» — кооперативного відродження в середині світової Депресії, хоч згодом воно дало також приклад першої в світі суцільної (не лиш міщанської) національної революції, то заслуга тут була в здоровості консервативного, вбогого, неймовірно видержливого середовища, де ті явища створилися — села з його традиційним проводом — галицьким приходством.

О. Михайлів

Нью-Йорк, у черені 1980 р.

І. ЗИМА

В СЕРЕДНЬОМУ ПОКОЮ

З усіх кімнат лисовицької «плебанії» найважливіша називається, як і належиться, «Середній покій». Середня вона не лиш її географічним положенням у самій середині великого, вбогого, з полатаним дахом приходського будинку, а ще й тому, що в ній концентрується все життя великої сім’ї о. Корчина, найбільше ж у час довгої-довгої й дуже нудної зими.

Особливо нудною здається зима на селі малому Ігорчикові, найстаршому внукові сім’ї — блідому, головатенькому, вдумливому хлопчикові восьми років. А сидить він на селі тому, що в його власній сім’ї тепер якраз ще одна, чергова фінансова криза, і його відослали до дідуся, до Лисович, учитися «приватно» разом із наймолодшою тіткою.

Загалом кажучи, Лисовичі здалеку здавалися Ігорчикові малощо не земним раєм. Тут і сади й поля і собаки й корови і стільки людей, усі говорять, сваряться, сміються, не те, що в батьків у містечку, де він жив одинаком. Але зима! Страх нудно. Починаючи від осінньої сльоти аж до безконечної провесни майже не виходиш із хати. Хіба те, що до «превету» перебіжиш, бо мусиш, та й у неділю до церкви ведуть тебе, закутавши як мумію. Навіть у хаті не всюди можна йти. Велика кухня на зиму закрита, з ощадности, варять лиш у малому «Паничевому покою», а «сальон» також стоїть незамешкалий, неогрітий, хіба лиш на Різдво пускають туди дітей, коли янгол принесе ялинку і подзвонить маленьким церковним дзвоником. Але Ігорчик уже, звичайно, не вірить у янгола з ялинкою. Він не вірить також у бузька, що приносить дітей із рова, де вони раніше жаби їдять. Недавно його, разом із наймолодшою тіточкою Славцею освідомила в цьому питанню трохи старша тітка Марта, а Марта ж уже майже доросла, незабаром поїде до Перемишля, до вчительської семинарії. Правда, не все, що вона розказувала, здається Ігорчикові зрозумілим і можливим. Він задумливо розглядає власну анатомію й дивується: «Дійсно, звідсіля діти родяться? Та ні, неможливо, певне щось поплутала Марта!»

Але й узимі бувають приємні хвилини й цікаві місця. Це передусім — Середній покій. У ньому — важкі старовинні меблі, є великий вишневого кольору стіл, а над столом висить велетенська, блискуча мосяжем і порцеляною нафтова лямпа. Лямпа світить дуже ясно — ну, не так ясно, як електричні лямпи у Львові, в «Народній Гостинниці», де Ігорчикові також доводилося бувати, але майже так. А із столом у хлопця зв’язані спомини — трохи сентиментально, а трохи соромно пригадувати, як він колись, малим ще бувши, радів, що міг уже глянути понад край того самого стола. Або як він, сидячи на кружечку з діркою під самою серединою стола, сварився з собакою Гектором:

«Гектор, я вам вже ніколи більше не буду говорити ’ви’, коли ви кусаєтеся! Все буду говорити: ’Ти, Гектор!’» А Гектор все тільки: «Гррр!» — ну й діялог вже був! Говорив же Ігорчик тоді до Гектора «ви», бо Гектор був старий, сивий пес, а Ігорчик, дитина почтива, всіх старих дуже вшановував….

Та нині Ігорчик вже не той малюк, що колись, він геть підріс, і під столом не сидить і навіть у карти грати вміє. Правда, дорослі його звичайно не допускають до гри, от і сьогодні: Навколо стола сидять, грають, сміються, сперечаються тітки й вуйки: Люба — весела, щебетлива білявка, яка Ігорчикові здається ідеалом жіночої краси (особливо, коли вона в свою «львівську» блюзочку вдягнеться, в ту синю з золотими зірками, ох, яка краса!). І чоловік її, вуйко Степан Прус, ще не висвячений закінчений богослов, і тітка Надя з чорнявим, гарненьким, немудро впертим обличчям, і вуйко Олесь — невисокий, чорнявий, чепурний, в товаристві — душа-чоловік, весельчак і танцюрист, а вдома звичайно лихий і нахмурений. І трохи подібна до нього обличчям і характером найстарша тітка — Дарка. Всі грають «лябета», а Марта збоку сидить ображена. Вона ж уже майже доросла, до семінарії поїде за рік-два, а тут її трактують як дитину, не запросили до гри й зовсім не завважують, а як завважать, то зараз починають жартувати з неї. Так ніби вона дитина — якийнебудь Ігорчик, чи Славця.

Взагалі, в сім’ї Корчинів є власний сімейний фолкльор і власне почуття гумору. І одно й друге спирається великою мірою на сто раз повторюваних спогадах про давніх і нових дітей сім’ї, про їх комічні вислови й учинки. До дітей у Корчинівському побуті є досить спеціяльне відношення — їх люблять, ними хваляться, але з них увесь час і, інколи досить немилосердно, насміхаються. Це, звичайно, можна б уважати своєрідною виховною методою, в роді англійського «феґґінґ» у «публічних школах». Але вразливих і несміливих дітей — от, як і нашого Ігорчика — ця метода ще більше онесмілює й залишає слід навіть у пізнішому, дорослому віці.

Та тепер на Ігорчика, Богу дякувати, ніхто не звертає уваги. Грають собі, жартують одне з одного, розказують кумедні, трохи підкрашені, історії про знайомих і сусідів, про смішних, до розпуки смішних мужиків Лисовицької парафії. Корчини, звичайно, образилися б, якби хтось назвав їх попівськими аристократами чи снобами. Ні, вони не горді й гидують делікатними, «польськими» манерами, і селян — сусідів своїх навіть люблять по-своєму. Тільки в них в підсвідомості сидять закорінені поняття: що всі міщани — недовченіпідпанки, а сільські вчителі — півінтеліґенти, а мужики добрі лише, коли не почнуть мудрувати йговорити «по-панськи».Взагалів Лисовичах говорити не так як діди-прадіди — гріх великий. Та ж Івана Падикала назвали «Ксєндзом» у селі лиш за те, що пробував говорити «ся» — замість «сі», і тепер і він «Ксєндз» і жінка «Ксєндзиха» і діти й унуки «Ксєндзики» — все через те одно нещасне «ся». А мокронівських мужиків уся околиця дразнить «букалами», бо вони кажуть «був», а не «бив» — як усі інші селяни.

Зрештою, в розмові своїй Корчини зовсім певні власної соціальної повновартости, навіть вищости. Лиш коли згадати їм про славетних «львівських аристократів», то їх це і дразнить і пригнічує. «Та які вони аристократи!?» — обурюються.

На Ігорчика не звертають уваги….Він радий з того, ходить собі по великій, півтемній кімнаті, прислухається до веселої розмови дорослих — ох, які ж вони дотепні й себепевні! — приглядається знайомим предметам, усе міркує щось. Ось напроти стола темний, важкий креденс, покритий старомодною різьбою. На самому вершечку вирізьблений двоголовий австрійський орел — хоч Австрії вже давно нема і в Листопаді вояки на вулицях зривали з шапок цісарські «ружі» і топтали ногами. І самий Ігорчик недавно лиш повернувся із Сходу, «з України», де він бачив на власні очі Революцію і де почалася його повна свідомість і тяглість споминів. А з ранішого лиш уривки спогаду лишилися, мов щасливі чи болючі проблиски в темряві забуття.

От і креденс. Він пригадує йому його перший соромний дитячий злочин, про який досі ніхто не знає ще, ні бабця, ні дідусь, ані навіть мама. Коли йому було п'ять років, він украв дідусеві гроші — двадцять австрійських корон, такий гарний, хрусткий синенький банкнот, «десять ринських»! У хаті паніка, всі кричать і шукають і врешті Ігорчик, переляканий, витягає той банкнот з-під креденса, він нібито знайшов його, бавлячись із котиком. Та зразу ніхто не повірив йому, лиш одна мама, а вона боронила його, мов поранена тигриця і мабуть таки переконала всіх, що «Ігорчик ніколи неправди не говорить».

А коли вже мова про злочини, то ось тут, біля дверей до «сип’яльні» (де сплять бабця й дідусь, а при них у ночі малеча тиснеться «на кріслах») висить великий настінний годинник з таємничими римськими цифрами й грізним дзвонінням годин. Тут наш молодий герой ще чотиролітнім хлопчиком сховався, вкравши в Славці чоколядову свинку з-під ялинки. Але з’їсти свинки не наважився, лиш відкусив рильце, і тут за дверима його знайшов дідусь із «корпусом делікті» в руках і вилаяв «лайдаком» і «дранем». Страх було неприємно.