Лисовичі: хроніка галицького приходства : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Олесь! Ти хочеш іти на спацер?»

«Дарцю, хочеш на спацер іти?»

«Ігор! Славцю! Та де ті дітиська поділися? Ми йдем на спацер, збирайтеся, скоро!»

І з усіх закамарків приходських вилазить молода й наймолодша ґенерація — одні з радісним вискотом, як Славця й Ігор і менша від Ігоря перкатенька внучка Зоня й ще менший братчик її — Ромцьо. Другі — з належною повагою власного дорослого віку, ще інші — як Дарка й Олесь — із злісними протестами (мовляв, який там, до дідька, спацер, не дадуть чоловікові спокійно почитати книжку?!). Але це вони тільки так удають, а на прохід кожного аж тягне, куди більше ніж до книжки.

Друга фаза — рада сімейна: Куди нині йти на прохід — у Берестки, на Копань, чи на Бручевицю? Берестки найближчі, але нецікаві, пласкі. Бручевиця — чудовий прохід, там єдиний у цілій околиці березовий гай, але ж туди далеко йти. Копань — стрімка гора, тяжко там старшим лізти. Врешті вирішують по-демократичному — куди хоче більшість.

І ось ідуть вони — нині вирішили — на Копань. Наперед, звісно, дітвора біжнить — Зоня з Ромчиком. І Славця й Ігор — на проході вони знов стають малими дітьми, за метеликом гонять, за цвіткою, за блискучим камінчиком лазять. У них мрія тепер — знайти «золоту міку», що про неї їм хтось розказував — ох, якби їм знайти хоч кусочок тієї леґендарної «міки»! Разом із ними вганяють приходські пси — великий мішанець Босий і чорненький Шпунтик — птахів полошать, ловлять хом’яків.

Далі дорослі йдуть, Олесь щось енергійно розказує, він у Львові студіює тепер на тайному українському університеті й оповідає предивні, прекомічні історії про колеґ і професорів і про поліційні арешти й про «хрунів» — отих, що зломали бойкот і пішли студіювати на польський університет. Хрунів, звичайно, треба бити. І зараз же зав’язується завзята суперечка між ним і Даркою. Дарка насправді зовсім погоджується з бойкотом і з атаками на «хрунів» — але вона противиться з привички, щоби дискусія йшла, та ще тому, що вона, як каже Михайло Колюга — «півперечна». І зривається завзята полеміка, всі прохожани прилучуються до тієї чи другої «партії». Більшість, очевидно, за Олесем, і Дарка мовкне на хвилю — ображена.

Більшість? А так — за Олесем і Марта обстає з молодим романтичним запалом і новий інструктор Василь Соплинець — анемічний бльондин, аматор модерної поезії, і навіть мовчазний і несміливий «вічний наречений» Дарчин, студент агрономії Голинський. І за те Дарка його зараз же при всіх вилаяла «дурним ідіотом» — і Голинський вже до кінця проходу мовчатиме розжалоблено. А Дарка нічого — за п’ять мінут починає оповідати якусь анекдоту з сільського побуту. Бо вона — родинний гуморист, уміє найкраще «бавити» кожне товариство.

Люба й чоловік її — о. Степан Прус — у дискусії не приймають участи, вони цікавляться тільки «практичними» справами. Аж дивуються Корчини, як отой Прус за декілька років переробив їхню сестру, недаром він із Угнова походить, а там, кажуть, усі — матеріялісти й купецькі душі. І нині Люба вже не та легкодушна красуня, що колись, нині вона вміє складати домашній бюджет і відкладати гроші до банку й облічувати, скільки її коштуватимуть діти — Зоня й Ромцьо. Ну, зовсім, якби вона не на приходстві родилася, а в якогось ремісника чи купчика. Та ж про гроші, бюджети й ощадності Корчини й приятелі їх таки принципово не говорять, та й правду кажучи — нема й про що, бо в Лисовичах ніхто — крім Прусів — не мав ні грошей, ні ощадностей, ні домашнього бюджету.

Зрештою, отець Степан навіть не йде разом із молодою ґенерацією, а позаду. Він — найкращий зять — по-джентельменськи підтримує бідолашну їмость Марію, яка нині наважилася піти на прохід також, і якій так тяжко лізти на стрімку Копань-гору. Вона безсило задихається, спираючись усією кругленькою, невеличкою фіґурою на рам’я зятеве. Її ґенерація — не та, що тепер, не така, як отієї стриженої Дарки, чи вирахованої Люби Прус. За її часів «випадало» всім дамам бути безсилими й делікатними в товаристві, хоч у кухні вони могли бути крикливими тиранами дітей і служниць.

Ціле товариство виходить на Копань — невисоку, але стрімку гору, що нависла над самим приходством і церквою. Збоку — урвище, де Ігор із Славцею тепер нераз шукають «золотої міки» й де раніше вони залюбки качалися стрімким узбіччям із гори вниз — ох як весело було тоді, як у голові крутилося! Далі — краєм гори простягнулися глибокі, кручені окопи, ще з Світової війни. Хто копав їх? Мабуть москалі, бо на захід звернені.

І Олесь скаче в рів і з молодечою фантазією прицілюється з уявної рушниці на захід.

Гарно, як ніколи ще, пахне яблуневий цвіт…

«От, уявім собі» — каже — «що від заходу підходять поляки, он там, розстрільною. А я тільки прицілився — бах! — і поляк упав підстрілений — як заєць.»

Усі жінки протестують в один голос:

«Ні, так не можна» — кажуть. «На війні тільки найжорстокіші вояки стріляють із прицілу до видимого ворога — а так — всі тільки навмання, Богові в вікна.»

Ігор не погоджується, думає: «1 звідки ті жінки знають, як воно там, на тій війні? І чого марнувати кулі?» А він, Ігор, стріляв би таки з прицілу. Він найрадше стріляв би тепер із револьвера — отак, як Степан Федак недавно до Пілсудського стріляв. Ох, як усі славили б його, як героя! Як відважно він ішов би на смерть — чи в тюрму! Але в голос Ігор говорити не наважується.

З проходу вертаються пізно, геть звечоріло й місяць великий викочується на сході, а на заході все ще фіолетні хмарки.

Ігор шепче Славці: «Яблуні цвітуть, давай поліземо на „нашу“ яблуню за шпихліром, там гарно так!» І лізуть разом, вона на «терасу», він на найвищий «трон» — так, як колись, у давні, добрі часи лазили, як ще малюками були. І дійсно — гарно, як ніколи ще, пахне яблуневий цвіт, місяць освітлює все таємним, незвиклим блиском — «мов ті бенґальські вогні на сцені театру в Кам’янці» — думає Ігор, а в голос не каже нічого, адже Славця ніколи не була в Кам’янці.

… Це була остання Ігорева дитяча ескапада із Славцею. Вже на другий тиждень вона почала, невідомо чого, бокувати від нього, і бавитись не хотіла вже й на прохід не йшла, виправдуючись якоюсь таємничою недугою. Вона перестала цікавитися й «золотою мікою» й метеликами й хом’яками, а стала накручувати волосся «рурками» й приглядатися сама до себе в дзеркалі. Вона стала дівчиною, а Ігор все ще залишився… дітваком.

ДОЩОВИЙ ДЕНЬ

…Надворі дощ. У великому Середньому покою — темно, бо ж вікна від півночі й заслонені молодим листям саду. Нудно — як в осені.

В сальоні грають у карти, весела така гра — «ремі». Ігорові дуже хотілося б заграти також, але ж там уже комплет грачів — Олесь і Люба й Марта й Славця-зрадниця, всі жартують, приспівують, пересварюються, «кібіци» через плечі заглядають — нема тут місця для нашого молодого героя.

Врешті він, витягнувшись на ввесь свій невеликий ще зріст, відходить з погордою від грачів — а ті навіть не помічають того. Ігор думає з гіркістю: «Ну, яке це дурне, все таки — грати в карти! Як можна стовбичити ввесь день над погано розмальованими кусками картону? Краще піти вже до Канцелярії, знайти цікаву книжку, почитати щось…» Адже ж він, Ігор, все таки, не якийсь приходський філістер, а молодий інтелектуал.

Книжковий запас у лисовицькій «бібліотеці» й читацькі зацікавлення Ігореві за останні чотири роки значно збільшилися, бо молоді Корчини (що б про них не думав Ігор) читати люблять і читають часто, в хвилинах вільних від проходу, балачки й карт. Читають, звичайно, не модерну поезію, бо то «глупе», та й найрадше таки читають перекладну літературу, типу, що його американці охристили б «міддл бров». В оскленій шафі лежать і брошури «Бібліотеки Діла» і Келлерманів «Тунель» і Зеліґера «Синя Фльота» і новелі Мопасана й повісті Золя, все, звичайно, в перекладах, українських чи польських. Лиш найстарша дочка Корчинів. Оля Пекар, у себе вдома гордо й сумлінно перечитує друковані дрібнюсіньким мачком німецькі видання «Рекляма» — очі псує.

Ігор також перечитав уже майже всю лисовицьку шафу — хоч Золя й Мопасан йому здаються майже порнографічними й часом сумління мучить його — а може це — «злі книжки», як у катехизмі сказано, може поповнив він страшний «задержаний гріх»?

Але нині Ігор зробив на найвищій полиці шафи нове відкриття — «Малженьство досконале», польською мовою й у подертій обкладці. А там такі цікаві ілюстрації й пояснення, читаючи їх і приємно якось і страшно робиться.

Читає Ігор, освідомлюється. Ну, це вже не колишні Мартині аматорські інформації, а наукова, серіозна книга. Ігор з цікавістю розглядає анатомічні рисунки, перекрої, червоні схеми кров’яних посудів — і нагло йому зовсім гидко робиться. Фе, яке погане все, мов покраяне звіринне м’ясо в жидівській ятці в містечку — і де ж тут мрії про кохання недосяжне, про романтичних красунь?

А крім того ще, ця книжка здається Ігореві очевидячки «зла» — і «гріх задержаний» буде й розгрішення сповідник не дасть. Та й як йому з такого поганого гріха сповідатися?