Лисовичі: хроніка галицького приходства : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

По полудні на церковному подвір’ї будуть гагілки. А гагілки в Лисовичах не такі, як у місті — стилізовані, а старі, сільські, споконвічні.

…Біля церкви ходять урочистим кроком, в обрядовому танку два ряди дівчат, все сходяться й розходяться. Поскрипують новими чобітьми, поблискують новими хустками, поглядають з-під ока на парубків.

Починають від сентиментальної:

І далі пісня ллється епічно й жалісно, про ту Марисеньку, що в неї нема «ні батенька, ні матінки в чужім краю». Ще мине тридцять літ і дочка не одної з цих рум’янолиціх співачок опиниться далеко від рідних, «в чужім краю». Та нині це для них не реальність, лиш «жєлісна» гагілка.

Коли знудиться сумна, то починають живішої, войовничої:

— або й зовсім веселої, серед дівочого реготу:

Збоку, подальше, стоять старші парубки, дебелі, молодецькі, ветерани весільних боїв, з цигарками в зубах, недбайливо чвиркаючи слиною. Молодші ж парубки не те, вони близько коло церкви забавляються, будують «вежі» штудерні, перед дівчатами пописуються. Між ними сільська дрібнота гонить — не нагониться, в чобітках малих, а то й босаком, поблискуючи білими штанятами. Всі аж б’ються, щоб тягнути за мотузки дзвонів: великого — поважного, середнього — веселого, і малого, крикливого дисканта.

А дзвони дзвонять — переливаються…

На приходстві ж настрій, хоч не такий захопливий і голосний, як у селі, а все таки радісний. Тут після Богослужби всі по-давньому розговляються. Отець Корчин ділиться свяченим яйцем із великою родиною, всі цілуються й бажають одно одному — по щирості, бо Корчини таки любляться хоч сваряться. А їдять вони на Великдень як ніколи смачно: солодку бабку з шинкою й торти по кусочкові (решту для гостей держать). Їмость Марія всіх частує щедро й ласкаво, особливо ж зятя Степана Пруса припрошує, бо він уже висвячений і катехит і заможний і поважний — улюблений зять. І теща до нього примовляє гарно так, до шинки, припрошує: «Може ще трошки, Стефцю, від ножа?»

Ігор дивується, йому ніяк не смакує шинка, та ще й із солодкою бабкою. У нього все ще присмак найбільший — хліб із маслом, та сьогодні хліба ніхто не їсть, просто «не випадає» — на Великдень.

І Ігор мовчки жує бабку з товстою свинятиною, а в душі думає: «Як я буду великий, то буду їсти тільки…» Та що він таке — спам’ятується — про їжу мріє? Адже він, Ігор — ідеаліст і романтик молодий, він хотів би бути таким, як отой Ніно в його книжечці про бої італійського Рісорджіменто. Або як ті герої-стрільці, що про них у пісні співається. Зрештою, Ігор бачив колись справжню війну і живих героїв. Він навіть два чи три роки молився тихесенько, щоб ніхто не чув, «за того офіцера, що йому купував тістечка» — за вродливого молодого козака в смушевій шапці й чорному жупані. Де він тепер — отой козак, чи живе ще, чи помогла йому молитва Ігорева?

ГОСТІ НА ПРИХОДСТВІ

Всі Корчини — старі й малі — дуже люблять гостей і гостини. Це в них і традиція слов’янської гостинности і цікавість до чужих людей і бажання побалакати. Та ж вони всі люди говіркі й товариські і в тихій ідилії Лисовицького приходства їм часом стає нестерпно нудно.

Ось і нині на приходстві чекають гостей — сусідів із Волостич і Мокронова й декана з Ольхович. І сім'я о. Левицького, хрищеного батька Ігоревого, обіцялась приїхати з далеких Гущанич, аж із Самбірського повіту. Буде багато чужих — і своїх — панночок, а, звичайно, як панночки будуть, то й кавалери надтягнуть також — студенти з поблизького містечка.

Ігор із Славцею сидять на одному з чотирьох горбів, що положені в чотирьох кутах старого замчиська в Панськім саді. Колись — кажуть — був тут великий панський замок і спалили його збунтовані селяни в XVII сторіччі (чи не в Хмельниччину?). А тепер на замчиську старий Бриґель кукурудзу садить, а з кам’яних веж тільки й осталося, що ті чотири горби, а в них подекуди видно льохи завалені, з старої цегли.

Але нині Ігор не прийшов сюди студіювати історію. Він — і Славця — стовбичать тут як вірний шільдвах, чи як розвідники на козацькій «хвигурі»: вони виглядають, чи не їдуть гості на приходство й хто приїде раніше — щоб завчасу донести про те їмості Марії.

А їмость по великій, літній кухні ходить — хвилюється. І старий кухар Смола, що колись по панських дворах варив, ще доливає оливи до вогню, раз-у-раз примовляючи:

«Ані пса, прошу їмості!»

А може дійсно не приїде ніхто? Ах, яка катастрофа! Та ж такого прекрасного індика зарізали на цю оказію — «Кухажу, то не індик, а потвір!» — мовила їмость Марія. А тортів яких напекли — а тут маєш тобі — ані пса!

Але молода ґенерація Корчинівська в Середньому покою, хоч сама схвильована гостиною, проте сміється з їмостиних страхів. Та ж вони знають, що на селі час не грає великої ролі, на годинники люди не дивляться, а коні тягнуть поволі — то й гості напевне приїдуть, хоч спізняться.

Вже й сонце починає хилитись, аж тут — тріюмфальний крик Ігоря — «їдуть, їдуть» і обоє дітей біжать чим швидше до кухні.

«Звідки їдуть?» — питають їх.

«3 Мокронова, або з Ольхович, бо віз їде вниз із Копані!»

І дійсно — з Мокронова. Вилазять із воза: їмость Пашковська — сива, висока, худа, із скептичною, розумною усмішкою. І отець Пашковський — старий елеґант і льовеляс, кажуть, що в нього була любовна афера в містечку але в це, звичайно, не віриться — де ж таки, священик і вже немолодий! Тільки молоді Корчини про нього шепчуться, хихочуть.

У Пашковських було багато дітей, ровесників Олі й Дарки і старших ще, але тепер одні подружилися й на своє пішли, другі від туберкульози померли й нині тільки старі приїхали з сусідами привітатися, погуторити.

А потім зараз самі найдальші гості приїхали — о. Денис Левицький з дружиною й дітьми. Отець Денис із жінкою живе «як пес з котом», не помогло для щастя їх ані те, що багачі були, ні те, що дітей мали гарних четверо: найстарша у Львові сидить, за гімназійного професора вийшла (добра партія!), до середущої «панич» Долько залицяється (але вона, добра така, його не жене, а взагалі від кавалерів утікає, мабуть старою дівою залишиться), а наймолодші — гарні, мов образочки, білявенькі син і дочка.

А далі — мов розв'язався мішок із гістьми. Приїхав о. декан Носовський з Ольхович із дружиною й дві дочки їх — старша співачка «майже професійна», а молодша — симпатія Олеся Корчина, він не одну пару підошов сходив, бігаючи до неї, до Ольхович. І отець Розновський із найближчого села — Волостич, із високими, такими як він, дочкою й сином (а їмость хвора, дома лишилася). І надійшли пішки з містечка із співом, мандоліною й великою фантазією студенти молоді: Студент юристики Крат — із штучною мужицькою вимовою й трохи вайлуватими манерами, і Грицяк — весельчак, що вміє складати такі дотепні пісні, і Галюк — вродливий, ґалянтний бльондин, що тільки недавно вернувся з Німеччини.

Приходство виповнюється гістьми — по береги. В Середньому покою й навколо бічного стола в «Канцелярії» вечерю подають — борщ і індика-«потвора» й печеню й паштет і торти з кавою. Гості їдять і хвалять, добре справився кухар Смола, не даром панським кухарем служив.

Алькоголю багато не п’ють, лиш чарку-дві, хоч про «Відродження» ще й ніхто не чув, але ж пити багато «не випадає», а це найважливіший закон у приходському побуті.

А по вечері все товариство розміщується хто-де-куди — їмості в Середньому покою, панотці в Канцелярії за преферансом, а молодь у сальоні забавляється.