Лисовичі: хроніка галицького приходства : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ігоря, звичайно, тягне до молодих. Йому пригадується, як він колись, дитиною, страшно любив «товариські гри», як він із Славцею тоді плуталися попід ноги дорослим у «цюцюбабці», крутилися в «пташку» й пхалися до «кляштору». А нині вже не так просто й приємно йому. От, до Славці-ровесниці тепер дорослі кавалери всміхаються й часом навіть «панною» кличуть, а його просто не завважують, ані не женуть, як дітвака колись, ані не приймають до гри. Ігор переживає тепер початок страшно неприємного віку в житті хлоп’ячому — віку дозріваючого підлітка.

Але йому тим легше тепер залишатися непомітним обсерватором, і Ігор спостерігає-приглядається. Всі ці товариські гри Маковей назвав «страшно дурними», але це в дійсності не так зовсім. Бо всі вони є часткою правічної гри двох супротивних статей, фліртом у формі дитячих ігор, залицянням під бачним оком «тіток-призвоїток».

Насамперед, звичайно, «пташок». Хтось затягає традиційного «Лята пташек по уліци», але молодша ґенерація його зацитькує, вони ж українці й співатимуть по-новому:

І далі — «Вибирай си, кого любиш!» — І хоровід стає, і розсміяний, відважний кавалер вибирає зашарілу панночку й усі сміються, переглядаються: «Ага!». А далі «кляштор». До темної, замкнутої кімнати Грицяк — «дверник» викликає «сестру Стефанію» до «брата Олександра», тобто до вуйка Олеся його «симпатію». За закритими дверима чути шарудіння й сміх і поцілунок і «брат Олександер» виходить з тріюмфальною міною. І нагло, мов грім із ясного неба, «дверник» кличе для «сестри Стефанії» — «брата Ігоря»! Ігор встає ні в цих, ні в тих, хотів би крізь землю провалитися, звичайно, всі знають і Ігор знає також, що Стефця Носовська любить тільки Олеся Корчина й ні з ким іншим не хоче цілуватися, а Ігоря викликала тільки тому, що він нешкідливий дітвак. Але, що йому робити в «кляшторі» з тією Стефцею? Цілувати її? — та ні — і страшно й гидко якось. Подати руку? Смішно! Врешті Ігор пригадує, що старших пань (років понад тридцять) у «кляшторі» цілують у руку, і він дуже ґалянтно й незграбно цілує теплу й спочену руку Стефці. Фу — життя врятоване! А сам він до «кляштора» викликав… Славцю.

Багато веселіша й оживленіша — цюцюбабка. Звичайно, й тут також молоді люди намагаються зловити, на-сліпо бігаючи, якусь симпатичну дівчину й при цій нагоді бувають усякі «припадкові» обійми й грішні дотики — але все таки втікати від зав’язаної «цюцюбабки» страх смішно, а ще смішно штовхнути її — коли вона хлопець. І Сальон аж тріщить від тупоту, реготу й дівочого писку.

Так, цікаві ті товариські гри, але Ігор таки лиш підросток і спостерігач і йому надокучує ця роля. Він встає і з повагою власного дванадцятого року йде до інших кімнат послухати — подивитися.

В Середньому покою їмость Пашковська розказує:

«Страх, їмость, які ті молоді люди прикрі. От, колись приїхав мій Мільо з гімназії, я дивлюся на його латинську книжку, а там на кождій сторінці написано: ’Кацап-ідіот, ідіот-кацап!’.»

Всі їмості співчувають їй. Пашковські здавна були «старорусини», але не москвофіли ніякі, а тепер діти їх — зовсім таки українці. Але це не зберегло гімназійних книжок Мілевих від народнього гніву.

Ігор мандрує далі — до Канцелярії. Там його толерують отці преферансісти, бо він тихо сидить, не перебиває їм. А при преферансі говорити гостро заборонено й сам о. Корчин грізно остерігає: «Кібіцен — штіль зіцен!». Ігор знає вже настільки німецьку мову, а зрештою він і так мовчазний, а на карти поглянути цікаво. Грають усі з завзяттям, скупченням, повагою, не грають, а священнодійствують. Мов ті, славні з комедії «Декани з гір», тільки ж ті грали не преферанса, а фербля, а в Лисовичах фербля не грають, може тому, що бояться їмостей (так, принаймні, це пояснює молодий Грицяк — жартун).

«Пас!»

«Мізерка!»

«Вісім перших!»

«Контра!»

«Ре!»

Лиш часом два партнери палко посперечаються, чим треба було, а чим не треба «виходити».

Ігор врешті таки виходить із Канцелярії — страх, як пізно, вже незабаром дванадцята. Очі самі злипаються до сну. А все таки, як приємно, коли до Лисовицького приходства гості приїдуть!…

ГЕЙ, ТАМ У САДІ!

Нині в приходстві гостей нема, звичайнісінький будень, але Ігор ізранку збудився чогось щасливий. Може тому, що надворі весна — «пташки співають, цвіти цвітуть — як у раю», казав йому колись вуйко Олесь. Це він так тоді з малюками дрочився — Ігорчиком і Славцею, сидячи на великому каштані. А маленький тоді Ігор попід каштаном бігав, вилізти силувався, просився: «Вуйку, візьми мене також на каштан!» — та дарма, не судилося тоді йому побувати «в раю».

Нині каштан ще не цвіте, та й Ігор на нього лізти не хоче — галузки крихкі й сидіти невигідно. Для Ігоря улюблені дерева — старі яблуні в саду «3а шпихліром». Він знає на них кожну галузку й поназивав галузки ті фантастичними назвами, тут і «трон» і «вишка» й «тераса» й «поверх». Звичайно, дванадцятьлітньому підросткові вже й не годиться по яблунях лазити, але нині Ігор ніби знов маленьким став, на кожну яблуню лізе, мов із старими приятелями вітається, п’яніє від рожево-білого цвіту.

Ці старі яблуні насадив о. Корчин ще давно, як тільки парохом у Лисовичах став і нині вони вже й не родять якслід, віджили своє. А в другому саді — «За хатою» молоді яблуні ростуть, насаджені колись батьком Ігоревим, господарським сином. Яблука на них чудові — «золоті» ї «сірі» ренети, але лазити на них не можна, молоді ще. А зрештою, в саді «За хатою» найбільше росте чудових слив, і влітку, продавши сливки «на пні» комарнянському садівникові, їмость дістане за них гарненькі гроші.

Тільки ж Ігор тепер не думає ні про ботаніку, ні про економію, а в сад біжить і на дерева лізе, бо тягне його весняна радість і буйність молода. Але ж на цьому світі повного щастя нема, і на дні Ігоревої радости ворушиться болючий сумнів: «Чи випадає на дерева лізти — йому, гімназистові другої кляси!?». І врешті він рішається на компроміс. У Панському саді, над вивозом колишнього оборонного рову нависають ще старіші, півмертві яблуні, які ростуть не вгору, а вбік якось, і творять чудові сідала. Там, на одній із тих яблунь приміщується Ігор — так найкраще: і на яблуні сидиш і читаєш «Чорну Раду».

Та дарма — Ігор ніяк не може зосередитися над книжкою, хоч він звичайно вважається «книжковим молем». Сонце так чудово гріє крізь молоде листячко й трава навколо вже велика, лискуче-зелена й цвітуть у ній жовті «сонічка» — цвіти кульбаби. Від стависька долітають гусячі ґеґання й крики малих гусіїв, старі дядьки проходять вивозом — вітаються: «Слава Йсу Христу!». І джмелі гудуть над квітами… Ні, Ігореві таки не читається й він недбало — як ніколи — кидає книжку в траву й іде крізь сад і далі, полевою стежечкою — на старий цвинтар.

Весна — і цвинтар? — таке зіставлення зовсім не здається дивним Ігореві. Він — як і все приходство й усе село — не бачить непрохідної межі живими й мертвими й цвинтар йому — мов міський парк якийсь чи музей, цікавий і приємний, близький такий. Тут вони колись із Славцею збирали суниці влітку (хоч Олесь глузував із них, що вони ягоди «з трупів» їдять). Тут він знає всі замітніші могили. Ось він іде поміж зазеленілими кущами ліщини й рябини, перечитує в сотий раз старо-галицьку поезію — напис на гробі давнього пароха Біловуса:

Ігор відрухово відмовляє «Отченаш» за отця Біловуса (Не знати, який він був? — думає — певне завзятий твердий русин!) і далі йде — на гріб останнього лисовицького поміщика, Бурського. Тут монумент найкращий на всьому цвинтарі — зломана колона з мармуровим вінком лілей. Ігор за Бурського не молиться (адже ж поляк!), але думає про колишній двір і давнє панське життя. Бурський, кажуть, був непоганий чоловік, не такий, як дідич із «Панських жартів». Але господар з нього був нікудишній і тепер усю панську землю розкупило село, а на фільварку халатясті жиди сидять.

І до родинних могил Корчинівських іде Ігор — тут його вуйко Ігор лежить, на якого честь і його назвали Ігорем, кажуть, помер він малим хлопцем від менінгіту. І другий вуйко, Іван, який, власне, взагалі не жив, лиш охристили його «в утробі матері», так принаймні тітки між собою говорять пошепки.

Ігор сумлінно відмовляє два «отченаші» й вертається назад шукати книжку в траві й готувати лекцію.

«СПАЦЕР»

«Спацер» — прохід, це не лиш сімейний обичай Корчинів, а свого роду обрядова функція. Від весни до ранньої осени, коби лиш гарна погода була, всі на прохід ідуть перед вечером, цілою громадою. Це для них і поворот до природи і свого роду спорт (бо фізкультурою, назагал, приходство не цікавиться) і врешті ще одна нагода для сімейної конверсації.

Як у кожному обряді, так і в лисовицькому «спацері», є власні щораз повторювані фази. Насамперед — фаза скликання: