Чарівні казки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

„Якщо вам заманеться, як і раніше, літати в повітрі подібно до богів, я покараю вас за це, бо не бажаю, щоб ви зруйнували своїм небезпечним спілкуванням із зовнішнім світом щастя моєї імперії“.

Проказавши це, він зник. Погрози Амура не позбавили метеликів бажання перемін і прагнення літати, хоча б заради насолоди інколи залишати землю. Деякі з них піднялись у повітря і впевнилися, що роблять це так само легко, як і до заборони Амура. Але варто було їм перетнути кордони нашого острова, як вони перетворилися на маленьких комах, таких, яким ви бачите мене зараз. Усі вони були різнобарвними, бо мстивий Амур хотів показати цим розмаїттям їхню легковажність і непостійність. Вражені, цією метаморфозою, метелики повернулися на острів, де, ледве торкнувшись землі, знову повернули собі свій звичайний вигляд. З того фатального дня над нами тяжіє помста Амура: коли ми залишаємо свою землю, то зберігаємо лише людський розум і здатність розмовляти. Але ми ніколи не користувалися цим за межами нашого острова, щоб не поширювати чутки про помсту Амура по всій землі і аби не лякати тих, хто, як і ми, відзначається схильністю до непостійності. Проте, мандруючи по світу, ми з великим задоволенням бачимо, що доля помстилася Амуру і без нашої участі: непостійність панує так само владно, як і він, на усіх просторах його імперії.

Кілька століть по тому Сонце, яке з великим задоволенням вирощувало квіти в імперії Метеликів, відчуло таке захоплення від власного творіння, що закохалося в троянду дивовижної краси. Вона теж ніжно його покохала. Через деякий час троянда почала виділятися своєю формою серед інших квітів, і Сонце відразу ж породило подібних до неї, щоб сховати свою кохану серед безлічі нових квітів. Нарешті у Сонця й Троянди народився напівбог, якому Сонце визначило вічно володіти нашим островом. До цього у нас не було володаря, але син бога, який постійно дарував нам свою милість, був прийнятий, як король, з невимовною радістю і названий королевичем Метеликів. Саме він, прекрасна королівно, зможе допомогти вам у небі, бо випадок, про який я зараз розповім, назавжди зробив його вірним другом Листяного королевича.

В одній далекій від острова Метеликів країні царювала фея, яка обрала собі за помешкання темну печеру. Її назвали Феєю з Грота. Вона відзначалася незвичайними розмірами, а в кольорі її обличчя поєднувалися зелений, пурпуровий і блакитний. Зовнішність Феї робила її настільки ж страшною, як і чаклунська могутність. Смертні так боялися чаклунки, що серед них не знаходилося жодного сміливця, який наважився б наблизитись до її володінь.

Одного разу королевич Метеликів, мандруючи для розваги по її країні, побачив там фею, був вражений цією зустріччю і довго летів услід за нею, щоб краще роздивитися цю жахливу потвору. Вона навіть не помітила, що за нею стежать, бо королевич, хоча і був сином Сонця, не одержав у дарунок від долі можливості мандрувати в іншому вигляді, ніж усі ми, залишаючи межі свого королівства, адже народився він на нашому острові вже після того, як Амур дав острів’янам відчути свій гнів. Однак він не був непостійним, як його підданці, і Амур, бажаючи зробити йому хоч невелику ласку, дозволив королевичу мати один колір і нагородив його забарвленням, яке означає вірність. У такому вигляді він летів за феєю скільки хотів, поки не побачив, що вона зайшла до свого похмурого житла.

Цікавість спонукала королевича прослизнути туди за нею, але яке видовище чекало на нього в глибині печери! Він побачив там молоду дівчину, гожу і яснолицю, мов сонячний день. Вона лежала із сумним виглядом на підстилці із сухої трави. Час від часу красуня втирала сльози, що рясно котилися з її чудових очей. Пригніченість і туга дівчини ще більше підкреслювали її принадність. Це видовище так зворушило королевича Метеликів, що він зовсім забув про свій вигляд, бо закохався без пам’яті і палав бажанням освідчитись у своїх почуттях. Прокинутися від солодких мрій його змусив страшний голос Феї із Грота, яка говорила з юною красунею дуже брутально. Це боляче вразило королевича й викликало гнів; він був у розпачі, не маючи змоги висловити свої почуття. Фея недовго залишалася на одному місці через притаманну їй підозріливість і незабаром вийшла з печери; тоді зачарований королевич наблизився до дівчини, політав довкола неї. Прагнучи натішитися тією свободою, яку давав його вигляд, він сів на її прегарні золотосяйні коси, а потім на саме обличчя. Він помирав від бажання розкрити дівчині своє серце, зворушене її красою й смутком, та як змусити прекрасну незнайомку повірити в те, що він син Сонця, коли не може постати перед нею у своєму звичайному вигляді? Як розповісти їй про помсту Амура й природну для мешканців його острова непостійність і переконати в тому, що сам він ніколи її не зрадить?

Королевич провів кілька днів у печері й довколишньому лісі і ніяк не міг зважитися полишити палко кохану красуню. Хоча він не насмілювався заговорити до неї, самої можливості бачити дівчину було досить, щоб він залишився в цьому страхітливому місці, а не летів до чудових країв, де мав насолоду царювати і вважався найпрекраснішим королевичем на світі.

Протягом усього цього часу він був поруч з юною незнайомкою і бачив, як нелюдськи ставиться до неї фея. З їхніх розмов він дізнався, що нещасна красуня була королівною Коноплянок, а Фея (як виявилося, її родичка) викрала дівчину в ранньому дитинстві, щоб захопити владу над королівством — маленьким острівцем, розташованим неподалік острова Метеликів, де королевич і сам частенько бував і чув про таємниче зникнення королівни. Цей край називається островом Коноплянок через величезну кількість маленьких пташок, які мешкають там і носять це ім’я. Королевич Метеликів гаряче співчував королівні у її незгодах і, щоб поміркувати про її визволення, вирішив повернутися додому.

Він полетів на острів Ясного дня, не даючи собі ні хвилини перепочинку, і знайшов там Листяного королевича. їх давно зв’язувала міцна дружба, і Листяний королевич подовгу гостював на острові Метеликів. Вислухавши розповідь про пригоду свого друга і вивчивши всі можливості визволення юної красуні, Листяний королевич вирішив сам вирушити до країни злої Феї, щоб розповісти королівні Коноплянок про палке кохання королевича Метеликів і про те, що перешкоджає йому з’явитися переднею у справжньому вигляді. Однак Листяний королевич видався його нещасному товаришу надто небезпечним суперником. Він з достатньою на те підставою побоювався, що королівну швидше зворушить чарівність такої довершеної людської істоти, ніж розповідь про кохання іншого, хто сам, до того ж, не може з’явитись перед її очі. Королевич Метеликів скаржився на свою жорстоку долю і шукав будь-який інший спосіб освідчитись королівні, та марно: ніхто, крім напівбога, не міг наблизитися до помешкання Феї, не відчувши одразу ж згубних наслідків її помсти.

Отже, він вирушив у дорогу разом із Листяним королевичем, охоплений ревнивими побоюваннями; йому здавалося, що, побачивши прекрасну королівну, його друг не зможе більше залишатися байдужим, хоча саме його холодність зробила його відомим в усьому світі. Амур, стурбований важкою ситуацією, яку він сам створив для королевича Метеликів, і сподіваючись водночас підкорити нечутливе серце його друга, розраховував на вас, прекрасна королівно, — вів далі метелик. — Ви одна були гідні такої перемоги. У день свого від’їзду обоє друзів побачили на скелі таку сліпучу ілюмінацію, що Листяний королевич, приваблений своєю долею більше, ніж цікавістю, наказав крилатим рибам, що везли його в миртовій альтанці, наблизитись до того місця, звідки виходило таке яскраве сяйво. Ви самі знаєте продовження цієї історії: Листяний королевич побачив вас у гіацинтовому лісі і залишив біля ваших ніг таку дорогу для нього свободу, яку дбайливо зберігав до цієї миті. Але його квапив нетерплячий королевич Метеликів, який згодився на зупинку біля цих берегів, знітивши серце, і Листяний королевич з безмежним жалем мусив їхати від того місця, де залишився б назавжди за велінням своїх почуттів. Вони подорожували далі, і королевич Метеликів був задоволений, упевнившись: Листяний королевич по-справжньому закохався і далекий від того, щоб стати його суперником; він вважав це щасливим передвістям для успішного завершення своєї справи.

Діставшись володінь Феї з Грота, вони проникли до її похмурого житла, і Амур, який вирішив в усьому їм сприяти, влаштував так, що вони знайшли сплячу королівну Коноплянок саму. Не можна було гаяти ні хвилини. Листяний королевич переніс її в альтанку із зелені, куди за ним полетів і королевич Метеликів. У цей час повернулася Фея; виявивши, що королівна зникла, вона жахливо скрикнула і вирішила будь-що перешкодити крадіям своїм чаклунством і помститися, та все її мистецтво було безсиле проти Листяного королевича, який з великою швидкістю віддалявся від згубних берегів. У цей час юна принцеса прокинулась; вона була дуже здивована, побачивши, де знаходиться, і помітивши присутність Листяного королевича, але то був приємний подив, і він зріс ще більше, коли принц розповів їй про ті наслідки, до яких призвела її краса, і про те, що тепер вона звільнена від тиранії злої феї і віднині може правити у своєму королівстві, а також у країні, ще прекраснішій, ніж її власна. Королевич Метеликів говорив їй про своє кохання з такою жагою і ніжністю, що королівна вже палала нетерпінням побачити юнака у його справжньому вигляді, про який, як вона потім зізналася сама, склала для себе найсприятливішу думку. їхня подорож тривала. І через кілька днів вони прибули на острів Метеликів, де королевич-метелик поспішив ступити на землю, щоб, нарешті, постати перед королівною таким, яким був насправді. Його вигляд нічим не порушив того приємного образу, який створила у своїй уяві королівна Коноплянок. Йому пощастило: він сподобався і за це покохав її ще ніжніше.

Королівна послала попередити підданців свого острова про те, що з нею сталося, і вони гуртом вийшли їй назустріч. У їхній присутності вона дала згоду відповісти на кохання і прийняти і володіння щасливого королевича Метеликів. Листяний королевич залишив її одразу ж, як привіз на острів, щоб повернутися до вас, прекрасна королівно, куди його нестримно вабили нетерпіння й палке кохання».

Чарівлива з величезною увагою слухала метелика, коли до кімнати раптом увійшов королевич Арістон; на його обличчі палала лють, наслідків якої вона боялася.

«Доля погрожує мені! — закричав він, ступивши до її покоїв. — І обіцяє велике нещастя. Звичайно, це може бути лише нещастя втратити вас, бо немає інших незгод, до яких моє серце було б таким чутливим. Подивіться, пані, — провадив він, звертаючись до Чарівливої, — погляньте, у який колір забарвлені мури цієї башти: для мене це вірний знак майбутніх незгод».

Але позаяк нещастя Арістона лише радували королівну, вона подивилася туди, куди вказував королевич, і пересвідчилася в тому, що насправді блакитний камінь, втрачаючи свій первісний колір, ставав зеленим. Такі зміни дуже втішили її, бо вона вже не мала ніякого сумніву в тому, що це вірне передвістя швидкої появи Листяного королевича. Радість, яку нещасний Арістон помітив в очах королівни, лише посилила його розпач. Він зізнався в тому, чого ніколи раніше не говорив Чарівливій, бо став щирим від надміру туги. Він відчував до королівни таку глибоку пристрасть, що обожнював би її, навіть коли б був певний того, що залишиться нещасним на все життя.

«Я не маю жодного сумніву щодо своєї біди, — сказав він королівні, — доля обіцяла мені, як і вам, що я завжди буду нещасним, якщо не збережу вірності першим враженням кохання, та чи можна виконати цей жорстокий наказ, хоч раз побачивши вас? Якщо колись і мав якісь почуття, то забуваєш про все, перестаєш піклуватися навіть про своє благополуччя заради того, аби думати лише про кохання до вас і робити все можливе, щоб сподобатися. Одна молода королівна при дворі мого батька-короля було видалася мені гідною моїх почуттів. Я сподівався, що прагнутиму якнайшвидше повернутися до неї, коли мені випало провести тут деякий час, але тільки-но я побачив вас, як всі мої наміри були порушені. При цьому мій розум і серце дійшли згоди, і я вважав, що немає нічого неможливого для тієї ніжної пристрасті, яку я відчував до вас. Я навіть сподівався, що вона зможе змінити вирок долі, але ваша незмінна суворість показала, що я помилявся і в мене немає іншого виходу, крім смерті заради вас».

Королевич Арістон закінчував свою промову, в якій постав перед Чарівливою принаймні гідним жалю, коли раптом вони побачили в повітрі листяний трон. Його несла незліченна кількість метеликів; один із них, небесно-блакитний (за тим кольором Чарівлива впізнала сина Сонця), підлетів до неї і звернувся з такими словами: «Їдьмо, прекрасна королівно, сьогодні ви станете вільною і зробите щасливим найлюб’язнішого у світі королевича».

Метелики опустили трон біля Чарівливої, вона сіла на нього, в ту ж мить знялася в повітря і зникла в далині. Арістон, охоплений відчаєм від такої втрати, не слухав більше нікого й нічого не відчував, крім свого надмірного горя: він кинувся в море. Фея одразу ж залишила скелю, бо та стала для неї зловісною після загибелі небожа, і, щоб вдовольнити свою лють, розбила її разом із баштою ударом блискавки на безліч маленьких уламків, які хвилі й вітер рознесли по всьому морю. З того часу з цього каменю, названого бірюзою, роблять персні, а самоцвіти, які одержали назву каменів старого гарту, походять від решток зруйнованої скелі; інші лише схожі на них. Спомин про нещастя, напророчене королевичу Арістону зміною кольору, дійшов і до нас: кажуть, що персні стають зеленими, коли з їхніми володарями мусить статися нещастя; стверджують навіть, що, звичайно, це пов’язано з незгодами кохання. Поки фея віддавалася своєму горю, руйнуючи острів, королевич Метеликів, радий зробити Листяному королевичу послугу, подібну до тієї, яку отримав від нього сам, доставив Чарівливу по небу до очеретяного корабля, прикрашеного гірляндами з квітів, де з усім нетерпінням палкої пристрасті на неї чекав її коханий.

Неможливо змалювати радість, яку він відчув, побачивши королівну: ще ніколи кохання не виявлялося так палко, як у серці і словах прекрасного королевича. Вони помчали до острова Ясного дня; королевич Метеликів полетів додому, до коханої королівни Коноплянок. Чарівлива послала двох метеликів до батька сповістити про свою долю. Король подякував небу і незабаром вирушив на острів Ясного дня, де Листяний королевич і прекрасна королівна панували на вершині блаженства, завжди були щасливі, бо навіки зберегли кохання й вірність.

ПРИЄМНЕ ПОКАРАННЯ

Жив собі колись великий король, який палко закохався у прекрасну королівну свого двору. Щойно він закохався, як одразу ж освідчився їй у своєму почутті, адже королі мають більше привілеїв, ніж прості закохані. Королівна вельми ласкаво прийняла женихання, яке могло піднести її аж до трону. Вона видалася королю такою ж розсудливою, як і чарівною, і він одружився з нею. Весілля було надзвичайно гучним, але найдивовижніше: і в шлюбі король, як і раніше, залишився закоханим. Щастя таких приємних пут Гіменея порушувала тільки одна прикрість: подружжя не мало дітей — спадкоємців королівства.

Щоб знати, надіятись чи ні, король вирішив порадитись з феєю, котра, як він вважав, була однією з його найкращих друзів. Її звали Страхітливою, проте далеко не завжди вона була такою стосовно короля. Ходять чутки, що в старовинних збірках цієї країни можна знайти пісеньки про її походеньки, адже в усі часи поети відзначалися неабиякою зухвалістю. Фея була дуже шанованою персоною і вражалася такою суворою, що надзвичайно важко було повірити в те, що й вона підвладна чарам кохання, та де ті серця, які здатні уникнути їх?

Король завжди був галантним кавалером і відзначався гострим розумом, тому розумів, що зовнішність — частенько оманлива. Він зустрів Страхітливу в лісі на полюванні, і вона постала перед його зором такою граціозною й чарівною, що король ні хвилини не сумнівався в її бажанні сподобатися йому. Бо фея мала більше задоволення від того, що її кохали, ніж тоді, коли викликала жах.

Ніжні почуття зберігалися кілька років, але одного чудового дня, коли фея була цілком упевнена, що володіє серцем коханого, мов особистою власністю, вона з’явилася перед ним у своєму справжньому вигляді. Фея була вже немолодою, її краса зів’яла, і вона одразу ж пошкодувала про свою самовпевненість, побачивши розгубленість на обличчі короля. Незабаром вона переконалася: почуття серця, хоч би якими ніжними були, не можуть зробити кохання щасливим без допомоги вродливої зовнішності. Король засоромився того, що закохався лише в чарівну примару. Він розлюбив фею і зберіг до неї лише поштивість і дружні почуття. З властивої їй природної гордості Страхітлива майстерно вдала, що цілком задоволена повагою короля, запевнила його в тому, ніби вона його найкращий друг, і навіть прийшла на весілля, як і інші феї, запрошені на свято, аби своєю гучною відмовою не дати підстави запідозрити її в тому, що засмучена цим шлюбом.

Отже, розраховуючи на дружбу колишньої коханки, король рушив до її помешкання. Це був мармуровий палац вогненного кольору, який стояв посеред великого лісу. Дістатися туди можна було надзвичайно довгою алеєю; обабіч неї сиділи леви вогненного забарвлення. Страхітлива любила лише цей колір і зачарувала таким чином усіх тварин у своєму лісі. У кінці алеї був прямокутний майданчик, де постійно чатували грізно озброєні маври у вогненного кольору одязі. Король сам перейшов ліс, він чудово знав лісові стежки, і навіть подолав алею левів, не наражаючись на небезпеку, бо, наблизившись, кинув їм жовтеці, подаровані колись феєю, аби міг без перешкод пройти це місце, не боячись страшних звірів. Ледве король кинув їм чудові квіти, як звірі стали покірними, сумирними створіннями. Нарешті він наблизився до мавританської сторожі, й та одразу ж націлила на нього свої стріли, та коли король кинув їм гранатовий цвіт, котрий, як і жовтеці, одержав від феї, маври пустили свої стріли в повітря й вишикувалися в ряд, щоб пропустити його. Король зайшов до палацу Страхітливої. Вона сиділа в залі на рубіновому троні в оточенні дванадцяти мавританок, одягнених у газ вогненного кольору.

З нього було виготовлене і її вбрання, обсипане такою кількістю коштовного каміння, що виблискувало і переливалося на сонці, проте від того вона не ставала привабливішою.

Перш ніж підійти ближче, король деякий час стояв на відстані, розглядаючи й слухаючи фею. Поруч з нею на столі з червоного мармуру лежало багато книжок. Він бачив, як вона взяла одну з них, посвячуючи мавританок у таємниці, що роблять фей такими небезпечними. Але Страхітлива навчала їх лише злим чарам, які шкодять спокою і благоденству людей, і нічого не розповідала про те, що могло б піти їм на користь. Це викликало у короля ненависть до феї і, заходячи до зали, він перервав страшний урок, вразивши Страхітливу своєю раптовою появою. Однак, одразу ж опанувавши себе, вона відіслала мавританок і, дивлячись на короля пихато й гнівно, вигукнула: «Навіщо ви прийшли сюди, зрадливий королю?! Чому своїм несподіваним візитом ви порушили спокій, яким тут іще намагаються тішитися?»

Король був вражений таким ставленням, він не сподівався подібного прийому, а фея, розгорнувши одну зі своїх книг, провадила далі: