Чарівні казки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Цей напис нічого не прояснив для Філакса, тому принц вирішив іти лісом далі, але тут настала ніч. Він сів біля підніжжя кипариса й одразу ж почув ті самі, що й минулої ночі, голоси. Найбільше його вразило те, що стогнали, мов люди, дерева, які його оточували. Королевич підвівся, вихопив меч і вдарив по найближчому кипарису. Він збирався вдарити ще, як раптом дерево скрикнуло: «Зупинись, зупинись, не кривдь нещасного королевича, який не в змозі захистити себе».

Філакс опустив меч і, оговтавшись від несподіванки, спитав у кипариса, яким же чином він може бути одночасно і людиною, і деревом.

«Я з радістю розповім тобі про це, — відповів кипарис, — бо коли вже вперше за дві тисячі років доля дає мені можливість поділитися з кимось спогадами про мої незгоди, я не хочу втратити її. Усі дерева, які ти тут бачиш, були колись іменитими принцами і відзначалися неперевершеними чеснотами. У цих краях царювала фея Цеорея. Вона була вродлива, але її чаклунське ремесло принесло їй ще більшу славу, ніж краса. Фея вдалася до своїх чар, щоб підкорити нас своїм законам. Вона покохала молодого Орізея, королевича, наділеного прекрасними якостями й гідного кращої долі. До речі, — додав кипарис, — це той дуб, що стоїть ось поруч зі мною».

Філакс подивився на дуб і почув, як той тяжко зітхнув, мабуть, пригадавши усі свої біди.

«Щоб принадити королевича до свого двору, — вів далі кипарис, — фея оголосила турнір; ми всі поквапились скористатися цією нагодою, щоб здобути собі славу. Орізей був серед тих, хто виборював головний приз — зачарований обладунок, який робив свого володаря невразливим. На горе, переможцем виявився я. Цеорея, розгнівана тим, що доля вчинила проти її волі, вирішила помститися нам за цей фатальний удар: вона зачарувала дзеркала, якими була прикрашена галерея замку. Ті, хто бачив її відображення в цих фатальних дзеркалах хоч раз, не могли не спалахнути до неї жагучою пристрастю. Саме тут вона прийняла нас після турніру, ми побачили її відображення, і фея видалась нам такою прекрасною, що навіть ті, хто до того часу ще не звідав жодних почуттів, в одну мить втратили спокій, а ті, хто кохав, так само легко забули своїх коханих. Ми вже й не думали залишати палац феї, прагнучи лише одного — сподобатися їй. Марно державні справи вимагали нашого повернення до своїх володінь. Усе здавалося не гідним нашої уваги, окрім надії завоювати любов Цеореї. Тільки Орізей користувався її прихильністю, а почуття інших королевичів фея принесла в жертву своєму дорогому коханому. Здавалося, що на деякий час кохання пом'якшило жорстокий норов Цеореї, але невдовзі її злостивий характер взяв гору і вона помстилася сусіднім королям за незначні образи жахливими вбивствами. Зловживаючи чаклунством, вона зробила нас знаряддям своїх жорстоких намірів. Орізей марно намагався не допустити беззаконня: фея кохала його, але не підкорялася йому.

Одного разу, повернувшись після бою, де заради Цеореї переміг велетня, якого вона послала битися зі мною, я підніс їй зброю переможеного. Фея була сама в дзеркальній галереї. Я поклав трофеї до її ніг і почав говорити про своє кохання із надзвичайним запалом, який, до того ж, посилювала чарівність цього місця. Але замість того, щоб якось віддячити мені за успіх у битві і за любов, Цеорея поставилася до мене з нестерпною зневагою.

Пішовши в один із кабінетів, вона залишила мене в галереї, охопленого невимовним відчаєм і люттю. Я ще довго перебував там, не знаючи, що робити, бо чари феї позбавляли нас можливості змагатися з Орізеєм. Піклуючись про життя свого коханого, жорстока Цеорея зробила нас ревнивими, але позбавила такого природного для людей бажання помститися щасливому супернику. Нарешті, походивши деякий час по галереї й згадавши, що саме в цьому місці я запалав коханням до феї, я вигукнув: „Тут зародилася нещасна любов, яка довела мене до відчаю! Отже, злощасні люстра, що стільки разів віддзеркалювали красу несправедливої Цеореї, яка звабила моє серце й розум, я покараю вас за цей злочин: ви показали її занадто принадною“.

З тими словами я схопив дубець велетня й заходився гамселити ним по дзеркалах; не встиг я їх розбити, як відчув набагато сильнішу, ніж кохання, ненависть до Цеореї. Тієї ж миті королевичі, мої суперники, також відчули, як розриваються їхні пута, і навіть Орізей засоромився чаклунського кохання. Цеорея марно намагалася втримати коханого сльозами, він став байдужим до неї й не звертав уваги на її волання. Ми пішли геть усі разом, щоб покласти край нашому нещасливому перебуванню у цьому палаці, та коли перетинали подвір’я, небо враз запалало, й почувся страшенний гуркіт. Ми стали як вкопані й не могли зрушити з місця, а фея, знявшись у повітря на величезному змії, люто крикнула нам:

„Зрадливі королевичі, я покараю вас нескінченною мукою за вчинене вами зло. Ви розірвали мої чари, підкорятись яким було для вас надто високою честю. А ти, невдячний Орізею, нарешті я перемогла своє кохання до тебе. Я так зраділа цій перемозі, що примушу тебе терпіти ті ж самі муки, що й твоїх суперників. Я зроблю так, — додала вона, — на згадку про цю подію, щоб розбите люстро завжди було передвістям зради коханого“.

Промовивши ці слова, фея зникла в повітрі. Нас було перетворено на дерева, а жорстока Цеорея залишила нам розум, певно, лише для того, щоб посилити наші страждання. Час зруйнував цей розкішний палац, який був свідком наших нещасть, і ти єдиний прийшов до цього страшного лісу за останні дві тисячі років, що ми тут.»

Філакс збирався відповісти Кипарису, коли несподівано був перенесений до чарівного саду. Там на нього чекала прекрасна німфа, яка сказала, наблизившись з привітним виглядом:

«Якщо побажаєте, Філаксе, за три дні ви зустрінетесь із королівною».

Не тямлячи себе від радощів, королевич кинувся до її ніг, щоб у такий спосіб висловити свою вдячність. У той же час в повітрі перебував Поганин, заховавшись у хмаринці разом із королівною Іміс. Він тисячу разів говорив їй про невірність Філакса, проте вона відмовлялася вірити ревнивому закоханому. Тоді він влаштував так, щоб вона могла впевнитись у його словах про легковажність королевича. Принцеса побачила задоволеного Філакса в ногах у німфи і впала у відчай, бо не могла більше сумніватися в невірності коханого. Поганин навмисне не опустив її на таку відстань до землі, звідки вона могла б почути, про що Філакс розмовляв з німфою, адже та з’явилася перед королевичем за велінням чаклуна.

Потім Поганин переніс Іміс на свій острів і незабаром переконався, що своєю підступністю лише роз’ятрив горе прекрасної королівни, а до нього вона, як і раніше, залишалась байдужою. Упевнившись з відчаєм, що удавана зрада королевича не дала бажаних наслідків, чаклун вирішив помститися закоханим за їхню вірність. Він не був жорстоким, подібно до феї Цеореї, своєї прабабусі, тому вигадав помсту, відмінну від тієї, якою та покарала своїх нещасних залицяльників. Він не хотів згубити ні кохану королівну, ні навіть Філакса, якому вже завдав чимало лиха. Обмежуючи свою помсту бажанням зруйнувати таку нелюбу йому пристрасть закоханих одне до одного, чаклун спорудив на своєму острові кришталевий палац і подбав про те, щоб там було все необхідне для вельми приємного життя, крім можливості залишити те чарівне помешкання. Він зачинив там німф і карликів, які мали прислуговувати Іміс та її коханому, і коли все було готове до їхнього прийому, переніс туди обох закоханих.

Спочатку їм здавалося, що вони на вершині блаженства, і молодята були нескінченно вдячні Поганину за таку приємну кару. Поганин не хотів бачити їх разом і, розуміючи, що з часом це видовище буде для нього все менш болючим, поїхав подалі від кришталевого палацу, накресливши на ньому чарівною паличкою такий напис:

Кажуть, що через кілька років задум Поганина здійснився. І що прекрасна Іміс та Філакс, після того як звершилося пророцтво Феї з Гори, так само палко бажали повернути султан із конвалій, щоб зруйнувати приємні чари, як раніше пильнували його, аби вберегти себе від напророчених нещасть.

ЛИСТЯНИЙ КОРОЛЕВИЧ

В одному з тих куточків світу, назву якому міг би дати лише поет, а народ його назвав країною фей, правив колись король, відомий в усьому світі своєю доброчесністю, чим здобув собі славу і повагу всіх монархів свого часу.

Багато років тому він втратив королеву, свою дружину. Вона не залишила йому сина, та він сам більше не хотів мати дітей з тих пір, як у них народилася дочка така прекрасна, що з першої ж миті він віддав їй усю свою любов і ніжність.

Дівчинку назвала Чарівливою одна фея, близька родичка королеви, і напророчила, що розум і краса юної принцеси перевершать усі сподівання, хоч би якими прекрасними вони видавалися. Проте фея застерегла: щастя принцеси буде довершеним лише в тому випадку, коли її серце назавжди збереже вірність першим враженням кохання. Та хіба можна бути певним у щасливій долі королівни за такої перестороги? Король, для якого понад усе на світі важило щастя Чарівливої, палко бажав, щоб її доля була підвладна якомусь іншому фатуму, але ніхто не може на власний розсуд змінити своє визначене майбутнє, отже, він тисячу разів просив фею наділити юну принцесу вірністю, подібно до того, як вона дарує іншим розум і красу. Але фея, вельми досвідчена у своєму мистецтві, аби не вводити людей в оману щодо можливостей чародійства, відверто сказала королю, що влада фей не поширюється на сердечні примхи, проте пообіцяла, що докладе всіх зусиль, аби закріпити в душі юної королівни почуття, з якими пов’язане її щастя.

Повіривши цим обіцянкам, король віддав Чарівливу турботам феї, ледве тій виповнилося п’ять років. Він волів позбавити себе втіхи бачити дочку, ніж віддати її майбутнє на волю випадку.

Фея забрала з собою маленьку королівну. Радість і новизна повітряної мандрівки у маленькій блискучій кареті дуже швидко розрадили дівчинку, притамували гіркоту розлуки з батьком королем і його двором. На четвертий день подорожі летюча карета зупинилася посеред моря на скелі надзвичайних розмірів; вона була із суцільного блискучого каменя, колір якого точно відтворював небесну блакить. Фея із задоволенням відзначила, що цей колір дуже сподобався Чарівливій, і вважала таку обставину щасливим передвістям на майбутнє, бо він означає вірність. Потім фея торкнулася скелі золотою паличкою, кам’яні нетрі одразу ж розкрились, і Чарівлива разом із феєю опинилася у найпрекраснішому в світі палаці. Він був зведений з того ж каменю, що й скеля, і той самий колір панував в усіх розписах, на меблях, проте він так майстерно поєднувався із золотом і коштовним камінням, що замість того, щоб надокучати, завжди залишався приємним для ока. Юна Чарівлива мешкала в чудовому палаці разом із вродливими дівчатками, яких фея привезла з різних країн, щоб вони прислуговували королівні та розважали її. Принцеса провела тут своє дитинство у найрізноманітніших розвагах. Дівчині виповнилося чотирнадцять років, і фея ще раз звірилася з зірками, щоб не пропустити той час, коли серце Чарівливої заполонить пристрасть, якій, власне, треба більше радіти, ніж боятися, хоча б якою небезпечною вона видавалася. Чаклунка точно вирахувала по зірках наближення фатальної миті, коли повинна визначитись доля юної королівни.

Фея мала племінника і любила його з невимовною ніжністю. Він був того ж віку, що й Чарівлива, навіть народився в один день з королівною. Простежуючи по зірках його долю, фея побачила: вони обіцяють йому те ж саме, що й королівні, тобто повне щастя за умови, коли ніщо не порушить вірність першим почуттям. Однак їй легше було повірити у незмінність його почуттів, ніж у щасливу долю. Для того, щоб він закохався і був вірним своїй обраниці, досить було лиш показати йому Чарівливу. Отже, фея сподівалася, що залицяння юного королевича одного чудового дня зворушать серце Чарівливої. Він був сином короля, брата феї, мав приємну зовнішність і манери, а в юної королівни не тільки не було коханого — вона взагалі не бачила жодного чоловіка з того часу, як оселилася на скелі-острові. Фея тішила себе надією, що те кохання буде взаємним. Отже, вона перенесла королевича, якого звали Арістоном, на ту ж скелю, що правила прекрасній Чарівливій за палац і в’язницю. Він побачив королівну тієї миті, коли вона разом із придворними дівчатами, гуляючи у лісі гіацинтів, плела вінок. Фея заздалегідь повідомила королівну про приїзд Арістона й розповіла про нього все, що могло представити його з найкращого боку і навіть примусити покохати. Та цього разу вона помилилась: після появи Арістона фея не помітила в прекрасних очах королівни того збентеження і подиву, які звичайно є передвісниками ніжної пристрасті. Що. ж до королевича, то сподівання справдились: він палко закохався в Чарівливу. Та й справді, неможливо було бачити її і не обожнювати. Ніколи ще чарівність і краса не поєднувалися так чудово, як в рисах милої королівни. Колір її обличчя був напрочуд гарним, а темне волосся ще виразніше відтіняло його свіжість. Вона мала чарівний рот, а зуби — біліші за перли. У найкращі в світі чисті блакитні очі неможливо було не закохатися. Зросту вона була не дуже високого, але стан мала щонайдовершеніший. Усі її рухи відзначалися надзвичайною грацією, все, що вона робила, все, що говорила, подобалося однаковою мірою. Принцесі досить було однієї усмішки, єдиного слова, щоб засвідчити — розум її такий же принадний, як і зовнішність. От якою і ще в тисячу разів привабливішою, ніж я її змалювала, була Чарівлива. Як же міг Арістон не закохатися в неї з усією жагою молодої пристрасті! Та королівна не звертала уваги на його залицяння, була байдужою до королевича. Фея помітила це й відчула таку прикрість, що перевершити її міг лише біль самого Арістона. Вона побачила по зірках: той, кому дістанеться Чарівлива, матиме владу на землі і на морі. Тому честолюбна фея палко бажала, щоб її племінник зворушив серце королівни. Арістон прагнув того ж самого заради свого кохання. Тоді фея вирішила: якщо королевич буде посвячений в її науку не гірше за неї, то, можливо, знайде спосіб стати для Чарівливої жаданим.

Проте фея, сама нікого не кохаючи, не відала, що секрет сподобатись можна віднайти далеко не завжди, хоч би яким жагучим було прагнення це зробити. Отже, за короткий час вона навчила принца Арістона усім тим премудростям, що відомі тільки феям. Проте він вивчив їх без особливої втіхи і лише тому, щоб зарадити цим своєму коханню. Королевич почав влаштовувати за їхньою допомогою найрізноманітніші свята на честь Чарівливої. Вона була в захопленні від чудових вигадок і навіть дозволяла собі іноді похвалити найшляхетніші розваги з тих, що винаходив заради неї закоханий королевич, проте загалом сприймала його турботи й увагу як належну данину своїй красі і вважала, що винагороджує його достатньо, приймаючи їх без гніву. Арістон був у відчаї, бо його почуття залишалися без відповіді, та незабаром мусив визнати, що час, коли він з повною на те підставою скаржився на долю і так гостро відчував незгоди кохання, був усе ж таки найщасливішим відтинком життя.

Через рік після свого приїзду на острів він вирішив відсвяткувати той пам’ятний день, коли вперше побачив Чарівливу. Увечері він влаштував на її честь свято в лісі гіацинтів. У найвіддаленіших куточках лунала чудова музика, хоча ніхто не знав, звідки долинають ці приємні звуки. Усе, що виконували невидимі музики, оспівувало ніжну любов Арістона до королівни. Вони закінчили свій незвичайний концерт словами, які повторили декілька разів:

Після концерту під шатром із срібного газу, підв’язаного намистом із перлів, з’явились чудові страви. Шатро було повністю відкрите з боку моря, що межувало в цьому місці з лісом; воно було освітлене безліччю світильників із блискучих діамантів, сяйво яких могло позмагатися із сонячним промінням. У цьому світлі придворні німфи звернули увагу Чарівливої на напис біля входу в шатро, викарбуваний золотими літерами на рубіні незвичайних розмірів. Його підтримували дванадцять маленьких амурчиків, які одразу полетіли геть, тільки-но королівна прочитала такі вірші:

Свято тривало, і королевич Арістон був радий тому, що полонив увагу королівни, якщо не може полонити її серце. Однак незабаром він був позбавлений навіть цієї скромної втіхи, бо всі захопились дивовижним видовищем у морській далині. Якийсь незвичайний предмет наближався до берега. І ось усі побачили, що це закрита з усіх боків альтанка, сплетена з миртового і лаврового гілля, яку з великою швидкістю рухали безліч крилатих риб. Це видовище було тим паче несподіваним для королівни, що раніше вона ніколи не бачила кольору такого, який мала альтанка. Фея, передбачаючи, що подібний колір може завадити її племіннику, повністю виключила його із забарвлення свого острова.

Королівна горіла нетерпінням (що видалося Арістону поганим передвістям для його кохання), бажаючи, щоб альтанка скоріше пристала до берега. Чекати на це довелося недовго, бо крилаті риби вмить домчали її до підніжжя скелі, де й зупинилися, ще більше розпалюючи цікавість юної королівни і всього двору.

Альтанка розчинилася, і звідти вийшов юнак надзвичайної краси; на вигляд він мав років шістнадцять чи сімнадцять. Його вбрання складалося з кількох миртових гілочок, переплетених гірляндою з різнобарвних троянд. Прекрасний незнайомець був здивований не менше, ніж усі інші: краса Чарівливої не дозволяла йому милуватися чимось іншим, хоча саме блиск свята привабив його до цієї скелі. Він наблизився до королівни з граціозністю, яка могла зрівнятися лише з її витонченістю.