Утрачений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я попрошу вас перекласти їх мені простою людською мовою. — звернувся я до мого провідника.

— Та це ж бо й є переклад.

— Тоді, може, мені краще вдатися до оригіналу?

— Для невтаємниченого воно й справді трохи темно.

— Якби виловити хоча б одну зрозумілу фразу, приступну для звичайного людського мозку! Ага, ось це нібито підійде. Здається, тут і я дещо второпав. Перепишім її. Вона правитиме мені за першу ланку в моєму знайомстві з неприступним професором.

— Більш я вам не потрібний?

— Та ні. Хоча стривайте. Я збираюся написати йому листа. Якщо я накидаю його тут і скористаюся вашою зворотною адресою, то це надасть більшої ваги моєму посланню.

— А тоді цей суб'єкт з'явиться сюди, зчинить бучу й потрощить меблі.

— Ні, ні. Я дам вам прочитати листа. В ньому не буде жодної зачіпки для скандалу, запевняю вас.

— Ну, гаразд. Ось мій стіл і стілець, онде — папір. Тільки дозвольте мені переглянути вашого листа, перше ніж ви його вишлете.

Мені довелося добряче-таки попрацювати, але кінець кінцем, можу похвалитись, послання вийшло непогане, і я не без гордощів прочитав його вголос критично настроєному бактеріологові.

— Ну, й ловко ж брешете! — пробурмотів Тарп Генрі.

— Ну, як? — спитав я, тріумфуючи.

— Що ж, коли ваше сумління не протестує…

— До цього часу воно мені не муляло.

— Але що ви збираєтесь робити далі?

— Мені треба найперше добутись туди. Опинившись у нього в кімнаті, а вже якось зорієнтуюся. Можливо, навіть просто зізнаюсь в усьому. Якщо він бодай трохи спортивної натури, це може ще й сподобатись йому.

— Гай-гай! Глядіть краще, щоб він вас не «уподобав» чим-небудь важкеньким. Вам треба вбратися в кільчастий панцир або американський футбольний костюм, ось що я вам скажу. Ну, бажаю вам успіху! Відповідь, якщо він зволить відповісти, чекатиме вас у середу вранці. Він — запальний, небезпечний і лайливий суб'єкт, якого ненавидять усі, хто має з ним справу, а студенти, котрі зухваліші, беруть його на сміх. Вам, мабуть, краще було б, якби ви ніколи й не чули про цього типа.

Розділ III

«ВІН — АБСОЛЮТНО НЕМОЖЛИВА ОСОБА»

Страхам чи надіям мого приятеля не судилося справдитись. Зайшовши в середу до редакції «Природи», я знайшов там листа з штемпелем Західного Кенсінгтона. На конверті, письмом, що нагадувало загорожу з колючого дроту, було надряпано моє ім'я. У самому листі говорилось таке:

Цього листа я прочитав Тарпові Генрі, який із самого ранку зайшов до редакції — спеціально, щоб довідатись про наслідок моєї спроби. Вислухавши мене, він зауважив, що тепер з'явилися нові ліки «кутикура, чи щось подібне», які проти побоїв допомагають краще за арніку, і не сказав більше нічого. Дивні бувають іноді дотепи в людей!

Коли я ознайомився з листом, було вже майже пів на одинадцяту, але кеб приставив мене до Кенсінгтопа вчасно. Будинок, біля якого ми спинилися, мав величний портик, і важкі штори на вікнах вказували на чималі статки того небезпечного професора. Двері відчинив якийсь чудний, сухоребрий і смаглявий тип невизначеного віку в темній моряцькій куртці й коричневих шкіряних гетрах. Пізніше я довідався, що то був шофер, який викопував обов'язки лакея відтоді, як декілька служників один за одним повтікали з цього дому. Цей суб'єкт зміряв мене від голови до п'ят допитливим поглядом своїх голубих очей.

— Вас чекають? — спитав він.

— Мені призначено на цю годину.

— Лист із вами?

Я показав конверта.

— Гаразд! — Служник явно був не балакучий. Коли я йшов слідом за ним, мене несподівано зупинила якась невисока на зріст жінка, що вийшла в коридор з дверей нібито їдальні. То була жвава кароока леді. Скидалась вона більше на француженку, ніж на англійку.

— Хвилиночку! — сказала леді. — Зачекайте, Остіне. Прошу, зайдіть сюди, сер. Дозвольте вас запитати: зустрічалися ви з моїм чоловіком колись давніше?

— Ні, пані, я не мав такої честі.

— Тоді мені треба заздалегідь перепросити вас. Я мушу сказати, що він — абсолютно неможлива особа, абсолютно неможлива. Тепер я попередила вас, і ви будете ставитись до нього поблажливіше.