У порівнянні з пригодами експедиції Челенджера історія «Відкриття Рафлса Гоу» видається менш драматичною. Герой повісті — кабінетний вчений, талановитий дослідник і мільярдер, а соціальним тлом для його «пригод» став розмірений побут провінційного містечка Темфілд поблизу Бірмінгема.
«Відкриття Рафлса Гоу» становить серед фантастичних творів Конан Дойля соціальний варіант фантастики. Автора соціально-фантастичного твору цікавить не стільки популяризація і романтичне відтворення винаходу, пошуку або експерименту, скільки їх вплив на людей, соціальні зміни, які спричинює в житті відкриття вченого.
Першопричина фантастичного багатства Рафлса Гоу — незвичайні явища, які молодий хімік відкрив при електролізі. Наприкінці XIX століття світ уже знав промислове використання електролізу для утворення різних хімічних сполук і речовин — отже історія відкриття Гоу має цілком раціональну наукову основу, щоправда, фантазія Дойля обернула прозаїчні процеси окислення електродів під дією струму на феномен, гідний уяви середньовічного алхіміка. Мрії останніх здійснилися: особливий електроліз Гоу обертає свинцеві бруски на щире золото. Безмежне багатство і могутність поєднуються в Гоу з добрим серцем. Лейтмотивом його життя стає «велика відповідальність», турбота про те, щоб його багатство не заподіяло нікому ані крихти зла. Він не став оприлюднювати свій винахід, аби не знецінити коштовних металів і не викликати тотальних некерованих фінансових катаклізмів. Він щедро допомагає бідніш, немічним, талановитим. Філантропія Гоу поки що обмежується Темфілдом Та сусідніми околицями, але в «перспективі полем його діяльності стане весь світ…
На рубежі століть, передчуваючи соціальні струси майбутнього, автори соціально-фантастичних романів не раз замислювались над тим, як перетворити світ на засадах розуму, наукового прогресу і соціальної справедливості, застерігали від небезпеки кривавого насильства. Конан Дойль пропонує непоганий варіант — покластися на діяльність розумних філантропів, дуже багатих людей з високими моральними принципами. Але Ідилічного фіналу Рафлсові Гоу не вдалося досягти навіть у маленькому Темфілді, — а що вже було б при спробі здійснити його філантропічні мрії у планетарному масштабі… Скалічено долі родини Макінтайрів, з якою зблизився Гоу. Збожеволів від злих заздрощів батько, занехаяв малярство син, художник Роберт Макінтайр. Егоїстичні інстинкти пробудило багатство Гоу в душі Лори, що стала його нареченою, але втратила щире кохання юного моряка. Та й звиклі до золотого дощу жителі Темфілда вкрай зледачіли й розбестилися за спостереженням вікарія, переставши покладатися на самих себе. Нехитра історія невдалого соціального експерименту Рафлса Гоу виявила сумніви Конан Дойля, його застереження щодо наївних надій на казкове перетворення життя під чарівною паличкою новітніх Гарун-аль-Рашідів.
Минає час, несе з собою нові популярні ідеї, нові літературні форми. Проблематика, художні прийоми сучасної фантастики, зокрема англійської, багато в чому радикально відрізняються від тих, які зустрічаємо в науково-фантастичних творах Артура Конан Дойля. Проте чимало ідей і формальних знахідок майстрів наукової фантастики початку нашого грізного століття зберігають свою актуальність. В доробку Артура Конан Дойля такою лишаються гуманістична віра його кращих героїв у можливості «освіченого розуму», їх надія на власні сили і знання, на всепереможну силу людської дружби і взаєморозуміння.
Наталя Жлуктенко
УТРАЧЕНИЙ СВІТ
Розділ I
«ГЕРОЄМ МОЖНА БУТИ СКРІЗЬ»
Того вечора я протягом години, а то й більше, слухав, як він монотонним голосом роздабарював про падіння вартості срібла, про знецінення рупії, про справедливі вексельні курси й таке інше.
— Уявіть собі, що раптом постане потреба невідкладно й одночасно сплатити всі на світі борги! — вигукнув він, силкуючись здаватися страшенно обуреним. — Що ж ми матимемо за існуючої системи?
Я, звісно, зауважив на це, що в такому разі мені загрожує розорення. Містер Гангертон, — невдоволений моєю відповіддю, схопився з крісла, вичитав мені мою повсякчасну легковажність, через що йому нема сенсу обговорювати зі мною поважні проблеми, і вибіг з кімнати переодягатись на свої масонські збори.
Нарешті ми з Гледіс лишилися на самоті. Настала хвилина, коли мала вирішитись моя доля. Цілий той вечір я почував себе, як солдат, що чекає сигналу кинутись на штурм і вагається між надією на перемогу та страхом перед поразкою.
Гледіс сиділа біля вікна, і її гордий, делікатний профіль чітко вирізнявся на тлі червоної штори. Яка ж Гледіс була гарна! Ми з нею були друзі, досить близькі друзі, але я все ніяк не міг вийти поза межі приязні, що однаково могла б існувати між мною і першим-ліпшим моїм товаришем-репортером з «Газети» — приязні відвертої і щирої, та зовсім не схожої на кохання. Мене не приваблює, коли я бачу занадто вільне й невимушене ставлення до себе. Це не додає честі чоловікові. Якщо починається справжнє почуття, його мають супроводити скромність і осторога, спадок від тих давніх суворих часів, коли любов і жорстокість часто йшли поруч. Схилена долі голівка, одведений убік погляд, погідний голос, тремтлива постать — ось які справжні ознаки пристрасті, а зовсім не сміливі слова та незмигний погляд. Хоч я й недовго ще прожив на світі, але в цьому принаймні пересвідчився — чи то, може, це був інстинкт, що дістався мені у спадщину від предків.
Гледіс була жіночна у повному розумінні цього слова. Декому вона здавалася холодною і нечулою, але ця думка була зовсім хибна. Ніжно-смаглява шкіра, характерна для жінок зі Сходу, чорне, мов воронове крило, волосся, великі вологі очі, повні розкішні губи, — в неї були всі прикмети палкої натури. І все ж таки, мушу зізнатись, мені досі ні разу не пощастило її розворушити. Та сьогодні ввечері — нехай буде що буде, але я мав скінчити нарешті з непевністю і домогтись від Гледіс виразної відповіді. Можливо, вона відмовить мені, однак краще бути відкинутим коханцем, ніж просто братом.
Вирішивши так, я вже збирався порушити ніякову довгу мовчанку, коли на мене критично зиркнули карі очі Гледіс, і гордовита голівка хитнулася з дружнім докором.
— Я передчуваю, що ви хочете освідчитись у коханні, Неде. То краще не треба. Я волію, щоб між нами все лишалося, як і раніше.
Я присунув свого стільця трохи ближче.
— Але як ви здогадалися, що я збираюся просити вас стати моєю дружиною? — спитав я, глибоко здивований.
— Хіба ж це коли-небудь становило таємницю для жінки! Ви думаєте, хоч одну з нас освідчення в коханні захопило зненацька? Тільки… любий Неде, наше приятелювання таке миле й приємне! Шкода було б втратити його! Невже ж, по-вашому, не прекрасно, коли юнак і дівчина можуть розмовляти так невимушено, як оце розмовляємо ми з вами?
— Не знаю, Гледіс. Я, бачите, можу розмовляти невимушено і з… І з начальником залізничної станції. — (Не уявляю, чому спав мені на думку саме цей урядовець, але слово вихопилося, і ми обоє пирснули сміхом.) — Ні, Гледіс, наші розмови мене анітрохи не вдовольняють. Я хотів би обняти вас, пригорнути вашу голівку до своїх грудей, я хотів би, Гледіс…
Побачивши, що я лаштуюся продемонструвати деякі з цих бажань, Гледіс скочила зі стільця.
— Ви зіпсували все, Неде! — мовила вона. — Як вільно й любо почуваєш себе, доки не станеться таке! Який жаль! Невже ви не можете стриматися?
— Таж не я це винайшов, — спробував я захиститись. — Така людська природа. Це — кохання.
— Може, коли кохають обоє, воно бував якось інакше. Я, однак, ніколи не відчувала чогось такого.
— Але ви — а вашою вродою, з вашим серцем ви мусите це відчути! О, Гледіс, ви вроджені для кохання! Ви мусите покохати!
— Тоді треба почекати, коли це прийде саме собою.
— А чом би вам не покохати мене, Гледіс? Чи то моя зовнішність стає на заваді, чи що інше?