Утрачений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Цю коротеньку промову він виголосив, відрубуючи кожне слово, мов лектор перед аудиторією. Обернувшись обличчям просто до мене, він сидів на своєму обертовому кріслі, відхиливши голову назад, настовбурчившись, як велика жаба, і примруживши трохи зневажливо повіки. Потім раптом повернувся до мене боком, через що мені було видно лише його червоне вухо та скуйовджене волосся. Він став длубатись у стосах паперу на столі, видима річ, шукаючи чогось. Нарешті я побачив у нього в руках щось схоже на пошарпаний старий альбом для малюнків.

— Я збираюся розповісти вам дещо про Південну Америку, — почав Челенджер, знову дивлячись на мене. — Тільки дуже прошу — ані одного зауваження. Насамперед вам треба усвідомити: все те, що я розповідатиму, ви без мого спеціального дозволу не матимете права. переказувати ніде й нікому. А цього дозволу, оскільки я собі уявляю. Ви ніколи не дістанете. Зрозуміло?

— Але ж це занадто суворі умови, — запротестував я. — Адже правдивий звіт…

Челенджер поклав альбом назад на стіл.

— В такому разі бувайте здорові. Бажаю вам усього найкращого.

— Ні, ні! — скрикнув я. — Я згодний на всі умови. У мене ж нема вибору.

— Таки нема.

— Що ж, тоді я обіцяю.

— Слово честі?

— Слово честі.

Він зміряв мене зухвалим і сповненим недовіри поглядом.

— А звідки я знаю, яка вона у вас, та честь?

— Ну, сер, — не стримався я, — це вже занадто! Я ще нікому в житті не дозволяв так ображати себе.

Цей вибух обурення, здається, більше зацікавив, аніж вразив його.

— Круглоголовий тип, — пробурчав він. — Брахіцефал, сірі очі, чорне волосся з ознаками негроїда. Ви кельт, я гадаю?

— Я ірландець, сер.

— Ірландець? Корінний?

— Так, сер.

— Тоді все ясно. Отже вважайте: ви дали мені слово честі, що не зрадите моєї до вас довірливості. Мушу попередити, що довірливість ця далеко не невичерпна. Але хоч би там як, а ті невеличкі відомості, що їх я уділю вам, становитимуть для вас певний інтерес. Перш за все, ви, напевне, знаєте, що два роки тому я відбув подорож до Південної Америки. Подорож, яка в історії науки увійде до золотого її фонду. Метою цієї подорожі було перевірити деякі твердження Волеса та Бейтса. А це можна було зробити лише в тих самих умовах, в яких проведено й перші спостереження. Якби моя експедиція і не мала ширших наслідків, то й тоді вже вона цілком із наукового погляду виправдала б себе, але те, що я побачив там, дало зовсім новий і свіжий матеріал для науки.

Ви, певно, знаєте — хоч за нашої напівкультурної доби ви, мабуть, цього не знаєте, — що деякі місцевості в басейні Амазонки досліджено лише частково і що ця річка має численні притоки, багато з яких ще не нанесено навіть на карти. Я хотів одвідати ці малознані краї та вивчити їхню фауну, щоб здобути матеріал для кількох розділів великої монументальної праці в галузі зоології, яка, сподіваюся, виправдає моє земне існування. Закінчивши цю свою роботу й повертаючись-уже назад, я випадково спинився на ніч у маленькому індіанському селищі коло самого гирла однієї з приток Амазонки; де саме ця притока і яка її назва — цього я не скажу. Тамтешні тубільці належать до племені кукама. То дуже приязний, але напівзвироднілий народ, розумові здібності якого навряд чи перевищують здібності пересічного лондонця. Ще коли я вибирався в експедицію і йшов проти води, мені пощастило вилікувати декого з цих індіанців і взагалі вразити їх своєю особою, тим-то не дивно було, що вони ревно чекали мого повернення. З їхньої жестикуляції я зрозумів, що хтось потребує моєї медичної допомоги, тож разом із їхнім ватажком пішов до однієї в халуп. Ввійшовши туди, я побачив, що пацієнт, до якого мене кликали, тільки-но помер. На мій подив, то виявився не індіанець, а білий — справжня біла людина з ясним волоссям і деякими ознаками альбіноса. Одягнений в якесь дрантя, він мав страшенно виснажений вигляд, і все тіло його свідчило про тривалі страждання. Скільки я міг зрозуміти з розповіді тубільців, він був для них зовсім чужий і прийшов у їхнє селище з лісової хащі вкрай знеможений.

У головах небіжчика лежала його дорожна торба, і я уважно переглянув її вміст. На ярличку, прикріпленому всередині, було написано ім'я померлого: «Мепл-Вайт, Лейк-авеню, Детройт, штат Мічіган». Перед цим ім'ям я завжди охоче скину капелюха. Не буде перебільшенням, що коли мої заслуги визнають, воно стоятиме поряд з моїм. Речі в торбі вказували на те, що він був художник та поет, і подорожував, шукаючи нових вражень. Я не маю себе за фахівця в цих справах, але, на мою думку, вірші, що їх я знайшов у торбі, не дуже були вправні. В торбі лежало також кілька таких собі ескізів з краєвидами річки, скринька з фарбами, скринька з кольоровою крейдою, пара пензлів, оця вигнута кістка, що лежить на чорнильниці, том Бекстера «Мухи та метелики», дешевий револьвер і кілька патронів. З убрання там не було нічого, — може, він загубив його, подорожуючи, або й взагалі не мав. Оце й усе, що знайшлося в торбі того мандрівного представника американської богеми.

Я вже обернувся відходити, коли в око мені впало, що з кишені його пошарпаної куртки щось стирчить. То був альбом для малюнків у такому самому вигляді, який він має й досі. Можу вас запевнити, що до цієї реліквії, яка так щасливо потрапила мені до рук, я ставлюся з не меншою пошаною, ніж до першого видання творів Шекспіра. Тепер я вручаю цей альбом вам: візьміть його й перегляньте сторінка за сторінкою.

Челенджер запалив сигару, відхилився на спинку крісла і своїм лютим ущипливим поглядом став стежити, яке враження справляють на мене ці малюнки.

Я розгорнув альбом, сподіваючись знайти в ньому щось незвичайне, хоч я й сам не уявляв, що саме. На першій сторінці мене спіткало розчарування, бо там був лише портрет якогось гладуна в двобортній куртці, підписаний «Джіммі Колвер на поштовому пароплаві». Далі йшла ціла низка начерків з індіанського життя. Ще далі я надибав портрет веселого тілистого священика в крислатому брилі й дуже сухорлявого європейця, що сидів навпроти нього, а підпис під малюнком був такий: «Сніданок з фра Крістоферо в Розаріо». На подальших кількох аркушах були обриси жінок і дітей, а потім ще чимало малюнків різних тварин з такими поясненнями, як-от: «Ламантин на піщаній косі», «Черепахи та їхні яйця», «Чорний агуті під міртовою пальмою» — остання тварина нагадувала величезну свиню — і нарешті я знайшов дві сторінки, де були ескізи довгоносих, бридких на вигляд ящерів. Ніякого інтересу вони в мене не викликали, що я відверто й сказав професорові.

— Це, певно, простісінькі собі крокодили?

— Алігатори! Алігатори! Хіба ж у Південній Америці водяться крокодили? Різниця між ними полягає…

— Я маю на увазі, що тут нема нічого особливого, нічого такого, що виправдало б ваші слова.

Професор поблажливо посміхнувся.

— Перегорніть ще сторінку.

Але й наступна сторінка не містила нічого надзвичайного. То був нашвидку намальований фарбами ескіз на цілу сторінку, якийсь краєвид — такі малюнки роблять художники з натури, щоб скористатися з них при дальшій розробці теми. На передньому плані була вкрита злиденною ясно-зеленою рослинністю долина, що, спадисто йдучи вгору, закінчувалась лінією темно-червоних, смугастих, схожих на базальтові, скель. Вдалині ці скелі підносилися угору суцільною кам'яною стіною. Обіч стіни одинцем стояла пірамідальної форми круча з розлогим деревом на вершині — явно відокремлена від основного хребта. Над усім цим сяяло блакитне тропічне небо. Верхів'я червоних скель було оторочене вузенькою зеленою смужкою. На наступній сторінці був той самий акварельний пейзаж, тільки намальований зблизька, через що всі деталі на ньому проступали виразніше.