Утрачений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що ж, прощавай. Я побачуся з батьком і зразу ж вертаюся до Плімута.

Він почекав хвилинку, чи не почує ще чогось від неї, а тоді похнюплено вийшов з кімнати.

Розділ XV

НАЙБІЛЬША ТАЄМНИЦЯ

Був уже пізній вечір, коли у двері Макінтайрів хтось несподівано постукав. Лора весь день пробула у себе в кімнаті, а Роберт у похмурому настрої смалив люльку, сидячи біля каміна, і тільки цей несподіваний стукіт одірвав його від невеселих думок. На порозі стояв Джоне, статечний головний челядник з Великого Палацу, — він був без шапки, в очах у нього стояв переляк, і в освіті лампи видно було, як полискували краплі на його лисині.

— Чи не були б ви такі ласкаві, містере Макінтайре, сер, завітати до нас? — мовив він до Роберта. — Ми всі стривожені, бо не знаємо, що з нашим господарем.

Роберт схопив свого берета й щодуху вибіг із дому, стривожений челядник важко трухав поруч. Цілий день самі лише пригоди й нещастя! Серце молодому художникові гнітив тягар, він відчував тінь якоїсь навислої небезпеки.

— А що таке з вашим господарем? — спитав Роберт, коли вони трохи сповільнили ходу.

— Ми не знаємо, сер, але коли ми стукаємо в двері лабораторії, він не озивається, хоч він, безперечно, там, бо двері замкнено зсередини. І нам страшно, сер, адже він дуже незвично поводився цілий день.

— Незвично?

— Атож, сер. Він вернувся з прогулянки вранці якийсь мов не при пам'яті — говорить сам до себе, очима так дивно втуплений в одне місце, аж моторошно було дивитись на бідолашного. Потім довго снував коридорами, на сніданок навіть не глянув, а тоді пішов до музею, зібрав усі свої коштовності й таке інше і заніс до лабораторії. А що далі він робив, ми не знаємо, сер, тільки чутно було, що горно аж гуготіло весь час, а з великого комина дим такий курився, наче з якоїсь фабрики у Бірмінгемі. Коли запав вечір, він і далі працював і тягав щось, мов ненатлий, ми бачили його постать за вікнами, — там же було освітлено. Обідати теж не обідав, а все гарував і гарував. А тепер усе стихло, і горно охололо, і дим не куриться, але на стук він не озивається, сер, тож ми стривожилися, і Міллер побіг кликати поліцію, а я пішов по вас.

Коли вони підходили до Великого Палацу, старший челядник уже скінчив свою розповідь. Біля дверей лабораторії стояв гурт служників, та ще полісмен, який щойно надійшов; він засвітив свого ліхтарика і, приклавши його до замкової шпарини, силкувався щось розгледіти.

— У дверях ключ зсередини, — освідчив він. — Видно тільки, що в кімнаті горить світло.

— Ось і містер Макінтайр, — озвалося кілька голосів, коли Роберт підійшов ближче.

— Доведеться висадити двері, сер, — сказав полісмен. — Зсередини не відповідають, щось там негаразд.

Разів два-три всі гурмою налягли на двері, аж урешті з гострим хряскотом вони подалися, замок зломився, і люди опинилися у передпокої, за яким була ще одна кімнатинка, а вже далі сама лабораторія. Двері до неї стояли напіводчинені, і було видно, що діється там усередині.

У центрі лабораторії підносилась величезна, до половини стіни, купа пухкого сірого попелу. Поряд з нею була інша купа, набагато менша, вона вся переливалася й мерехтіла під електричним світлом. А навкіл був приголомшливий хаос розбитих черепків, скляних посудин, потовченої апаратури, скручених, погнутих і закіптюжених дротів. І серед усього цього вселенського руйновища, відхилившись на спинку стільця і поклавши руки на коліна, сидів у невимушеній позі людини, що відпочиває після тяжкої і завершеної роботи, Рафлс Гоу, господар будинку, власник найбільшого у світі багатства. Смертельна блідість була у нього на чолі. Але сидів він так природно й невимушено, з таким супокійним виразом обличчя, що тільки коли спробували підвести його й торкнулися холодних і застиглих кінцівок, то зрозуміли, що він уже неживий.

Рафлса Гоу перенесли до його кімнати — зробили це повільно, й шанобливо, бо його любили всі, хто служив йому. Роберт і полісмен залишилися у лабораторії. Глибоко вражений, молодий художник снував поміж цієї загальної руйнації. На підлозі лежав великий молот — очевидячки, ним Гоу розтовк електричну машинерію, після того як за її допомогою перетворив на протіл усі свої золоті запаси. Скарбниця, що так була зачарувала Роберта, тепер стояла пусткою з чотирма голими стінами, і тільки лискучий порох на підлозі свідчив про долю розкішної колекції коштовностей, яка сама собою становила просто неймовірне багатство. З усіх апаратів ані одного не вціліло, навіть скляний стіл було розбито на три уламки. Рішуче й енергійно, видно, діяв Рафлс Гоу в цей день.

І раптом Роберт згадав про таємницю в шкатулці, захованій в окутій залізом скрині. Вона ж мала відкрити йому останню, найсуттєвішу ланку в процесі перетворення інших металів на золото! Чи ж збереглася та записка? Тремтячи від збудження, він відкрив здоровенну скриню й дістав шкатулку зі слонової кості. Вона була замкнена, але ключ стирчав в отворі. Роберт крутнув ключика й відкинув покришку. Всередині лежав аркуш білого паперу з написаним угорі його, Роберта, ім'ям. Тремкими пальцями він розгорнув того аркуша. То чи стане він спадкоємцем казкових багатств, а чи так і залишиться вбогим художником, що все життя борсатиметься в тенетах нестатків? Записку було датовано сьогоднішнім числом, і говорилося в ній таке:

— То це самогубство, сер? Самогубство? — запитав полісмен, коли Роберт сховав записку до кишені.

— Ні, — відказав той. — Гадаю, у нього просто серце не витримало.

Отож усі дивовижні пристрої Великого Палацу розібрали, і різьблення та золото, книжки й картини — все пішло з аукціону, і чимало нужденних чоловіків і жінок, які нічого не чули про Рафлса Гоу за його життя, стали благословляти його ім'я після того, як він помер. Будинок придбала якась компанія і переобладнала на водолікарню, і з тих, хто відвідує цей заклад задля поліпшення здоров'я чи підтримання життєвого тонусу, майже ніхто не знає про дивну історію самої цієї споруди.

Лихий вплив, що його багатство Гоу ширило навколо себе, здавалося, не ослабнув і по смерті власника. Старий Макінтайр і досі перебуває в лікарні для душевнохворих — він збирає тепер шматочки дерева й металу, вважаючи їх за бруски золота. Роберт Макінтайр зробився вічно похнюпленим і роздратованим, він без кінця повторює той самий дослід, який ніяк йому не дається. Своє малярство він занехаяв, і всі невеликі статки витрачає на різну хімічну й електричну апаратуру, марно силкуючись відкрити ту втрачену ланку. Живе він із сестрою, яка веде хатнє господарство; вона мовчазна й похмура жінка, досі ще гарна й велична виглядом, хоч і з гіркотою та повсякчасною невдоволеністю в душі. Останнім часом, правда, вона багато часу почала приділяти доброчинній діяльності й стала такою ревною помічницею нового вікарія, аж серед місцевої людності шириться думка, що він, можливо, вже й не схоче відпустити її від себе. А такий поголос у невеликих містечках рідко буває безпідставним. Щодо Гектора Сперлінга, то він і далі служить у військовому флоті, і, здається, дотримується батькової поради не думати про одруження, поки не стане капітаном корабля. Тож з усіх, хто мав дотичність до багатства Рафлса Гоу, йому одному це, можливо, вийшло на добре.

ЗМІСТ

Жлуктенко Наталя. Незвичайні долі героїв Артура Конан Дойля

УТРАЧЕНИЙ СВІТ. Переклад Миколи Іванова. За редакцією Ростислава Доценка

ВІДКРИТТЯ РАФЛСА ГОУ. Переклад Ростислава Доценка