— А хочете, я скажу? — буркнув він.
— Дуже прошу.
— Це доводить, — гримнув професор, ураз розпалюючись, — це доводить, що ви — найзухваліший самозванець у цілому Лондоні! Підлий, улесливий газетярисько, в якого наукових знань не більше, ніж порядності!
Він схопився на ноги, і очі його розжеврілись, немов у божевільного. Хоч яка була напружена хвилина, я все-таки помітив, що він був коротун, бо голова його ледве сягала мого плеча. То був Геркулес, уся потуга якого зосереджувалась у тулубі та в мозку.
— Усе це нісенітниця! — вигукнув він, спираючись руками на стіл і виставляючи наперед голову. — Все, що я сказав вам, сер, — чистісінька нісенітниця з наукового погляду. Невже ви гадаєте, що вам по силі змагатися зі мною, — вам, з вашим курячим мозком? Ви думаєте, що ви всемогутні, ви — нікчемні перодряпи! Вам здається, що, похваливши когось, ви можете звеличити його, а ганьблячи — звести зі світу? Ми всі, мовляв, мусимо запобігати вашої ласки та шукати вашої підтримки? Бо ж ви можете і підперти когось, і з багном змішати. Плазуни ви нещасні, знаю я вас. Але ви перейшли межу. Ви втратили почуття міри. Надулись, як балони! Я поставлю вас на належне місце. Ні, сер, ви не зіб'єте з ніг старого Челенджера. Він ще доброго завдасть вам чосу. Він попереджав вас, перестерігав, а ви все ж таки прийшли. Що ж, це ваша власна провина. Фант, містере Мелоуне. За вас фант! Ви грали в небезпечну гру, і, здається мені, програли.
— Слухайте, сер, — перестеріг я, задкуючи до дверей і відчиняючи їх, — ви, звичайно, можете бути брутальним, коли це вам до душі. Та всьому є край. Ви не маєте права ображати мене.
— Я не маю права? — він поволі наближався до мене, але рангом спінився й засунув велетенські руки в кишені своєї короткої, як у хлопчика, куртки. — Мені не первина викидати таких, як ви, зі свого дому. Ви будете четвертий чи п'ятий. Три фунти п'ятнадцять шилінгів штрафу за кожного — ось пересічна ціна за вас. Дорогувато, та нічого не вдієш. А тепер, сер, чому б і вам не піти слідом за вашими попередниками? Думаю, не завадило б, — і він знову рушив на мене, ступаючи на пальцях, немов танцюрист.
Я міг би вискочити в коридор і зачинити двері на засув, але то була б ганебна втеча. До того ж тепер уже і я почав розпалюватись. Спершу моя поведінка справді була не дуже схвальна, та після стількох образ я вважав уже себе за покривдженого.
— Тільки без рук, сер. Я не дозволю цього.
— Ти диви! — Його чорні вуса настовбурчились, і в усміхненому роті глузливо блиснули білі ікла. — Так не дозволите, кажете?
— Не крутіть дурника, професоре! — гукнув я. — На що ви надієтесь? Я важу двісті десять фунтів. М'язи в мене — як залізо. І щосуботи я граю в регбі в ірландській збірній Лондона. Я не з тих, які…
У ще мить він кинувся на мене. Добре, що я заздалегідь відчинив двері, а то вони розлетілися б на друзки. Ми колесом прокотилися по коридору, дорогою зачепивши якогось стільця, і удвох вилетіли до виходу. Мій рот був повний професорової бороди, наші руки перепліталися, наші тіла щільно притулились одне до одного, а той чортів стілець крутився між наших ніг. Завбачливий Остін розчахнув двері на вулицю, і ми клубком скотилися сходами вниз. Мені довелося бачити щось подібне у виконанні двох акробатів, але я думаю, вони мусили довго вправлятись, перше, ніж навчилися робити такий номер без тілесних ушкоджень. Стілець зрештою розсівся на тріски, а ми опинилися в рівчаку на вулиці. Професор скочив на ноги і, відсапуючись, як астматик, люто замахав кулаками.
— Годі з вас? — прохрипів він.
— Клятий урвиголова! — скрикнув я, насилу підводячись із землі.
Ми були в запалі і, без сумніву, зчепилися б знову, якби мене не вирятував зі скрутного становища полісмен із записником у руці.
— Що тут у вас трапилось? І як вам не соромно? — сказав полісмен. То була єдина слушна думка, яку я почув у Енмоур-Парку. — Ну, — обернувся він у мій бік, — у чім річ?
— Цей чоловік накинувся на мене, — поскаржився я.
— Ви накинулись на нього? — запитав полісмен у професора.
Той тільки зводив дух і не відповів нічого.
— Це вже не вперше, — сказав полісмен і суворо похитав головою. — З такої ж нагоди вам довелося мати чимало клопоту місяць тому. Тепер ви підбили око цьому молодикові. Будете ви позивати його, сер?
— Ні, — трохи повагавшись, відказав я, — не буду.
— Як-то так? — здивувався полісмен.
— Я сам винен. Я нав'язався до нього додому, хоч він і попереджував мене.
Полісмен згорнув свого записника.
— Сподіваюсь, ви більше не допустите подібних вихваток, — сказав він, звертаючись до професора. — А це чого? Проходьте, проходьте! — Останні слова стосувалися хлопця з м'ясної крамниці, якоїсь покоївки та двох-трьох роззяв, які вже з'юрмилися круг нас. І, женучи поперед себе цей маленький натовп, полісмен подався геть.
Професор глянув на мене. Десь у глибині його очей блякнув насмішкуватий вогник.
— Ходімо в дім, — мовив він. — Ми ж не добалакали.
Запрошення це бриніло досить зловісно, але я таки ввійшов слідом за професором у будинок, а мовчазний Остін, схожий на дерев'яну статую, зачинив за нами парадні двері.
Розділ IV
«ЦЕ НАЙНЕЗВИЧАЙНІША В СВІТІ РІЧ»