Утрачений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це дуже люб'язно з вашого боку, пані.

— Коли ви побачите, що він починає лютувати, швидше вибігайте з кімнати. Не сперечайтеся з ним. Дехто уже постраждав через це. Кінець кінцем стається прилюдний скандал, що вводить у неславу мене й усіх нас. Сподіваюсь, ви не говоритимете з ним про Південну Америку?

Я не міг збрехати цій леді.

— Ой-ой-ой! Це ж найнебезпечніша тема! Я певна, ви не повірите жодному слову з того, що він оповідатиме. Тільки не кажіть йому цього, бо інакше він украй розлютується. Вдавайте, ніби вірите, і тоді, може, все буде гаразд. Майте на увазі: сам він вірить у те, що каже. Цього ви можете бути певні. Чеснішої людини ще не було на світі. Ну, не баріться, а то він запідозрить щось. Побачите, що становище загрозливе, справді небезпечне, — подзвоніть і тримайтеся, аж доки я прибіжу. Я звичайно можу вплинути на нього, навіть коли він розпалиться.

По цих підбадьорливих словах леді перепоручила мене мовчазному Остінові, що під час нашої короткої розмови стояв, мов бронзова статуя. У кінці коридору були двері. Ми постукали. В кімнаті хтось заревів, мов бик, і я опинився віч-на-віч із професором.

Челенджер сидів на обертовому кріслі перед широчезним столом, заваленим книжками, картами та кресленнями. Коли я ввійшов, він круто повернувся до мене. Глянувши на нього, я сторопів. Я й був готовий стрінутися з незвичайною людиною, але те, що я побачив, перевершило всі мої сподіванки. Перше, що вражало в ньому, були його розміри й показна статура. Такої величезної голови я не бачив ні в кого. Професорів циліндр, якби мені стало духу нап'ясти його на себе, напевне вкрив би всю мою голову до плечей. Його квітуче обличчя й чорна борода, що буйно кучерявилась на дужих грудях, нагадували асирійського бика. Волосся на голові мав він рівне, і довгі пасма його облямовували високе могутнє чоло. З-під буйних чорних брів владно, прискіпливо й насмішкувато дивились ясні сіро-блакитні очі. Крім цього, над столом підносилися широченні плечі, верхня частина тулуба з добру діжку завбільшки, а на столі лежали здоровезні вкриті довгим чорним заростом руки. Все це, а також низький, гуркітливий, як грім, голос запали мені в пам'ять з першого ж погляду на цього іменитого професора.

— Ну? — мовив він, украй зухвало дивлячись на мене. — А далі що?

Деякий час мені, очевидно, треба було прикидатися, бо інакше інтерв'ю наше на тому й урвалося б.

— Ви були такі ласкаві, що призначили мені побачення, сер, — сумирно відповів я, подаючи йому конверт.

Челенджер вийняв із шухляди мого листа й поклав на стіл перед собою.

— А! Ви той самий молодик, що не розуміє написаного звичайною англійською мовою? Але мої загальні висновки, здається, сподобилися вашої похвали?

— Безперечно, сер, безперечно, — захоплено підтвердив я.

— Ти диви! Це серйозно зміцнює моє становище, чи ж не так? Ваш вік і ваша зовнішність надають подвійної ціни вашій підтримці. В усякому разі, ви виглядаєте краще, піж табун тих віденських свиней, спільне рохкання яких ображає мене не більше, ніж самотнє рохкання британського кабана, — і він так зиркнув на мене, що зробився схожим на представника згаданої тільки-но породи.

— Вони, звісно, негідно повелися на конгресі, — зауважив я.

— Запевняю вас, що я й сам не дав себе скривдити і зовсім не потребую ваших симпатій. Стати спиною до стіни й обличчям до своїх ворогів — у такій позі Джордж Едвард Челенджер почуває себе якнайкраще. А тепер, сер, по змозі скоротімо ваш візит: вам він навряд чи буде приємний, а мені — й поготів. Ви, здається, хотіли дістати від мене додаткові пояснення до деяких тверджень, висунутих у моїх тезах?

Він поводився так прямолінійно, що дуже важко було мені викручуватись. Але я все-таки мусив вести свою гру далі та чекати слушнішого моменту. Здаля воно здавалося досить простим. Невже ж моя ірландська кмітливість зрадить мене саме тепер, коли вона мені найбільше потрібна?

Пара сіро-блакитних очей прошила мепе гострим поглядом.

— Ну, чого ж ви мовчите? — рикнув він.

— Я, звичайно, початківець у науці, — мовив я, дурнувато усміхаючись. — На щось більше я й не можу претендувати. Але мені здається, що до Вейсманової теорії ви поставились трохи суворо. Хіба ж докази, одержані останнім часом, не свідчать… про зміцнення позицій Вейсмана?

— Які докази? — загрозливо-спокійно спитав Челенджер.

— Ну, та не так, щоб прямі якісь докази. Я радше маю на увазі загальний напрямок сучасної наукової думки…

Він нахилився вперед і пильно втупився в мене.

— Ви, я думаю, знаєте, — сказав він, затинаючи пальця, — що черепний індекс — це фактор константний?

— Звичайно, — притакнув я.

— А телегонія ще й досі викликає сумнів?

— Безперечно.

— І що зародкова плазма відмінна від партеногенетичного яйця?

— Авжеж! — скрикнув я, захоплений своїм власним нахабством.

— І що ж це все доводить? — приязним і вкрадливим тоном поцікавився професор.

— І справді, що ж це доводить? — промимрив я. — Справді.