Утрачений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але пригод ділового характеру, сер.

— Оце ж і є. Я не думаю, щоб він завжди був такий лютий, як тоді. Може, Бландел потрапив до Челенджера в недобру хвилину, може, не зумів підійти до нього. Вам, сподіваюся, пощастить більше — може, ви зумієте взяти його своєю тактовністю. Це, я певний, саме для вас справа, і для «Газети» воно саме те, що треба.

— Але ж я анічогісінько не знаю про професора, — сказав я. — Його ім'я я пам'ятаю тільки в зв'язку з судовим процесом за побиття Бландела.

— У мене знайдуться деякі матеріали, що стануть вам у пригоді, містере Мелоуне. Свого часу я цікавився професором. — Він витяг із шухляди аркуш паперу. — Ось короткі відомості про нього: «Челенджер, Джордж Едвард. Народився в Ларгсі року 1863-го. Освіта: Ларгська школа, Едінбурзький університет. 1892 року — асистент у Британському музеї. 1893 року — старший асистент на кафедрі порівняльної антропології. Того ж року звільнився з роботи, звинувачений у нетактовності в листуванні. Одержав Крейстонську медаль за студії в галузі зоології. Член закордонних наукових установ…» — тут сила різних назв, кільканадцять рядків петитом: — «Бельгійське наукове товариство, Американська академія наук, товариство Ла-Плата» і таке інше, і таке інше. «Колишній президент Палеонтологічного товариства… член секції Британської асоціації» і так далі. «Опубліковано дослідження: «Нотатки про будову черепа в калмиків», «Нариси з теорії еволюції хребетних», і ще численні статті, серед них — «Основні помилки теорії Вейсмана», що викликала жваві дискусії на останньому конгресі зоологів у Відні. Розваги: прогулянки пішки, альпінізм. Адреса: Енмоур-Парк, Зах. Кенсінгтон».

— Візьміть цього аркуша г собою. На сьогодні це все, що я маю для вас.

Я сховав папірця до кишені.

— Ще хвилиночку, сер, — промовив я, побачивши перед собою замість червоного обличчя лису рожеву потилицю. — Мені все-таки не зовсім ясно, з якого питання я маю інтерв'ювати цього джентльмена. Що, власне, він такого накоїв?

Переді мною знову зблиснуло обличчя.

— Два роки тому він вирушив одинцем в експедицію до Південної Америки. Повернувся звідти торік. Безсумнівно, Південну Америку він одвідав, але категорично відмовляється сказати, де саме побував. Він почав був оповідати про свої пригоди, та побачивши, що йому не вірять, заховався в черепашці, неначе слимак. З ним, мабуть, і справді трапилося щось незвичайне, а може, — і це ймовірніше — він просто незвичайний брехун. Є в нього кілька зіпсованих фотографій. Каже, що робив їх з натури. Він став такий вразливий, що ображає кожного, хто насмілюється розпитувати його, і виганяє з дому всіх репортерів. На мою думку, це просто небезпечний божевілень, хворий на манію величі і з деяким нахилом до науки. Це якраз людина для вас, містере Мелоуне. Тепер ідіть і подумайте, що з ним можна зробити. Ви вже досить дорослий, щоб подбати про себе, та й силою природа вам не поскупилася. Крім того, вас захищає закон про недоторканість особи.

Усміхнене червоне обличчя знов обернулося в рожевий овал, облямований пухом. Аудієнція скінчилася.

Я пішов до свого «Клубу Диких», але перед тим, як увійти туди, сперся на поруччя Адельфі-террас і, замислившися, втупив погляд у брунатну, масну від нафти річку. На вільному повітрі моя голова завжди краще працює. Я витяг з кишені список подвигів професора Челенджера і ще раз перечитав його при світлі електричного ліхтаря. І раптом на мене зійшла ідея. Я чудово розумів, що мені, як репортерові, не «пощастить знайти спільну мову з вередливим професором. До того ж, наскільки я довідався з коротенької біографії, він був фанатик науки. Може, в цьому слід пошукати його вразливого місця? Варто спробувати.

Я ввійшов до клубу. Тільки-но вибило одинадцяту годину. У великій залі вже було майже повно людей, хоч нові відвідувачі надходили й надходили. В кріслі проти каміна я побачив високого, худорлявого чоловіка. Коли я підсунув крісло до нього, він обернувся в мій бік. То був саме той, кого я найбільше хотів бачити — Тарп Генрі з редакції журналу «Природа», він завжди радо допомагав усім своїм знайомим. Не гаючи часу, я завів з ним розмову.

— Що відомо вам про професора Челенджера?

— Челенджер? — він насупив брови й прибрав вигляду суворого вченого. — Челенджер — це той, що наплів сім мішків гречаної вовни про свою подорож до Південної Америки.

— Які там сім мішків?

— Е, та він набазікав якихось нісенітниць про чудернацьких відкритих нібито ним тварин, але згодом, здається, зрікся своїх слів. Принаймні облишив ті свої химерні розповіді. Спершу він дав інтерв'ю представникові агентства Рейтер, та внаслідок того інтерв'ю зчинилася велика буча, і професор побачив, що забрехався. Це — скандальна історія. Знайшлося двоє чи троє, що повірили були йому, але невдовзі він і їх відштовхнув.

— Яким це чином?

— Дуже простим — своєю нестерпно брутальною поведінкою. Знаєте бідолаху Ведлі з Зоологічного інституту? Так оцей Ведлі надіслав йому листа: «Директор Зоологічного інституту вітає професора Челенджера і матиме за честь для себе, якщо професор ушанує своєю присутністю чергові збори співробітників Інституту». Відповідь була просто соромітна.

— Та що ви кажете!

— Атож, у сильно пом'якшеному викладі зміст її був такий: «Професор Челенджер вітає директора Зоологічного інституту і матиме за честь, якщо шановний колега піде під три чорти».

— Ну й ну!

— Оце ж так, мабуть, зреагував і Ведлі, діставши цю відповідь. Я пригадую, як приголомшено почав він свою промову на зборах: «За п'ятдесят років свого спілкування з науковим світом…» Старого відповідь Челенджера зовсім вибила з колії.

— А що ще ви знаєте про Челенджера?

— Як вам відомо, я — бактеріолог з фаху, живу світом, видимим у мікроскоп, який збільшує в дев'ятсот разів, і не дуже цікавлюся навколишнім, яке на межі Пізнаного, тож мені буває якось моторошно, коли я покидаю свій кабінет і стикаюся з людьми, істотами брутальними й нав'язливими. Я намагаюся уникати пліток, але про професора Челенджера я дещо чув навіть у наукових дискусіях, тому бо він належить до категорії людей, яких не можна так просто зігнорувати. Челенджер справді чоловік талановитий, він наче та електрична батарея, наснажена життєвою силою, а разом із тим страшенно сварливий і впертий фанатик, та ще й неперебірливий у засобах. Він навіть дійшов до того, що підробив фотографії, нібито привезені з південноамериканської подорожі.

— Ви сказали, що він фанатик. У чому конкретно це виявляється?

— Та в чому завгодно! Ось хоча б останній його вибрик — еволюційна теорія і теорія Вейсмана. Через них він, переказують, влаштував страшний скандал у Відні.

— Чи не могли б ви розповісти мені про це докладніше?

— Зараз ні, але в нас у редакції є переклад протоколів конгресу. Якщо хочете, можете прийти, я покажу вам.

— Це саме те, що мені треба. Я маю завдання взяти інтерв'ю у цього суб'єкта, і я шукаю хоч якого-небудь приступу до нього. Дуже вдячний за те, що ви згодилися мені допомогти. Я пішов би з вами хоч і зараз, коли вам не дуже пізно.

За півгодини я вже сидів у редакції «Природи». Переді мною лежав грубезний том, розгорнений на статті «Вейсман проти Дарвіна» з підзаголовком «Рішучий протест у Відні. Жваві дискусії». Мої наукові пізнання досить скромні, і мені важкувато було стежити за всією аргументацією, але, в усякому разі, було ясно, що англійський професор висловлювався в цьому питанні вельми гостро, чим неабияк збурив своїх континентальних колег. «Протести», «галас», «загальні вимоги спинити промовця» — ось перші три нотатки в дужках, що зараз же зупинили на собі мою увагу. Щодо самого змісту дебатів, то для мене вони були все одно що китайська грамота.