Кров Амбера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Міцний сучий син, — припустив я. — Або з біса везучий. Або й те, і інше разом.

— Якщо він той же самий чоловік, то він син Осквернительниці. Ти чув про неї?

— Дела! — Згадав я. — Як же її звали насправді? Якась релігійна фанатичка? Войовнича проповідниця?

Рендом кивнув.

— Вона заподіяла силу-силенну клопоту на периферії Золотого Кола — по більшій частині неподалік від Бегми. Ти коли-небудь бував там?

— Ні.

— Ну, Бегма — сама найближча точка на Колі по відношенню до Кашера, ось це-то і робить твою історію особливо цікавою. Вона зробила масу набігів на Бегму, і бегмійці не змогли самі впоратися з нею. Нарешті, вони нагадали нам про договір про захист, який ми уклали майже з усіма королівствами Золотого Кола — і батько вирішив особисто вирушити туди і викласти їй урок. Надто вже багато вона спалила святилищ Єдинорога. Він взяв з собою невеликий загін, розбив її військо, захопив її в полон і розсіяв купу її молодчиків. Вона, однак, втекла, і пару років опісля, коли про неї майже забули, повернулася зі свіжими силами і знову заходилася робити те саме. Бегма знову здійняла гвалт, але батько був зайнятий. Він послав Блейза з великим військом. Сталося кілька дрібних сутичок — у неї були розбійники, а не регулярна армія — і Блейз нарешті загнав їх в кут і стер на порох. У той день вона й загинула, очолюючи свої війська.

— І Далт — її син?

— Так стверджують, і це має деякий сенс, тому що довгий час він дошкуляв нам, як тільки міг. Він чисто і просто прагнув помститися за смерть матері. Нарешті він зібрав досить вражаючі бойові сили і спробував зробити набіг на Амбер. Забрався трохи далі, ніж можна було — подумай, майже на Колвір. Але Бенедикт вже очікував його, маючи за спиною свій улюблений полк. Бенедикт порубав їх на шматки, і все безумовно виглядало так, наче він смертельно поранив Далта. Кілька молодиків зуміли винести його з поля бою, тому ми так і не побачили тіла. Але чорт візьми! Кого це хвилювало?

— І ти думаєш, що це може бути той самий хлопець, з яким Люк дружив дитячі роки і пізніше?

— Ну, вік приблизно однаковий, і взагалі-то, він влаштовує набіги з того ж району. Вважаю, таке може бути.

Йдучи неспішним кроком, я розмірковував над почутим. Ясра, в дійсності, якщо вірити словам відлюдника, не любила цього хлопця. То яку ж роль у її справах грав він тепер? Занадто багато невідомого, подумав я. Для відповіді на це питання потрібні скоріше знання, ніж міркування. Так що краще вже надати всьому цьому рухатися своїм чередом, а самому вирушити насолоджуватися смачною їжею…

Я продовжував шлях по площі. Неподалік від її протилежної сторони я почув сміх і зауважив, що у вуличному кафе кілька столиків все ще займають найзатятіші споживачі алкоголю. Одним з них виявився дропп, але він мене не помітив, і я пройшов мимо. Я не відчував бажання тішитися тим, як мене будуть намагатися розсмішити. Потім я повернув на вулицю Ткачів, і вона привела мене туди, де піднімалася, петляючи з припортового району, Західна Лоза. Мимо квапливо пройшла висока дама в масці і сріблястому плащі, сіла в очікуючий її екіпаж. Вона озирнулась і всміхнулася мені разок з-під вуалі. Я був упевнений, що не знаю її, і виявив, що шкодую про це. У неї симпатична посмішка.

Потім порив вітру доніс до мене запах диму з чийогось вогнища і прошелестів заодно опалим листям. Я несподівано для себе подумав про те, що десь знаходиться мій батько.

Потім далі по вулиці і наліво по Західній Лозі… Тут потісніше, ніж на площі, але все ж досить просторо; інтервали між ліхтарями — побільші, але освітлення достатнє для нічних перехожих. Мимо процокала пара вершників, які виспівували незнайому пісню. Трохи пізніше над головою пропливло щось велике й темне і влаштувалося на даху по іншу сторону вулиці. З того боку долинуло кілька дряпаючих звуків, потім настала тиша.

Я пройшов далі і звернув направо, потім наліво; тут, як я знав, дорога сильно петляла. Вулиця поступово ставала все крутішою. В якийсь момент спуску налетів вітерець з боку порту, принісши перший запах солоного моря за весь вечір. Незабаром після цього, за моїми підрахунками через два повороти, я побачив і саме море, далеко внизу — іскристі вогники, які погойдувалися на гладіні води за чорною зігнутою лінією з яскравих точок — Портовою Дорогою. На краю світла і тіні з'явився натяк на горизонт. Кілька хвилин потому мені подумалося, що я вловив відблиск віддаленого світла Кабре, але потім, при новому повороті дороги, він зник.

На вулиці праворуч по ходу руху пульсувала хмара світла, схожа на пролите молоко, роззмальовуючи прозору решітку каменів бруківки на найдальшому кінці вниз по схилу; стовп, який підносився над хмарою, міг рекламувати все, що завгодно, аж до перукарні для привидів; тріснута куля на ньому все ще слабо фосфоресціювала, нагадавши мені про одну гру в череп-на-палиці, в яку ми дітьми грали при дворі. Від світильника вниз по схилу тяглися світлі смуги, вони ставали все слабкішими і слабкішими, і, нарешті, зникли зовсім. Я попрямував далі і, пройшовши ще деяку відстань, розчув крики морських птахів. Запахи осені забилися запахами океану. Примарне світло над моїм правим плечем піднялося вище над водою, пропливаючи над зморщеним лицем глибин. Скоро…

Поки я добирався до потрібного місця, мій апетит посилився. Попереду я побачив ідучу по іншій стороні людину в темному плащі, на відворотах його чобіт ще не згасло світіння. Я згадав про рибу, яку скоро буду їсти, заквапився, порівнявся з фігурою в плащі і обігнав її. Кішка в дверях найближчого парадного перестала вилизувати свою дупу, і, весь час поки я проходив мимо, дивилася на мене, тримаючи свою лапу у вертикальному положенні. Зустрівся ще один вершник, на цей раз він їхав вгору по вулиці. З верхнього поверху одного з затінених будівель до мене долинув обривок незлагоди між чоловіком і жінкою. Ще один поворот, і в полі зору з'явився ріг місяця, неначе виринав якийсь чудовий звір, струшуючи з себе яскраві краплі невідомих підводних гротів…

Через десять хвилин я добрався до Припортового району і відшукав шлях до Портової Дороги; майже повна відсутність на ній куль освітлення відшкодовувалося світлом з вікон, безліччю відер з палаючої смоли і світлом місяця, який зійшов тепер уже високо. Тут запахи солі і хвиль стали сильнішими, на дорозі траплялося більше сміття, і перехожі відрізнялися більш колоритним одягом і вели себе більш шумно, ніж на площі, якщо не брати в розрахунок дроппа. Я дістався до протилежного берега бухти, де звуки моря посилилися; стрімке, наростаюче наближення хвиль, потім звук удару об хвилеріз, більш тихі набіги і відступ; скрип кораблів, гуркіт ланцюгів, удари якихось малих човнів об пірс і причальний кнехт. Я мимоволі подумав про те, де зараз знаходиться «Зоряний спалах» — моя колишня яхта. Пішовши по вигину берега, я добрався до західного берега порту. Пара щурів прогнала поперек мого шляху чорну кішку, в той час коли я заглядав у всі довколишні провулки в пошуках потрібного мені. Тут сморід від людських екскрементів змішувалася з іншими запахами, і я почув крики, звуки боротьби десь поблизу, що привело мене до висновку, що я перебуваю в потрібному районі. Десь вдалині пролунав дзвін маяка; звідкись поблизу долинуло кілька майже з нудьгою кинутих лайок, що передували появі з-за найближчого кута пари матросів, які посміхаючись і похитуючись пройшли перевальцем повз мене. Через деякий час вони затягнули хвацьку пісню, яка поступово затихла вдалині. Я пішов далі і глянув на табличку, прикріплену на розі будинку. Вона свідчила: «ПРОВУЛОК БРІЗА».

Ось він-то мені і потрібен, провулок, званий зазвичай закутком Смерті. Я звернув туди. Це була точно така ж вулиця як і будь-яка інша. Перші п'ятдесят кроків не було помітно якихось трупів або навіть лежачих в нестямі п'яних, хоча один суб'єкт з дверей, повз які я проходив, спробував продати мені кинджал, а один кремезний вусатий тип запропонував організувати для мене що-небудь молоденьке і свіженьке. Я відхилив і те, і інше, і дізнався у останнього, що перебуваю не так вже далеко від «Закривавленого Білла». Тому я покрокував далі. Кидані мною зрідка швидкі погляди по сторонах допомогли мені помітити далеко позаду три фігури в темних плащах, які, як можна було припустити, слідували за мною; я помітив їх ще на Портовій Дорозі. Але я міг і помилитися. Мені подумалося, що вони просто могли йти в ту ж сторону, і я вирішив не звертати на них уваги. Нічого не відбувалося. Вони трималися на певній відстані, і коли я відшукав, нарешті, «Закривавленого Білла» і увійшов туди, прослідували далі, перетнули вулицю і зайшли в невелике бістро трохи далі по провулку.

Я оглянув «Білла» зсередини. Праворуч від мене знаходилася стійка, зліва — столики, на підлозі — підозрілого вигляду плями. Вивішений на стіні щит пропонував зробити замовлення біля стійки і повідомити, де я буду сидіти. Нижче значився надряпаний крейдою сьогоднішній улов.

Я підійшов до стійки і почекав, зосереджуючи на собі погляди завсідників, поки не підійшов огрядний чоловік із сивими і дивовижно кошлатими бровами. Він поцікавився, чого б мені хотілося. Я замовив морського окуня і вказав столик в глибині закладу. Він кивнув і повідомив моє замовлення в отвір в стіні, а потім запитав, чи не бажаю я також пляшку «Мочі Бейля». Я сказав, що бажаю, він дістав пляшку з-під прилавка заодно зі склянкою, відкоркував і вручив мені. Тут же розрахувавшись, я попрямував до обраного мною столика і вмостився спиною до стіни.

По всьому закладу були розвішені лампи, в яких через закопчене скло пробивалося світло від полум'я. За крайнім столиком біля входу троє чоловіків — двоє молодих і один середнього віку — грали в карти і кінчали пляшку. Один чоловік постарше сидів без компанії за столиком ліворуч від мене і їв. Вище і нижче лівого ока в нього тягнувся страшнуватого вигляду шрам, а на стільці праворуч від нього спочивав довгий грізний меч, вийнятий з піхов приблизно на шість дюймів. Він теж сидів спиною до стіни. За наступним столиком відпочивали хлопці з музичними інструментами — перерва між номерами, здогадався я. Я налив собі склянку жовтого вина і пригубив — смак, який виразно запам'ятовується на довгі роки. Вино цілком годилося для вживання навіть бочками. Барону Бейлі належало безліч виноградників милях в тридцяти на схід. Він був офіційним постачальником вина для Двору, і його червоні вина заслуговували усіляких похвал. З білими він, однак, домігся менших успіхів, і часто справа закінчувалася тим, що він викидав безліч другосортних напоїв на місцевий ринок. На пляшках зображувався його герб і малюнок собаки — він любив собак — тому таку продукцію іноді називали «Собача моча», і іноді — «Моча Бейля», в залежності від того, з ким розмовляєш. Любителі собак іноді ображаються на першу назву.

Приблизно в той же час, як мені принесли замовлення, я помітив, що двоє молодих людей, що стирчали біля стійки, не раз поглядали в моєму напрямку, обмінюючись нерозрбірливими словами, часто посміхаючись і відверто зубоскалячи. Я проігнорував їхню поведінку і приділив увагу рибі. Трохи пізніше чоловік зі шрамом, який сидів за сусіднім столиком, вимовив тихо і не дивлячись в мою сторону, ледь ворушачи губами:

— Безкоштовна пропозиція. По-моєму, ці два хлопці біля стійки помітили, що при вас немає меча, і вирішили, що ви їм підходите.

— Спасибі, — подякував я. Загалом, я не дуже турбувався щодо своїх здібностей розправитися з ними, але, будь у мене вибір, я взагалі волів би уникнути такої події. Якщо для цього був потрібний всього-навсього помітний всім меч, то справу легко поправити.

Мить медитації, і переді мною затанцював Логрус. Через нього я потягнувся в пошуках відповідного зброї — не надто довгої, не дуже важкої, з точним балансом і зручним руків'ям, з широким темним поясом і піхвами. Справа зайняла близько трьох хвилин, частково, думаю, через хвилювання. Але, чорт візьми, якщо обачність вимагала мати меч, то я хотів мати зручний.

Коли меч опинився у мене в руках, я зітхнув і витер піт. Поблизу від Амбера важче дотягнутися до Відображення, ніж майже в будь-якому іншому місці. Потім я повільно витягнув меч з-під столика разом з поясом і всім іншим, слідуючи хорошому прикладу, і поклав на стілець праворуч від себе. Двоє хлопців біля стійки вловили натяк, і я посміхнувся їм у відповідь. Вони швидко порадилися, на цей раз без усмішок. Я налив собі нову склянку вина і вихилив його одним ковтком. А потім повернувся до риби, щодо якої Джордж говорив чисту правду. Готували тут чудово.

— Вправно виконано, — схвалила людина за сусіднім столиком. — Вважаю, такому фокусу нелегко навчитися?

— Важкувато.