Кров Амбера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Точно.

Ми повернулися до місця, де сиділи, і поїли ще трохи. Швидкість вітру збільшилася, і на озері почався шторм. Я запитав у Дейва про великих собакоподібних тварюк, і він повідомив мені, що цілі зграї їх будуть, ймовірно, бенкетувати сьогодні вночі, пожираючи полеглих у битві. Такі звірі водилися в цій місцевості здавна.

— Ми ділимо здобич, — сказав він. — Мені потрібна їжа, вино і які-небудь цінності. А їм потрібні тільки небіжчики.

— А яка тобі користь від цінностей? — Поцікавився я.

Він раптом явно стривожився, немов я обмірковував можливість пограбувати його.

— О, насправді добра не так вже й багато. Просто я завжди відрізнявся ощадливістю, — він врубав задній хід. — До того ж, ніколи не можна сказати напевно, що може стати в нагоді.

— Це вірно, — погодився я.

— А як ти потрапив сюди, Мерль? — Швидко спитав він, немов бажаючи відвернути мої думки від його трофеїв.

— Пішки.

— Це звучить якось не так. Сюди ніхто не приходить по добрій волі.

— Я не знав, що йду сюди. І не думаю, також, що надовго затримайся тут, — додав я, побачивши, що він узяв ножик і грає ним. — Немає сенсу спускатися вниз і напрошуватися в гості в такий час.

— Це вірно, — зауважив він.

Чи не думає старий бовдур дійсно напасти на мене для захисту своєї схованки зі скарбами? Він уже мав достатньо часу, щоб з'їхати з глузду, живучи тут один в смердючій печері, і прикидаючись святим.

— Ти хотів би повернутися в Кашер? — Запропонував я йому. — Якби я вивів тебе на вірну стежку?

Він кинув на мене швидкий погляд.

— Ти не так вже багато знаєш про Кашер, — сказав він, — інакше не задавав би мені цих питань. А тепер ти кажеш, ніби можеш відправити мене додому!

— Як я розумію, тобі не хочеться?!

— Уже ні, — зітхнув він. — Загалом-то не хочеться. Тепер вже занадто пізно. Мій дім тут. Мені подобається бути відлюдником.

Я знизав плечима.

— Ну, спасибі тобі, що нагодував, і спасибі за новини. — Я піднявся на ноги.

— Куди ти тепер? — Запитав він.

— Думаю, прогуляюся ще трохи, подивлюся, а потім відправлюся додому.

Я позадкував, відступаючи і дивлячись на божевільні вогники в його очах.

Він підняв ніж і стиснув руків'я. Потім опустив його і відрізав ще один шматок сиру.

— Ось, можеш взяти з собою трохи сиру, якщо хочеш, — запропонував він.

— Та ні, не треба. Спасибі.

— Просто хочу зберегти тобі гроші. Щасливої дороги.

— Гаразд. Щасливо залишатися.

Всю дорогу, спускаючись по стежці, я чув, як він сміявся. А потім його сміх заглушив вітер.

Наступні кілька годин я витратив на рекогносцировку. Походив по горах. Спускався на курні тремтячі рівнини. Пройшовся по березі озера. Прогулявся по відносно спокійній ділянці суші і перебрався через перешийок крижаного поля. І весь час намагався триматися якомога далі від самого Замку. Я хотів по можливості твердіше зафіксувати в пам'яті цю місцевість, щоб легше було знайти сюди дорогу через Відображення, а не обтяжувати себе, заново відкриваючи двері. По дорозі я бачив кілька зграй собакоподібних створінь, але їх більше цікавили тіла вбитих, аніж тих, хто рухався.