Кров Амбера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

4

Портрет художників, шляхи перетнулися, температура спала…

Сонячний полудень і прогулянка по невеликому парку після легкого сніданку, ми, тривале мовчання і односкладові відповіді на спроби зав'язати розмову, що вказували, що не все благополучно на іншому кінці туго натягнутої нитки, що пов'язувала нас. Потім ми сидимо на пляжі обличчями до квіткових клумб, і душі наповнені теплом тіл, а слова — думками.

— Гаразд, Мерль, який твій рахунок? — Питає вона.

— Я не знаю, про що ти говориш, Джулія.

— Не острів. Мені потрібна всього лише пряма відповідь.

— На яке питання?

— Те місце, куди ти мене відвів, з пляжу, тієї ночі… Де воно було?

— Це був… ну, такий сон.

— Дурниця! — Вона повертається обличчям прямо до мене, і я змушений зустрітися з поглядом цих блискучих очей і нічого не видати ні єдиним порухом обличчя. — Я побувала там кілька разів, відшукуючи пройдений нами шлях. Там немає ніякої печери. Там нічого немає! Що тоді сталося? Що сталося?

— Може піднявся прилив, і…

— Мерль! Ти що, маєш мене за ідіотку? Того пройденого нами шляху немає ні на яких картах. У тутешньому окрузі ніхто і ніколи не чув про подібні місця. Вони географічно неможливі. Час дня і пори року постійно змінювалися. Єдине, що здатне пояснити це — надприродність або паранормальність — називай, як тобі подобається. Що сталося? Ти зобов'язаний відповісти мені, і знаєш це. Що сталося? Де ми були?

Я відводжу погляд, ковзаю по носках туфель, по кольоровій підлозі і далі.

— Я… не можу сказати.

— Чому?

— Я… — Що я міг сказати? Тільки не про Відображення — ця новина похитне і знищить її уявлення про дійсність. Проблема полягала радше в розумінні, що в такому випадку буде потрібно також і рассказати їй, звідки я родом, а, значить, розповісти їй, що я собою уявляю, звідки я все це знаю… А я боявся дати їй це знання. Я запевнив себе, що, зробивши це, я настільки ж вірно покладу кінець нашим відносинам, як і не розповідаючи нічого, а якщо вони все одно повинні припинитися, то я волів би, щоб ми розлучилися, без того, щоб обтяжувати її такими знаннями. Пізніше, набагато пізніше, я зрозумів, що мої умовиводи були всього лише раціоналізування; справжня ж причина полягала в тому, що я не міг допустити її або кого-небудь ще близько до себе, такого, який я є насправді. Знай я її подовше, покраще, скажімо, ще рік, і я, може, відповів би їй. Не знаю. Ми ніколи не вживали слова «любов», хоча воно, мабуть, інший раз спадало їй на розум, як приходило і мені. Вважаю, справа полягала в тому, що я любив її не настільки, щоб довіритися, а потім було вже занадто пізно. Тому я весь час постійно твердив: «Я не можу тобі сказати».

— Ти володієш якоюсь могутністю, якою не хочеш ділитися.

— Що ж, називай це так.

— Я зроблю все, що ти скажеш, пообіцяю все, що ти зажадаєш, щоби я пообіцяла.

— Ні. На те є причини, Джулія.

Вона піднялася на ноги, впершись руками в боки.

— І ти не розкриєш навіть їх?

Я мотаю головою.

— Мабуть ти чарівник, який живе в самотньому світі, раз туди заборонений вхід навіть тим, кого ти любиш.

У цей момент мені здається, що вона просто застосовує останній прийом, щоб домогтися від мене відповіді. Я ще сильніше зміцнюю свою рішучість.

— Я цього не казав.

— Тобі й не потрібно. Про це говорить твоє мовчання. А якщо ти також знаєш дорогу до диявола, чому б тобі туди не поїхати? Щасливого шляху!

— Джулія. Не…

Вона воліє не чути мене.

Натюрморт з квітами…