Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На поміч Затуливітру прибігло ще кілька моряків. Спільними зусиллями впоралися хлопці з неприступним дотом. Проникли всередину.

Ось яка картина постала перед їхнім зором: японці — кулеметники й гармаш — ланцюгами були прикуті до скелі.

— Що ж це робиться?! — вигукнув Затуливітер.

— Те робиться, Іване, — відповів йому моряк, який щойно прибув на підмогу, — що мілітаристи життям свого народу хотіли врятувати власне існування. А камікадзе, пілоти-смертники, хіба ж не тому самому служили? Ех, люди, люди — звірі жорстокі! — осудливо крутонув він головою, розбиваючи ланцюги на руках у кулеметника.

— Домо арігото! Домо арігото, собіето суїфу,[171] — злякано повторював те саме кулеметник.

То був Мукудорі.

Його та двох інших смертників — гармаша Томіяму й кулеметника Катамуру, — Іванові Затуливітру доручили відвести до затоки, на збірний пункт.

— Домо арігото, арігото, — боязко оглядаючись на Івана, не переставали говорити японці.

— Ідіть, ідіть, потім розберемося, — відказав моряк.

«Шумшу, крихітний острівець в океані. Я на ньому втратив двох братів, Івана й Костянтина, і ще безліч друзів», — з сумом подумав він.

Розділ сьомий

ГНАНИЙ СТРАХОМ

Океан, протоки, що відділяють Шумшу від Камчатки й довколишніх островів Курильського архіпелагу, того дня, на подив, були незахмарені. Та над самим Шумшу все ж сіялася густа нудотна мжичка. Здавалося, їй не буде кінця.

Стрілянина на узбережжі, коло мисів Чакончі й Котомарісакі, поступово вщухла. Бій точився тепер десь у глибині острова, за висотою з позначкою «171» та біля озера Беттобу. де була база японської гідроавіації.

Самураї, вибиті з сопки, чинили опір, хоч у наступ не йшли. Зволікаючи час і, таким чином, сподіваючись виграти битву, вони зайняли оборону на заздалегідь укріплених позиціях: у скелях-засідках, у вимурованих під землею «лисячих норах», у численних дотах і дзотах, які добудовував покійний дядечко Мукудорі, полковник інженерних військ Сімура.

Надвечір канонада стихла. У виселок, неподалік від бухти Маячна, куди Іван Затуливітер пригнав полонених, із передової почали прибувати поранені. Їх мотоботами перевозили в морський госпіталь на плавбазу «Менжинський». Легкопоранені лишалися на острові.

— Жарко там, — показав на далеку сопку молодий матрос, якому в плече уп'явся осколок од міни.

Хвилюючись, він розповів про недавній бій. Називав імена знайомих Іванові десантників. Серед них — старшину першої статті Миколу Вилкова та матроса Петра Ільїчова.

— Ти кажеш, Микола Олександрович загинув?! — вихопилося в Затуливітра.

Він був вражений почутим. За один день стільки втрат! Сашко Водинін, Костя Гольцев, Іван Кобзар, його побратим Байда. А нині — сумна вістка про Вилкова…

— Так, друже, — зітхнув матрос. — І Вилков й Ільїчов загинули. Я був свідком їхнього подвигу. Старшина першим кинувся на японський дот. Його підстрелили. Та він, зібравши останні сили, ще раз жбурнув гранату. Дот оповило димом. Скориставшись цим, десантники піднялися в атаку. Правда, по них, як і раніше, вдарили з кулеметів. І тоді на поміч старшині поспішив Ільїчов. Кинув гранату, а коли зрозумів, що не допомогло — собою затулив амбразуру доту. Ось такою ціною вогневу точку ворога було знищено.

— Микола Олександрович, — тихо мовив Затуливітер. — Він у нас на плавбазі «Північ» боцманом був. Чудесний товариш, комуніст. Петра Ільїчова я теж знав. Які люди полягли! — засмучено додав.

Повечоріло. За сопкою, що бовваніла в сповитку сірого присмерку, прогриміли поодинокі постріли: фанатичні самураї досі ще, мабуть, надіючись на перемогу, не кидали зброї, вперто відстрілювалися. Та для цих, пригнаних на збірний пункт, війна закінчилася. Полонених набралося багато. Вони боязко позирали на радянського матроса-богатиря. У порівнянні з Іваном японці були майже карлики — низькорослі, худі.

«Окасан[172], нас розстріляють…» — прошепотів ледь чутно Мукудорі.

Одержавши з рук Затуливітра казанок наваристої каші, він, наляканий, навіть не доторкнувся до страви. Страх паралізував й інших полонених. Вони, збившись докупи, чекали найгіршого. Проте їх і не думали нищити. Радянські воїни великодушні, дарма що японським солдатам про них наговорено стільки жахливого.

Зрештою, в цій великодушності росска[173] переконався не лише Мукудорі. Полонених нагодували, пораненим дали необхідну допомогу. Ніхто не виколював очей, не заганяв під нігті голок, як про це не раз солдатів імператорської армії «застерігали» японські газети.

Іван Затуливітер хотів уже йти до своїх, у частину, та літній майор, що прибув на збірний пункт, розпорядився інакше.

— Лишайся, матросе, тут. Охоронятимеш цих вояків. Ач які жалюгідні, володарі світу! — з презирством глянув він. — Своєї землі, бач, не вистачило — на чужу полізли. Вони гадали, що Японія самим богом покликана диктувати волю іншим народам. Ось і додиктувалися. Капут! — влучним слівцем, винесеним із виру війни, закінчив майор про крах самурайської авантюри.

Острови в океані — північний форпост Японії, їх вважали недоступними ніякій силі. Та радянський солдат все ж відвоював. Недарма співалося, що на Тихому океані свій закінчили похід. Таки закінчили! Під натиском моряків-десантників упала фортеця Сюмусю, на сусідньому острові здався гарнізон бази Касівабара. А невдовзі очистили увесь архіпелаг.

Другого вересня, після визволення Курил і Південного Сахаліну, в Токійській затоці, на борту лінкора «Міссурі», було підписано акт про беззастережну капітуляцію німецько-фашистського поплічника на Сході — Японії.

Більше не існувало чужинської назви Чисімо-ретто й Карафуто. Були вільні з давнім російським йменням острови — Курили й Сахалін, за які так багато полягло синів Батьківщини.

[171] Велике спасибі, радянський моряче (япон.).

[172] Матусе (япон.).

[173] Росіян (япон.).