Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ви тут? — почулося ззаду.

Як сніг на голову, перед ними з'явився захеканий вістовий.

— Тривога, хлопці! — випалив він і побіг далі, скликаючи решту звільнених на берег членів екіпажу.

Усі негайно вернулися на корабель.

Трапилося надзвичайне. Було одержано повідомлення про те, що оголошено війну союзниці фашистської Німеччини — Японії, країні, яка, прикриваючись удаваним нейтралітетом, довгі роки на Сході чинила зло.

У Петропавловську-Камчатському спішно готували десант для висадки на Сюмусю та інші захоплені самураями острови.

Того ж дня хлопці подали рапорт, щоб і їх зарахували в штурмову групу.

… Десь позаду вже лишилася широченна Авачинська губа, мис Поворотний. На тисячі миль розкинувся океан. По ньому радянські моряки прокладали міст дружби до Американського континенту. Океан роз'єднував землі. Але він водночас був спільною колискою, єднав народи на своїх протилежних берегах.

Що б там не казали — гарне узбережжя Північної Америки, звідки недавно вернулася «Двійка». Та все ж хлопці знову піймали себе на думці: ці камчатські, обрамлені голубінню неба гори, ці суворі, з безмовними скелями-кекурами й шумливими від прибою затоками, береги — наймиліші. Бо вони хоч і далека околиця, проте рідна земля, мила Радянська Батьківщина.

З Петропавловська-Камчатського на південь йшли непомітно, ніби прилипнувши до скелястих берегів.

— Невже верби? — глянувши на зеленокосу гущавину, яка збігала улоговиною до води, вигукнув Іван Затуливітер.

— Нам, тезку, пригадується, і в Америці марилися степові верби та чорнобривці ласкаві, — відповів Байда.

— Нічого дивного немає, — пояснив Гольцев. — Тутешня вільха чимось таки схожа на вашу українську вербу.

Невдовзі минули півострів Крашенинникова й гирло річки Велика Ходутка. Ось і мис Лопатка, за яким починався вогневий рубіж.

Вісімнадцятого серпня на світанку «Двійка» з кількома іншими десантними суднами, перетнувши бурунисту протоку, непомітно підійшла до японської фортеці на воді.

Шумшу! Крихітний суходіл в океані, правічно російська земля, як і решта островів Курильського архіпелагу, сімдесят років конав під п'ятою чужинців.

— Ми прийшли визволити тебе від ненависного ворога, — тихо мовив Іван Затуливітер.

Тримаючи високо над головою автомати й в'язки гранат, морські піхотинці скочили з корабля у воду.

Не встигли минути покритої пасмами морської капусти мілини, як десь збоку, від маяка, раптом ударили кулемети, гримнули гармати.

До берега — кілька десятків метрів — пробиралися під шквальним вогнем.

Дехто так і не добіг. Скошений кулею, пішов на дно. Та наступ не припинився. Охоплені єдиним поривом, усі кинулися на приступ острова-фортеці.

Нога ще не торкнулася берегової тверді, а у дротяну загороду вже полетіли гранати.

Було очевидно: тут, де база Катаока, укріплена кожна п'ядь суходолу. Позиції з кулеметними гніздами, майданчики для батарей. У скелях, вподовж берега, доти й дзоти, з яких лилася свинцева злива.

Прорвавши першу лінію оборони, десантники кинулися вперед — їх підтримала корабельна артилерія. Кілька японських батарей замовкло.

Штурмові загони, незважаючи на шалений опір, який чинили самураї, вчепилися, як мовиться, в острівну твердь, зайняли, хоч і незначний, плацдарм.

Та в цей час почувся гул моторів, скрегіт гусениць. По схилу сопки з-за косогору виповзали приземисті, схожі на клоп-черепашок, танки. Їхні жовто-зелені борти були прикрашені синіми драконами.

Танки повільно наближалися до улоговини й косогору, того місця, де залягла морська піхота.

— Один, два, три… — навіщось заходився рахувати Іван Байда.

І збився з ліку — ворожих машин було понад двадцять.

Над баштою одного з танків хлопці побачили біле, з червоним сонцем посередині, полотнище.