Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Кому це птахи сигналять? — посміхнувся Затуливітер.

Сяюче ряботіння таки нагадувало азбуку Морзе.

— Нептуну, мабуть, — теж сміючись, озвався Гольцев.

За кілька хвилин хлопці заступили на вахту. Байда піднявся на пункт спостереження, в «гніздо», влаштоване на салінгу[169] однієї із щогл. Гольцев і Затуливітер пішли в ходову рубку.

Вони полюбили свою непросту морську службу. Бо перед моряками як на долоні лежить увесь світ. Моряки бачать і знають те, що не доступне іншим: загадкові острови, океанські далі, тайфуни, урагани.

Скільки разів після короткочасного спочинку хлопці заступали на вахту і щоразу знову й знову йшли охоче, залюбки.

Ця сьогоднішня ходова вахта на «Двійці» була остання, а для Кості Гольцева й Івана Байди — остання в житті, хоч хлопці й мріяли до кінця життя залишитися на флоті…

У Петропавловськ-Камчатський прибули над вечір. Могли прийти й раніше, та затрималися в дорозі.

Коли вдосвіта корабель, наблизившись до узбережжя Камчатки, минав мис Шипунський, Іван Байда помітив на хвилях далеко в океані якусь темну цятку.

— Ліво на борт! — почувся голос вахтового штурмана.

Костянтин Гольцев переклав коромисло стерна ліворуч.

Судно відхилилося від узятого курсу й попрямувало у відкритий океан.

Над ранок вітер раптово посвіжішав. Голуба колиска спроквола розгойдувалася, хвилі ставали дедалі крутіші. Їх, неначе лапатий сніг, увінчувала торочка піни.

Екіпаж висипав на палубу. Кожен висловлював здогад: що ж то за невідомий предмет серед хвиль?

— Уламки затонулого корабля,

— Рятівний плотик.

— А може, міна…

Та, наблизившись, побачили в невеликому надувному човні людину. Ледве живу. На сигнали з «Двійки» вона не відповідала. Знесилена, не в змозі була підняти навіть руки.

Командир наказав спустити шлюпку. Зарипіли блоки, і шлюпка повисла на талях[170], розгойдуючись із боку в бік.

Посадити шлюпку на воду не вдавалося. Як тільки днище торкалося хвиль, ті одразу жбурляли її на корабель.

А все-таки спустили! Моряки, серед яких і Байда, добралися до надувного човна. Так само, ризикуючи, піднялися на борт «Двійки».

Врятований незнайомець, отямившись та зрозумівши, де він, зі сльозами на очах сказав:

— Я ніколи не забуду того, що ви для мене зробили. Ви, росіяни, назавжди мої товариші. Спасибі!

Його звали Томі. Це був пілот американського бомбардувальника, який після бойового завдання, вертаючись на Алеутські острови, спалахнув над океаном. З екіпажу вцілів лише Томі.

І ось «Двійка» пришвартувалася в рідному порту. Командир, досвідчений, бувалий моряк, розумів: після далекого плавання екіпажу потрібен відпочинок.

Розвантаживши судно, моряки одержали звільнення на берег.

— Додому, в Паратунку, хоч вона й близько, за тими он горами, не встигну. Та мене й не відпустять. Тож погуляю з вами в Пітері, — сказав друзям Костя Гольцев.

Вони пішли в місто.

Праворуч, біля підніжжя порослого чагарями узвишшя, ніби пташині гнізда, тулилися потьмянілі од часу й вітрів дерев'яні хібари. Бухта глибоко вклинилася в суходіл. На її протилежному боці — так, мовби корабель з високо піднятим носом, — стриміла видовжена гора.

Це й була сопка Кохання, інакше — Нікольська, куди хлопці не раз ходили гуляти. І вони подалися на неї. Всілися на колоді, під гіллястою кам'яною березою. Запалили цигарки.

[169] Дерев'яна або сталева рама.

[170] Спеціальні троси з блоками, за допомогою яких зокрема піднімають і спускають шлюпки.