Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Одначе він розсудливо зауважив:

— Не до сопки Кохання, друже…

На тій високій, схожій на бригантину з напнутими вітрилами сопці вони не раз призначали побачення дівчатам. Одержавши навіть короткочасне звільнення на берег, ходили туди гуляти.

Зараз таки було не до гульок. Хоч і відсалютували великій Перемозі — гітлерівська орда розбита! — проте лишилася мілітаристська Японія. Мир на сході ще не настав.

«Двійка», прямуючи з Датч-Харбора, до пізнього вечора затрималася на Командорах.

Чи то були якісь невідкладні справи — матроси про це, звичайно, не знали, — чи, може, командир не наважився завидна йти далі. А тільки коли минули гористий мис Монаті й опинилися на траверзі маяка тамтешнього острова Берінга, судно несподівано змінило курс. Обігнувши острівець Топорків, стало на рейді, неподалік від селища Нікольське.

Крім заступника капітана по політичній частині та ще двох офіцерів, нікого з команди на берег не пустили.

Матроси заздрісно дивилися навздогін мотоботу, який, пінячи гладінь води, наближався до острова. Кожному кортіло хоч ногою ступити на цю легендарну землю.

Море було спокійне. Пологі хвилі, м'які й притишені, набігали з безвісті, ледь-ледь погойдували «Двійку».

Вільні від вахти моряки стояли на палубі, здалеку розглядаючи поросле чагарями узбережжя.

Ліворуч до бухти підступала розлога долина. По ній в'юнилася невеличка річка. Далі, аж під хмарами, височіли Столові гори.

Хтось-бо влучно назвав їх так: вершини гір справді були схожі на широкий стіл.

— Як далеко і водночас як близько ці землі від наших степів, — задумливо мовив Іван Байда, хлопець із таврійського краю, як і його діди-прадіди, хлібороб, кряжистий степовик.

— Російський стяг тут майорить здавна, можна сказати, одвічно, — озвався присадкуватий, але широкий в плечах камчадал Костянтин Гольцев.

— А що, правда, ніби на острові могила Вітуса Берінга? — спитав Затуливітер.

— Могили я не бачив, — відказав Гольцев. — Хоч у Командорській бухті, на східному березі, бував. Восени тисяча сімсот сорок першого року там розбився пакетбот «Святой апостол Петр». Мені розповідали, що учасники експедиції Берінга й Чирикова вирили в піщаних дюнах землянки, які їх і врятували.

— Вони довго у них жили? — поцікавився Байда.

— Ні, лише одну зиму, — пояснив Костя. — Навесні мореплавці з решток розбитого пакетбота змайстрували суденце, добралися на ньому до Камчатки. Правда, вже без капітан-командора: Вітус Берінг тут-таки й помер. Он там, за тими високими хребтами, — показав він рукою на північ.

Друзі глянули в той бік. Сіра, з чорним відтінком вода. Звивиста лінія берега. Широкі Столові гори. Десь там вічним сном спить великий мореплавець, відкривач земель. Про нього вони й думали нині, ці троє ще зовсім молодих моряків.

Великий, безмежний океан розкинувся довкруг, зітхав наморено внизу, у них біля ніг.

Хлопці знали: його освоювали співвітчизники, землепроходці… Добиралися вони до східних рубежів Росії, долаючи тисячі й тисячі верст. А потім починалося ризиковане плавання.

Відважні пращури вирушали в океан, з'являлися на протилежному боці планети, аж біля берегів Америки. Відкривали нові, невідомі архіпелаги. Як-от і Курильські та Командорські острови.

Безстрашні, працьовиті люди йшли не з мечем і вогнем — несли своє добре серце, кмітливість і вміння. Алеути, айни, інші остров'яни-тубільці приймали їх як братів.

На географічних картах лишилося чимало російських імен. Адже дороги до архіпелагів Великого океану торували не лише зарозумілі іноземці. Недарма північне узбережжя Американського континенту звалося колись Російською Америкою. Аляска, частина Каліфорнії, Алеутські острови, відкриті й досліджені нашими мандрівниками, належали Росії. Це вже згодом вони потрапили в чужі, загребущі руки.

Коли «Двійка» знімалася з якоря, була вже ніч. Острова хлопці так і не побачили, хоч і вдивлялися в смолянисто-чорну пітьму.

Після короткого перепочинку треба було заступати на вахту. В душний кубрик вони не спускалися, лишившись, як і інші моряки, на палубі.

Ніч стояла справді чарівна. З півдня повівав пестливий вітер. Небо рясніло міріадами зірок. Під ними стиха погойдувалися корабельні щогли.

— Гляньте-но, хлопці, краса яка! — захоплено вигукнув Іван Байда.

Море ніби хто підсвітив ізсередини. Його незаймана глибінь сповнилася мінливим сяйвом. Синій, іскристо-білий, оранжево-зелений огонь владарював неподільно. Але поверхня води, неначе обвуглений папір, була зовсім чорна.

Топорки, обважнілі ненажери, зненацька наполохані гуркотом суднових двигунів, намагалися злетіти в нічне небо. Звечора проковтнута риба («Птахи в польоті, — говорив боцман «Двійки» Нікітін, — повинні бути напівголодні») не давала їм змоги відірватися од води. Топорки, як перепели з-під полотна жатки, випурхували з-під самого форштевня[168] — огнисте, розкрилене перед кораблем віяло. Від дотику їхніх лапок на воді ряботів, довго не згасаючи, фосфоричний слід.

[168] Носова частина корабля.